Читать книгу Мер сидить на смерті - Андрій Процайло - Страница 15

Декан факультету етнографії думала, що має дві-три хвилини. Але помилилася. Бо Безрукий вдерся до її кабінету через тридцять секунд.

– Де мій комп’ютер? – гаркнув Лев.

Декан на своїй території була спокійною, стриманою і суворою.

– То ви так дякуєте, Леве Львовичу, за те, що я належно оцінила ваш особистий внесок у розвиток кафедри і вибила для вас у скупого начальства найсучасніше чудо техніки? – парирувала Борислава Болеславівна.

– Ви добре знаєте, що мене цікавить не комп’ютер, а інформація!..

– Вся інформація, дорогенький, із старого тугодума перекачана до новенького швидкісного дотепника…

– Мені не подобається, коли хтось риється в моїх дослідженнях! – не вгавав Безрукий.

– А ось тут на деяких нюансах ми трішечки зупинимося. – Декан запросила Лева присісти, сама зручно вмостилася в шкіряне крісло, зімкнула руки в замок і нахилилася до доцента. – Оскільки ви працівник інституту й отримуєте тут зарплату, то плоди вашої праці є надбанням інституту. І ними задля спільної справи може користуватися будь-який працівник. Звичайно, з посиланням на вас, цивілізовано. Логічно? А не подобається – звільняйтеся, досліджуйте собі вдома що хочете і скільки влізе й думайте, за що дитині купити цукерку. Такі умови вас влаштовують?

Безрукий почухав свої кучері. Стійка умить загасила його запал, як новий вогнегасник. Нападати вже не було сенсу. А відступити гідно – не знав як. Тримав паузу…

– Я взагалі-то покликала вас, щоб похвалити, – врятувала Левову репутацію начальниця. Він за це їй подякував. Подумки. Так само мовчки відзначив, що сам вдерся до її кабінету, а не вона його покликала. Що ж, нехай… – Отож не буду багато говорити, зразу роблю вам ділову пропозицію. Ваші знахідки про львівських привидів цікаві. Визнаю. Але для справжньої бомби в науковому світі цього замало. Без солі, так би мовити… Факти хоч якісь просяться… І я випадково надибала у вас одну вражаючу фотографію…

– Як?.. – Лев умить упрів.

– Із смітника… Ви знаєте, що в комп’ютері в нижньому куточку є такий ящичок – смітник називається. І допоки його не почистити – з нього можна повернути сміття, так би мовити… Хоча і з почищеного можна, до речі… Так от, на цьому фото, крім екстравагантних персонажів, проглядається цікавий текст… Що ви про нього можете сказати?

– Нічого! Я ледве встиг видалити фото. Щоб екстравагантні персонажі мене не знищили! Такого безсилля я ще не переживав!.. Вам, напевно, того не збагнути, але фото висмоктувало з мене життя небаченими темпами… Тому ви й подумали, що я п’яний…

– А якщо ми спробуємо спільно попрацювати над текстом, напишемо у співавторстві шедевр, розкриємо, розкрутимо, станемо відомими?

– Ні! Вибачте, Бориславо Болеславівно. Але за це я не візьмусь. У мене мала дитина, і я ще хочу жити… Ви розумієте?.. Ви ж бачили?.. А як на вас подіяла світлина?.. – Безрукий злякано закліпав очима. Весь зблід.

– На мене все діє так, як я захочу! – відмахнулася від запитання декан.

– Тоді вам легше… – промимрив Безрукий.

Борислава Болеславівна підійшла до вікна, трохи відхилила штору. Дивилася на шмаркату, закутану в тумани весну. Дивувалася, чому та не вдягається у сонячне в квітки плаття і не виходить на люди, як цариця!.. Якесь таке все сіре, сире, обпльоване… Таке, як їй подобається!.. Стійка сховала за шторою своє обличчя, а Лева бачила, як на долоні. Настроїлася на нього, наче соковижималка, що хоче вичавити геть усі соки!.. Якщо вдасться – навіть з м’якоттю!..

На радість Борислави Болеславівни, Безрукий був безхребетний, безініціативний, переляканий, безмозкий і безкровний. Тобто без соку… Залишилася одна м’якоть. Але м’якоть сама по собі непоживна. Безрукий пройшов такий ретельний рентген, що якби хоча б якась брехлива хитринка у ньому була, Борислава Болеславівна вирахувала б її точно. Тисячу відсотків!.. «Мертвяк!» – подумала декан. Хоча для недосвідченого ока виглядає грізним звабливим левом. У кожного свої очі…

– Шкода! – розчаровано продовжила декан, відійшовши від штори. Безрукому здалося, що вона почала знову перетворюватися у колишню Бориславу Болеславівну – змію… – Це ваша остаточна відповідь? Бо я знайду іншого охочого! Щоб ви потім не жалкували…

– Остаточна. Лише…

– Слухаю уважно.

– Ви часом мені те фото в новий комп’ютер не закинули? – злякався Безрукий.

– Ви що, Леве Львовичу? Я смітників у нові комп’ютери не закидаю.

– Дякую…

– На здоров’я. Але якщо надумаєте…

– Не надумаю…

– Тоді йдіть до своїх привидів. Працюйте.

Безрукий піднявся, знову почухав свої кучері. У нього була така дурна звичка ще з дитинства. Коли хотів щось запитати, але не був упевнений, чи треба…

– Ще щось?.. – Борислава Болеславівна зовсім не виглядала розчарованою відмовою Безрукого співпрацювати.

– Мій мобільний. Він тоді був на кафедрі. Ви часом не бачили?.. Випадково?..

– На відміну від робочого комп’ютера, ваш мобільний телефон, Леве Львовичу, ваша приватна власність. Так що ні, не зустрічала. За мобільними працівників я не наглядаю. Шукайте. До побачення. До вечора… Ви сьогодні маєте пару в заочників… Не забудьте, будь ласка… Гаразд?

Безрукий побіг у туалет. Його знудило. Він почекав над унітазом, але блювати було нічим… Ця змія зжерла з нього все…

Дорогою додому, яку Лев традиційно долав пішки, бо не вистачало часу на стадіон, він не без радості визнав, що вміє переконливо брехати. Не те що не почервонів – жодна жилка в ньому не сіпнулась, коли з виряченими очима переконував Змію, що не встиг побачити тексту! Аж загордився собою, коли Стійка повірила! Треба відкриттям такого спасенного дару обов’язково поділитися з Марі, – подумав. Уявив її реакцію – і передумав. Ні, дружині таким талантом хвалитися не можна! Ніяк. Вона ж потім, може статися, постійно гадатиме, що він бреше… Заради святого спокою нехай краще Марі думає, що Борислава Болеславівна не стійка, а сліпа… Адже Марі переконана на всі тисячу, що Безрукий брехати не вміє. Бо його при брехні видає все – очі, міміка, жести, рухи… Душа… Нехай буде так… Як хоче дружина. Бо ж відомо, що муж і жона – одна… Ні, краще так: чоловік та жінка – одна спілка.

До дому ще залишалася одна трамвайна зупинка, а ноги Безрукого вже не несли. Якраз задзеленькав трамвай. Він підбіг до зупинки, заскочив на вичовгану мільйонами підошов сходинку, коли нервова, фарбована під відьму водійка наче навмисно ледве не зачинила перед ним двері. Лев її впізнавав уже давно. І не лише через надміру яскраво нафарбовані тонкі губи; вона завжди дзеленчала своїм іржавим дзвінком ще на жовте світло світлофора. Чим виводила із себе і пішоходів, і водіїв. Певно, так підживлювала своє відьомське єство…

Лев запхав руку в кишеню, щоб витягнути гроші, а вийняв учетверо складеного папірця. Розгорнув, почав читати.

«Молитва до святого Великомученика Юрія

Святий Великомученику й Чудотворцю Юрію!

Глянь ласкавим оком на мене й попроси милосердного Бога, щоб не карав мене за мої тяжкі гріхи, а щоби вчинив зі мною по безконечному Своєму милосердю: нехай за Твоїми молитвами, святий Великомученику Юрію, Бог завжди дає мені здоров’я душі й тіла, благословення в усіх моїх працях та змаганнях, а передовсім прощення моїх гріхів і ласку витримати в доброму до кінця.

Будь при мені, святий Великомученику, по всі дні мого життя, будь при мені особливо в годину смерті й допоможи в останній вирішальній боротьбі, щоб я разом з Тобою міг у вічності славити в Трійці одного Бога.

Амінь».

Безрукий прочитав молитву раз, удруге. Втретє дочитати не встиг, бо підійшов дебелий контролер-ревізор і ввічливо попросив квиток. Наїздився! Лев почав було переконувати його, що не встиг придбати квитка, бо щойно зайшов. Уже й гроші наготував. Але контролер не Борислава Болеславівна – він йому не повірив. Довелося заплатити штраф за безквитковий проїзд. Фарбована відьма з того так потішалася, наче їй на день народження подарували нову мітлу, і на біса їй здалися тепер ці трамваї!..

Проте штраф Лева майже не засмутив. Він зрозумів інше: чому йому вдалося вистояти перед Стійкою. Молитва допомогла!!! Значить, – зробив висновок Безрукий, – інколи збрехати не гріх. Раз святі великомученики і чудотворці цьому сприяють!..

Питання, як молитва опинилася в його кишені, залишалося не дуже й відкритим. Адже Марі знає все!..