Читать книгу Мер сидить на смерті - Андрій Процайло - Страница 4
4
ОглавлениеМіський голова Львова Юрій Данилович Змієборець виходив з ратуші, наче вилітав на крилах. Нарешті! Не лише Україна, а півсвіту визнало, що Львів – найперспективніше місто Європи! А його особисто номінують на престижну премію «Найкращий мер світу»…
Усе складається чудово. Завдяки мудрій політиці місто має інвестиції, водночас львів’яни самі господарюють. Не поєднуване – поєдналося. Люди докладають великих зусиль, працюють, як закляті, бо Львів – їхній дім. Інвесторів влаштовують прозорі правила гри, сприяння місцевої влади. І зиски, звичайно. Чесно зароблені, вигідні всім…
А який туризм!.. Світ просто вражений Львовом! Люди не розуміють, що їх сюди тягне… Здавалося б, древньої краси по всіх усюдах безліч. А хочеться побувати саме тут. І нехай дивуються… Лише багаторічний мер Львова Юрій Змієборець знає, в чому секрет. Однак нікому не каже, бо таємниці придумані Богом для вибраних… А от собі самому дорогою додому в такий визначний день подумки зізнається: це все тому, що Львів має душу!..
Вдома про нинішні успіхи вже знали. Дружина приготувала святкову вечерю, разом з дітьми пораділи… Лягав спати міський голова Львова щасливий…
А прокинувся спантеличений і знесилений…
Наче спав, але водночас боровся з божевільними привидами. Жили вони, на диво, в улюбленій картині Змієборця, яка висіла тутечки, в спальні. Досі вона була надійним вартовим господаревого спокою. Подарував картину Змієборцеві невідомий добродій у той пам’ятний день, коли мер складав присягу на вірність громаді. На звороті полотна шпичастим почерком було виведено: «Пильнуй мою душу». Для Юрія Даниловича цей напис був одночасно громом з ясного неба, Божим благословенням і оберегом… З того часу, перебуваючи в самому серці Львова – міській ратуші, – Змієборець був певен, що Львів має душу. Знав – і все! Звідки це переконання з’явилося, мер не переймався, бо довіряв своїй інтуїції більше, ніж розуму…
З вікон намальованої ратуші вискочили привиди, і картина захиталась. На стіні у спальні з’явилася тріщина, схожа на велетенського павука… Привиди не приховували, що прийшли по душу мера… Підлещувались, обіцяли земні блага, багатства казкові. А коли не проходило – починали залякувати. Пророкували вічне пекло і гарячу смолу, топлену у славному місті Львові… Щоб знав наївний мер, хто його катує… Свої!.. За яких так стійко стоїть…
Змієборець затявся – душі не віддав. Знесилені впертістю Змієборця привиди позалітали назад у картину і зникли. Древня ратуша провалилася у прірву вічності – у рамці зяяла чорнота… Така насичена, аж світилася. Була ніби живою. Стогнала від пекельного болю, корчилася, а коли вже не змогла терпіти, з картини посипалися іскри… Страшнючі, як колись із чорно-білого телевізора, якого малий Юрко сам вирішив відремонтувати і ледь не спалив хати… Мер хотів було кинутися гасити пожежу, але побачив себе приклеєним до високого дерев’яного крісла… Навіть голова не рухалася – потилицю присмоктала липка спинка… Мер збагнув, що він мимоволі став свідком якоїсь жахливої таємниці, після якої…
– Смерть, – підтвердила картина солодким голосом, від якого Змієборцю стало млосно. А через мить на екрані з’явилася власниця голосу. Її мер не міг не впізнати. Перед ним була власною персоною, трусилася від реготу… смерть.
– Документальний фільм, – скрипнула щелепами старушенція. – Прем’єра для останнього мера, – труснула кістками і зникла…
І побачив Змієборець середньовічний Львів, безбарвний, худий, висохлий на тараньку… І дракона, чорного, як смола, схожого на вовкулаку! Дракон нахилився над річкою і пив, пив, пив… Жадібно, ніби востаннє. А коли річка перетворилася на глибочезний рів, чудовисько знайшло джерело, затоптало його своїми лапищами, насунуло купу мулу і всілося верхи, наче закоркувало своїм волохатим задом кратер вулкана… І застигло, перетворилося у кам’яну скульптуру… Тоді над ровом почало рости місто. Віки минали, як секунди, і небавом Змієборець побачив сучасний Львів… Красивий і величний!.. У ньому щасливі люди – милуються містом, а під ними… змія, що крадькома підземеллям повзла до дракона. На ній верхи сиділа смерть і скалила зуби… Змія заповзла в пащеку дракона, і стався вибух! Річка вивергнула чудовиська і затопила місто… Смерть плескала у свої кістляві долоні й реготала від передчуття моря трупів…
Мер відчув, як вода наповнює легені, як серце стишує ритм, як мозок затуманює, і… прокинувся.
Був мокрий, наче хлющ, і зовсім знесилений.
– Ти кричав уві сні! – повідомила дружина.
– Ще б пак… – Змієборець коротко переповів їй сон.
Тривога не відпускала. Такі раптові перепади настрою, звичайно ж, не додають оптимізму. Дружина пояснила стан чоловіка синдромом досягнення успіху. Так буває, розсудила вона, коли роками товчешся заради мети, вичавлюєш із себе всі соки, а коли мрія в кишені – розслаблюєшся… І знову застій, апатія… Допоки не придумаєш собі нових проблем, які терміново треба вирішити…
Мудра дружина у мера. А що дивуватися?.. Чоловіки без мудрих дружин – ніякі. Якими б звивинами їх не винагородив Бог і яку б шовкову стежку їм не стелила доля…
Дорогою до мерії Юрій Данилович трохи заспокоївся. Вибудовував собі в голові план роботи на день. А був він насичений… Може, дійсно, взяти відпустку і трохи відпочити? – запитав себе словами дружини. Й одразу відповів: не час. Ще трошки… Ще два вкрай важливі іноземні проекти – і вже тоді…
Перед мером хтось уважний завбачливо відчинив важкі вхідні двері міської ратуші. З них, наче на мітлі, вилетіла жіночка із скуйовдженим чорним волоссям, у довгій квітчастій сукні.
– Ти сидиш на смерті!.. – кинула вона в очі Юрію Даниловичу і розчинилася на площі Ринок. Наче її й не було…
– Божевільна! Не звертайте уваги!.. – лепетав хтось збоку.
Але мерові оте її «Ти сидиш на смерті!..» запало не лише в голову, але й у душу… А душа ох як уміє помучити, коли щось не по її…