Читать книгу Мер сидить на смерті - Андрій Процайло - Страница 11

Головний привид Львова Домовина заправлявся енергією для польоту в Париж. Там він має зустрітися з Верховним привидом, щоб затвердити план дій перед тим, як він поселиться в тіло донора. Бо потім уже ніяк…

Вірус – таке ймення отримав Верховний привид Європи, коли заступив на престол, – нервово перебирав на полиці книжки. Сторінки перегорталися зі швидкістю вітру, одна книжка за іншою злітали на підлогу. Книжок, які Вірус не встиг переглянути, залишилося не більше десятка.

– Проблема поганяє проблему, чи не так? – загадково запитав Верховний привид.

– Я б так не сказав. Працюємо за планом… – розгубився Домовина.

– Тоді скажи мені, де живе душа Львова?..

– Ще не знаю…

– А що ти знаєш, Домовино?.. Зачіпки якісь у тебе є?.. – Допоки Вірус виговориться, Домовина вирішив помовчати. За цей час, можливо, зорієнтується, що не так. Що могло не на жарт розлютити Верховного привида. – Я переглянув усю, яку тільки можна, літературу про Львів і нічого не знайшов. Вилами по воді писано… Це місто справді небезпечне!.. Як ми могли так спокійно поставитися до його піднесення, га?.. Поясни мені, ти там керуєш?.. Як це так скоро може розмножуватися світло?.. Де душа міста? Звідки треба починати шукати душу? Що є зародком світла?..

– Люди… – промимрив Домовина.

– Люди є всюди. Без них і нас не буде. Скажи мені, чому в Парижі нормальні люди, а у Львові – схиблені?..

– Не знаю…

– Бо сидите там і туристів лякаєте, ось чому!.. Безрукого ката випустили! Кат був призначений для пекла, а не для неба, розумієш це ти, чи ні?..

– Розумію… Але за ката я вже зазнав покарання…

– І що з того?.. Ти собі не уявляєш, як би він нам зараз допоміг. У нього було знань більше, ніж в Інтернеті. Бо він працював, учився, а не байдики бив!

Домовина чекав, коли Вірус виговориться. Мав таку негарну звичку нападати, перш ніж по-нормальному розмовляти.

– Добре. Точніше, зле… Сідай, розказуй, що маєш. Бо часу обмаль. Якщо світла пошесть від тебе перекинеться на Європу, тобі гаплик. Повний.

– Знаю…

– Ти не знаєш! – Домовина пожалкував, що не змовчав. – Тобі не дано знати! Ти можеш тільки здогадуватися! І то краєчком своїх недорозвинених звивин! Я давно б тебе вже звільнив. Перекинув би в Африку під бамбукову стріху! Насолоджуватися сонцем і пісками! Але справа в тому, що у твоїх львівських привидів мізки ще тупіші. І ледачі! Попристроювалися в шикарних замках, старовинних будівлях, кав’ярнях або в підземеллях соборів!.. Романтики нікчемні! Подавай їм красу і затишок!.. Матимете затишок, коли будете вічно корчитися під променями незгасаючого світла!.. А воно гряде!.. – Домовина мав передчуття, що це лише вступ до серйозної розмови. Господи, аби тільки він помилявся!..

– Добре, – врешті вгамувався Вірус. – Скільки я в тебе випив енергії?..

– Достатньо. Назад навряд чи долечу… – полегшено зітхнув Домовина. Відчув, що шеф уже наситився.

– Візьмеш кредит. Потім відробиш…

– Як скажеш, Верховний привиде… – Ця відповідь, певно, була найправильнішою, бо Вірус не загорівся новими звинуваченнями. Або просто смачно поїв. Домовина був не сьогоднішній, тож взяв з дому енергії про запас. Тому почувався задовільно.

Вірус усівся, ноги безцеремонно поклав на стіл, вдоволено посопував.

– Перш ніж ти мені викладеш план дій, я хочу поцікавитись: а ти знаєш, якого проколу ти допустився у ніч воскресіння дракона? На його оживлення пішли неабиякі ресурси! До того ж смерть за послугу здерла, як за рідну маму!

Ось тепер Домовина розгубився по-справжньому. Який прокол?.. Та все ж пройшло чисто – голки не підточиш! Невже шеф бере його на глузи?..

Головний привид Львова набрав повні груди повітря.

– Я хотів би фактів, а не натяків, – випалив він.

– Ти хочеш фактів? Що, покликати сюди смерть? Ти оплатиш її візит?

– Не треба, я повірю тобі на слово.

– Тоді слухай. Перший прокол. Ти допустив у приміщення, де відбувалася передача потом здобутого древнього послання, сторонніх. Так?

– Але ж це люди! Їхні очі не здатні бачити! – виправдовувався Домовина.

– Серед цих людей був Лев Безрукий, який, як ти знаєш, не є вже таким сліпаком!

– Це випадковість…

– Випадковостей не буває… Ти знехтував одним з десяти законів переваги привидів. Так?

– Так… – погодився Домовина. – Але надалі все було як слід… – Він ще раз спробував виправдатися.

– До того часу, коли годинник зафіксував передачу послання тобі. І саме в цей час Лев Безрукий сфотографував дракона! Спалах! Ти помітив спалах?

– Помітив. Я думав, так має бути.

– Так і мало бути. Але спалах фіксує спалах. Так що є підозри, що Безрукий на своїй картинці теж має…

– Текст! – простогнав Домовина.

– Ось у цьому, шановний, і є найбільша проблема. Тому я тебе так підганяв. Я і не знав би, та смерть розказала. Ця фотографія їй теж не додає авторитету. І сили…

– І що тепер робити?

– Якраз це ми зараз і вирішимо… Полюбовно… Бо що б я тут не розказував, я розумію, що тобі важко… І що на минуле нарікають одні тупаки… Є й такі… Оце все ми зараз і будемо ліпити докупи… Я знаю: якщо програєш ти – програю і я… Тому в усьому тобі сприятиму. Те, що ти почув від мене, – не докір. Це загартування і досвід. Готуйся не до прогулянки – до битви. На смерть. За життя привидів…