Читать книгу Приятель небіжчика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 13

Дні після моєї смерті, що не відбулася, тяглися неймовірно довго. Важко було повірити, що лишень два дні тому мене мали вбити: кожний день був безрозмірний і не піддавався опису. Вечір у Дмитровому кіоску і зустріч з його шефом скидалися на заповнені чимось секунди в широкому й марному плині часу. Ще й раніше я полюбляв відраховувати час, орієнтуючись на якусь очікувану подію. Чийсь приїзд, побачення, просто лист, про який я знав. Звичайно, я дуже любив і несподівані листи, але вони відносилися до розряду випадків, які гарні тим, що незаплановані. Зараз мені треба було чекати на понеділок, аби вперше у житті бути свідком. Точніше, лжесвідком; цікаво виконувати вперше у житті не саму роль, а її протилежність. У цьому було щось майже природне для мене, немов так мені й роковано – виконувати протилежні нормальним ролі. Коли ж вирішив зіграти повноцінну роль – роль жертви замовного вбивства – випадок, чи Хтось інший, розпорядився інакше, не давши мені виконати задум. Що це було? Чому? Може, є якась цензура Долі, що дає чи не дає нам дозвіл на вчинок?

У понеділок я прокинувся з полегшенням – нарешті настав день, коли щось мало статися. Я сів на кухні – не було ще й восьмої ранку. Запарив чай і сидів, чекав на машину, що її Сергій обіцяв по мене надіслати.

Голосно цокав дзиґар на стіні.

За вікном мжичило.

Тривав мій найнелюбіший місяць – жовтень. Революція тут ні до чого. Я не любив вогкість.

Біля дев’ятої внизу просигналила машина. Я визирнув у вікно і побачив біля свого парадного «дев’ятку». Зрозумів, що це за мною. Швидко одягся й вийшов.

Мовчазний водій років п’ятдесятьох привіз мене до суду. Там уже підійшов Сергій. Сказав: «Стій тут і чекай. Коли усі зайдуть, стоятимеш за дверима, поки не покличуть».

Я кивнув.

Двері суду відкрилися хвилин за тридцять, і звідти висипала під мжичку юрба з неусміхненими обличчями. Одна жінка була підкреслено в чорному. Після цього хтось з’явився у відкритих дверях, зробив жест, і Сергій, а слідом за ним і інші, зайшли. Я зайшов останнім. Зупинився перед дверима до зали засідань.

– Проходьте! – сказала мені дівчина, вбрана під літню секретарку в усе довге й картате сірого кольору.

– Я свідок, – пояснив я. – Мені сказали чекати тут. Вона раптом посміхнулася.

– То якби кримінальна справа, а тут можете заходити – просто сядьте ближче.

Я зайшов і сів на другу лаву біля дверей.

Засідання минуло швидко і для мене безболісно. Щоправда, я встиг збагнути, що дружина Сергія розлучатися не хотіла. Але Сергій на самому початку заявив, що людина, з якою вона його зраджувала, знаходиться в залі і в разі потреби засвідчить. Я довго потім спостерігав, як його дружина нервово бігає очима по рядах присутніх.

Після засідання Сергій підійшов до мене і передав конверт. Вигляд у нього був утомлений, але вдоволений.

– Легко заробив, – сказав він і посміхнувся. Потім, не попрощавшись, відійшов.

Я повернувся додому і перелічив гроші – такої суми в мене досі не було. Тисяча доларів у купюрах по п’ятдесят і по двадцять. Я кілька разів перелічував, розкладав їх по сотнях на столі в кухні, потім знову складав в одну пачку. Тремтіли руки, але, напевно, тремтіли вони з радості. Тепер я був із грошима і міг віддати борги. Щоправда, борги мої були дріб’язкові: за «Кеглевича» у кав’ярні на Брацькій, потім треба чимось потішити Олену-Віку з Хрещатика. І ніби все.

Я витяг з пачки двадцятку, а решту грошей загорнув у кульок, потім у газету і сховав під ванною – адже в моєї дружини, що пішла, є ключі, й залишати такий «сюрприз» для неї я не хотів.

Увечері я вже їхав на Хрещатик. Насамперед просто в метро розміняв долари, потім подався шукати Олену-Віку. Минулого разу я знайшов її на лавці біля кінотеатру «Орбіта». Я двічі пройшов до «Орбіти» й назад, але так і не побачив її. Пачка купонів гріла в кишені долоню правої руки, і я теж зайшов погрітися до кав’ярні-ґриль по той бік від метро. З’їв півкурки, щедро политої кетчупом. Випив сто грамів горілки. Відчув себе достатньо уповільненим і спокійним. І знову пішов гуляти по Хрещатику в пошуках дівчини, з якою було легко в усьому.

Знайшов я її лише біля одинадцятої. Вона виглядала трохи втомленою, але, помітивши мене, зраділа. Ми взяли дві пляшки «Амаретто», кілька шоколадок, шмат салямі й поїхали до мене.

Пили, їли, балакали відверто й легко, кожнен про своє. Я розповів про дружину, що пішла, і про кавове минуле. Вона – про свою любов до волі й про ненависть до батьків і брата. Нам було гарно й уночі, і вранці. Довго не хотілося вставати. Потім я все-таки підвівся й приніс їй каву та шоколад. Ми обоє нікуди не поспішали, але в якусь мить виникла павза-втома, і вона, як молода, але все-таки жінка, відчула її й почала збиратися.

– Якщо хочеш, я тобі дзвонитиму, – сказала вона, погладивши рурку, що мирно лежала на старому чорному апараті.

Я радо погодився й написав їй на папірці свій номер.

– Я б на твоєму місці поміняла замок у дверях, – сказала вона, уже виходячи з помешкання.

Знову бралося на ранній осінній вечір. Але тепер у житті з’явився приємний момент чекання – чекання на її дзвінки.