Читать книгу Мер сидить на смерті - Андрій Процайло - Страница 12

Марі гладила Левові кучері. Він смачно посьорбував каву і дякував Богові, що має таку дружину і донечку. Ким би він був без них? Другою Бориславою Болеславівною, тільки в штанях? Скоріше за все… Бо коли людина не має про кого піклуватися, вона мусить на чомусь схибнутися…

– Чому ти не зателефонував, не сказав, що ти в лікарні? – легенько дорікнула Марі.

– Я ж ішов знищувати мобільний!..

– Але ж ти його не знищив! Кому ти збираєшся брехати, Леве? Я ж тебе знаю, як облупленого… Ти пішов на роботу досліджувати це страхітливе фото. Так?

– Так… – здався Безрукий.

– І тобі стало зле?

– Так.

– І на щастя, з’явилася твоя Бор… – Марі завжди забувала ім’я суворого декана.

– Можеш називати її просто Змія. Не помилишся…

– Добре. Слава Богу, з’явилася Змія і викликала «швидку». Лікарі кажуть, дуже вчасно… Може, не така вона вже й Змія, га?

– Люба, якщо я тобі зараз розкажу, чому вона викликала «швидку», до того ще й поїхала разом зі мною, – ти впадеш. Так що краще присядь…

Марі сіла Левові на коліна.

– О, так ще краще, – усміхнувся Безрукий. – Так я можу тебе навіть притримати… Так ось: вона думала, що я п’яний, затягла мене в наркологічний диспансер, щоб засвідчити документально, що я злісний алкоголік, і погнати мене з роботи втришия по статті…

– Ото змія! – вирвалося у Марі. І вона розреготалася. Уявила собі весь отой цирк.

– А я що казав? Змія є змія! А тоді мені смішно не було… На щастя, лікарі збагнули, що мені потрібен не нарколог, а кардіолог. Бо серце дійсно зупинялося від безсилля ганяти по судинах кров. Ця фотографія – страшнючий упир, вона висмоктала всі сили за декілька хвилин.

– Тепер кажи головне, – наполягла Марі. Вона розуміла, що Безрукий щось приховує. Весь його вигляд показував, що він чимшвидше хоче усамітнитися, аби де в чому переконатися.

– Може, не треба? – Лев не хотів хвилювати дружину.

– Слухай, Безрукий, ти добре знаєш, що ти без мене, як безпорадне дитя. Ганнуся і то більш самостійна. Так що розказуй.

– Просто боюся за вас.

– Давай будемо боятися разом.

– Умовила! – Безрукий зсадив дружину з колін. Долив гарячої води до недопитої кави. Мусив пити слабеньку, бо серце. І не хотів, щоб Марі наробила ґвалту. – Ну скажи мені: чому я такий безхребетний, безвольний чоловік? Скільки разів я намагався сказати тобі – ні! І жодного разу не зміг! Ти можеш мені пояснити?

– Можу, дорогенький! – Дружина примружила свої хитрі оченята, струснула хвилястою голівкою. – Тому що на правильно поставлені запитання відповіді «ні» бути не може. Втямив?

– Хочу ще однієї нормальної кави, а не помиїв! – вигукнув Лев.

– Ні! – категорична мовила Марі. Безрукий дружину перекривив. Його «ні» було кволе, як щойно вилуплене курча, яке шукає підтримки квочки.

– Під матрацом є моя шкарпетка. У шкарпетці клаптик паперу, на який я встиг переписати те, що вгледів. Фотографію не можна було видрукувати. Ні цілою, ні частинками. Так що тільки це. І ще… З комп’ютера і з телефону я це кляте фото видалив. В останню мить. Щоб воно мене не вбило остаточно… Наче все…

– Тоді давай ці записи.

– Боюся, якщо чесно, їх удома розглядати. Маю внутрішній страх…

– Тоді я до Ганнусі покличу пані Стефу… Вийдемо десь. У кафе, наприклад. На морозиво…

– Може, краще я сам?

– А давай без «може», Безрукий!

Через хвилину пані Стефа уже запарювала на кухні Безруких свій улюблений чай з бергамотом.

– Ви б частіше виходили на прогулянку! І мене кликали до Ганнусі. Я з радістю! – казала бабуся. – Молоді ще. Хіба я не розумію? А брудні шкарпетки, Левчику, треба класти в кошик для прання, а не в кишеню. Дивися за ним, Марі, – сказала пані Стефа і додала: – бо він як дітвак…

Марі вдала, що не почула…