Читать книгу Мер сидить на смерті - Андрій Процайло - Страница 2

Лев усадовив дитя на коліна, налив собі на денце шампанського.

– За тебе, доню! – виголосив тост. – Звикай. Маєш таких батьків, що нудьгувати тобі не доведеться. Загартовуйся змалку. – Та не встиг випити, як заспівав дверний дзвінок. – О, мамця щось забула!.. – зрадів він.

На порозі хитався поштар.

– Здоров’я бажаю панові Безрукому! – витріщився на господаря. – Я… тобто… вечорами не працюю… – забелькотів далі, – але… тобто… є нештатні ситуації… Лист рекомендований вам нині прийшов… тобто… Мучив мене дотепер… І я вирішив… – Листоноша замовк і намагався зосередитися.

– Тобто?.. – запитав Лев.

– Що «тобтаєте»? – здивувався поштар. – Я вирішив доставити вам кореспонденцію терміново… Чую, щось важливе…

– Давайте… – Чоловік починав злити Безрукого.

– Е, ні… – замахав руками листоноша. – «Давайте» не пройде!.. Треба розписатися у моїй відомості. Вона алібі!.. Знаєте, що таке алібі?..

– Здогадуюсь, – буркнув Лев. Розписався на хмільній галочці, намальованій поштарем. – Дякую, – додав. Прислухався. Йому здалося, що плаче Ганнуся.

– «Дякую» в горло не заллєш… – помахав вказівним пальцем перед носом у господаря чоловік. Від цих слів Лева пересмикнуло. Чув уже їх одного разу.

– Маю тільки шампанське…

– Шампанське така штука, – резюмував поштар, – що коли потроїти, то майже таке саме, як горілка.

Сусідка пані Стефа висунула з дверей спочатку голову, придивилась до дотепного листоноші і знервованого Лева і випхалась повністю.

– Ти запрошуєш у гості, Левчику? – звела з надією брови.

– Ні, – відмахнувся Безрукий. – Марі викликали на роботу. Я сам. Мала вередує. Без господині гостей не приймаю…

– Шкода… А такий день! Такий день… – розчарувалася сусідка.

Листоноша очікувально мовчав. Лев спідлоба глипнув на нього.

– Зачекайте, – звелів і зник у кімнаті. Повернувся з шампанським. – Прошу, – запропонував в обмін на листа.

Поштар прицілився до повної пляшки.

– Забагато, – зробив він фаховий висновок.

– А я для чого? – цвірінькнула пані Стефа. – Заходьте. Відмітимо день народження моєї Ганнусі. Внучечки, можна сказати. Бо я їй як бабуся рідна. – Пані Стефа заштовхала поштаря до себе в квартиру. Їй треба було поговорити. А вільних вух у час комп’ютерних технологій – катма…

Ганнуся почала плакати. Лев кинув листа на тумбу біля вішалки і заспішив до дитяти. Взяв на руки, став розважати – не допомагало. Носив по квартирі, пропонував усе, що хоче, – все одно сльози. Підстрибував, виліз на табурет, ледь абажура не зняв… Не допомогло. Ніяк… Згадав про нову іграшку, увімкнув ляльку. Ганнуся мовчки послухала китайські балачки ляльки – і знову зайшлася ревом. Та все тикала пальчиком у коридор. Там ледь не вислизнула з рук – так потягнулася до… листа. Лев, радий старатися, подав дитині конверт… Ганнуся всміхнулася, почала гугукати, розглядаючи нову «іграшку», принесену дотепним дядечком. Розглядала, ніби читала. І враз застигла в наївному ангельському спантеличенні. Бо побачила зовсім іншого, білого, як стеля, за якою їй частенько доводилося спостерігати з ліжечка, татка…

Лев упізнав почерк на конверті. Його він пам’ятатиме і на тому світі. Адже ці викрутаси змінили його життя повністю. Перевернули з ніг на голову. А потім поставили на місце. Вже зовсім іншого. І подарували йому теперішнє щастя. Але нині лякали до запаморочення. Лев усадовив Ганнусю разом з листом у дитяче кріселко. Ще й припнув для безпеки. Бо не міг гарантувати, що зараз не вирубається… із страху, що стискав його голову, серце і душу водночас… Бо…

Це був почерк привида безрукого ката…

Кинувся до холодильника. Як по спасіння. Випив приправленої льодом мінералки. Решту, що була в пляшці, вилив собі на кучері. Вода дивно стікала і булькала. Ганнуся розреготалася. Її веселість привела татка до тями.

– Татко як дітвак. Правда, Ганнусю?..

І дитя підтвердило, що правда. І простягнуло таткові листа.

Лев за звичкою понюхав конверт. Він пахнув небом. Свободою… Взяв ножиці. Лівою рукою, що не мала кисті, притиснув конверт до краю стола, правою акуратно відрізав краєчок. Вийняв складеного аркуша. Глянув на свої руки – не трусилися… «Все нормально…» – подумав і взявся читати.

«Привіт, Леве!

Я би не хотів, щоб ти отримав моє останнє земне послання. Але якщо ти читаєш цього листа – значить, грядуть проблеми. М’яко кажучи, щоб не лякати тебе…

Всі доступні мені видива вказують, що 15 квітня 2015 року над Львовом може нависнути смертельна небезпека – деякі привиди готують змову проти міста. Конкретного нічого не видно, все розпливчасто і розмито. Єдине бачу чітко: мер сидить на смерті… Все… Вибач, що потурбував. На жаль (а може, на благо), на тебе вся надія. А значить – і весь тягар. Сподіваюся, що моє попередження – маленька віддяка тобі за вільну душу… Не хочу бути злим віщуном… Просто бережи дружину і доньку… Я бачу, що вони в тебе вже є…

Через мить я злечу в небо. Тримайся… Вкотре дякую за звільнення!..

Ага, я переконав Хаоса дати шанс Владі і Справедливості. Вони не знищені. Привиди війта і лавника й надалі блукають ратушею… Може, зробив дурницю… Але по-іншому вчинити не міг. Я звільнився – нехай шанс буде й у них…

Вічно вдячна тобі душа Привида безрукого ката.

Прощавай, Леве!

Дасть Бог, зустрінемось на Небі».

Ганнуся смачно спала у своєму кріселку. Лев переніс її в ліжечко. Притулився головою до дитячого тільця і вбирав у себе її ангельське дихання і запахи. Знав, що заради дитини він зробить усе. Можливе, неможливе і… всяке.

Але що?! – нависло над абажуром, у якому раптом перегоріли всі лампочки…