Читать книгу Мер сидить на смерті - Андрій Процайло - Страница 7

Лев стояв на площі Ринок перед ратушею і пильнував велику стрілку старезного міського годинника. Коли вона перескочила на одинадцяту – увійшов у будівлю. Охоронець його не займав, бо звик до вештання туристів, які прагнули потрапити на оглядовий майданчик на ратуші, щоб подивитися на нічне місто.

Приймальня мера була порожньою. На стіні пульсував годинник – далеко не такий, як на будівлі. Сучасний. Без життя. На батарейках.

– Заходьте, Леве Львовичу, – заговорила приймальня голосом мера. З якогось прихованого динаміка, здогадався Безрукий.

Кабінет міського голови ввечері здавався зовсім іншим. Похмурим і чужим.

– Я тут… – мовив Лев. Наче прагнув, щоб Юрій Данилович звернув на нього увагу. Бо погляд мера був десь далеко, за тридев’ять земель.

– Це добре, пане Леве… Дуже добре… А ось я такої впевненості щодо себе не маю…

Довгих декілька хвилин чоловіки дивилися один на одного, ніби шукали якогось іншого зв’язку, крім очей… Не знайшли. Тоді мер почав:

– Я вам розповім дещо… Це, в основному, дивні збіги, що переслідують мене останній тиждень… Гм… І ще дещо. – Сумніви вискочили на його обличчі, натягнули канат і почали перетягувати: хто – кого? – Але все по порядку… Тоді ви зрозумієте, чому я казав вам, що здурів… І пересвідчитеся, що я з вас не кепкував… – Мер запросив гостя сісти. Як і обіцяв, почав готувати каву. Її запах трохи перебивав холодну моторошність, що витала в кабінеті.

– Так… – Безрукому наче заклинило язика. Мізки буксували, як старий комп’ютер.

Мер чекав, що вчений ще докине кілька слів. А коли збагнув, що чекання марне, заговорив сам. Був схвильований і цього не приховував.

Юрій Змієборець детально розповів сон, в якому у нього намагалися викрасти душу і ледь не втопили… Розказав про розпатлану жінку, що попередила його «про сидіння на смерті». Згадав про вранішній візит Лева, після якого він полегшено зітхнув, бо виплутуватися з чортівні вдвох набагато веселіше.

– Якщо нереальні події повторюються не лише у моїй голові, а ще й у головах інших, – це вже не божевілля, правда?

Безрукий, загартований злиднями у дитячому будинку, знав, як змусити мізки працювати. Він пообіцяв їм на вечір шоколад з горіхами. Від того в роті з’явилася слина і завівся язик. Дар мови було успішно реанімовано.

– Не факт, – відповів він тепер уже упевнено.

– Тобто?.. – Міського голову така відповідь не влаштовувала.

– Це може означати, що божевілля прагне стати реальністю…

– І що, цьому можна запобігти?

– Так. – Безрукий зробив тривалу паузу. – Прийняти нову реальність.

– А це значить, що я сиджу на смерті і що привиди хочуть украсти у Львова душу?

– Атож.

– Тоді я нічого не розумію…

– Все ви розумієте, Юрію Даниловичу, – втішив мера Лев. – Просто ваш теперішній земний досвід не дозволяє цього прийняти.

– А як бути?

– Не знаю… Переконаний лише в одному, що «бути» – треба ще заслужити… Сидіти склавши руки – не поможе… Можна, правда, ще молитися, щоб те, що зараз із нами відбувається, виявилося наївними масовими галюцинаціями. Повірте, я маю досвід спілкування з привидами. Я ж Безрукий… У прямому і переносному значенні. – Лев показав свою покалічену, обрубану руку.

Мер підскочив на кріслі, як на гойдалці. Перебрав папери на столі. Потім попорпався в тумбі.

– Ось, знайшов нарешті! – І він простягнув папір Левові: – Почитайте…

Лев повертів аркуш у руках, сказав здивовано:

– Тут же нічого не написано. Що я маю читати?..

Змієборець нервово вихопив папір із рук нахабного вченого. Пробіг по ньому очима.

– Ви з мене глузуєте? – запитав з притиском.

– Мені зараз, проти ночі, не до глузувань. Просто я здогадуюсь…

– Які здогади? – скипів мер. – Тут чорним по білому написано. Слухайте… – Змієборець почав читати: – «Дякую. Ваші знання допомогли мені злетіти. З повагою, Привид безрукого ката. PS. Передайте вітання Левові Безрукому».

– Я не договорив, Юрію Даниловичу… Винятковість катових листів полягає в тому, що їх може прочитати лише адресат. У даному випадку – ви. Звідки я знаю? Бо я теж маю такого листа… І моя дружина каже, що я з неї глузую… Прошу… – Лев подав мерові останнє послання ката.

– Нема нічого… – промимрив Змієборець, розглядаючи аркуша. Раптом він його понюхав. Скривився. – Пахне, як у моєму кабінеті проти ночі. Звідки беруться ці затхлі запахи?

– Не знаю… Краще я вам прочитаю… – Безрукий забрав у Змієборця аркуша, впевнено, як щойно мер, прочитав свого листа. На відміну від міського голови, Левові лист пахнув свіжим небом.

– Що робити? – запитав по паузі Змієборець.

– Це вже питання, яке не любить сидіти склавши руки. І вкрай важливе. Саме воно щось та й може вирішити… Так от… – Лев вирішив від мера нічого не таїти. Розповів, як він був причетний до звільнення з ратуші привида безрукого ката… Аби голова міста не тішив себе ілюзіями, що до нього в гості завітала казка.

Юрій Данилович Змієборець довго боровся із змієм, який поселився у його голові… І не переборов… Змій переконав його, що він реальний. Попри суцільну дивину…

Кабінетом прошмигнув холод. Такі відчуття з часу падіння з вікна Безрукого вже не бентежили. Проте мер змінився.

– Хочете правду?.. – раптом запропонував Змієборець.

– Я її знаю… – Безрукий, як снайпер, націлився в очі збентеженого мера. – У миті, коли вас попускає передчуття, – карбував він, – ви переконані, що гаєте час на божевілля… І ви хочете мене прогнати… Це нормально. У мене таке було… Але, знову ж таки, наступної миті вас щось не пускає…

– Атож… – приречено погодився міський голова.

– Це все привиди. Вони з нами повсякчас. Просто… не даються чути… А зараз… Хіба ви не розумієте, що ми не самі? – запитав Безрукий.

Юрій Змієборець намагався вловити ритм дійсності. Зробивши декілька довгих вдихів-видихів, він запитав:

– Як повернутися до нормального життя?

– Не маю жодного поняття, – зізнався Лев. – Життя підказує поступово. Ось мене, приміром, зараз цікавить, на чому ви сидите?

Юрій Данилович зіскочив з крісла. Подивився на свіжу вм’ятину від своїх сідниць. Відсунув крісло, глянув на підлогу, під стіл. Знову взявся за крісло. Обстежив від ніжок і до спинки. Звичайне, трохи протерте, зручне крісло… Ні більше ні менше.

Безрукий не зводив очей з міського голови.

– Що? – запитав мер у цих очей. – Крісло як крісло… Де та смерть?..

– Якщо ви не проти, я поділюся з вами деякими здогадами. Бо маю досвід, як розгадувати зашифровані послання з іншого світу.

– Яке там «проти»? – обурився мер. – Ви зараз тут для того, щоб я щось зрештою зрозумів! І міг контролювати ситуацію… Або схибнувся остаточно… – докинув приречено.

– Але спочатку декілька навідних запитань. Ви щось знаєте про душу Львова?

– Знаю! Лише те, що вона є…

– Звідки?

– Відчуваю…

– Цього мало… – Безрукий міркував, з чого почати. – Отже, ми маємо застереження від привида ката, від мага, від дивної жінки про те, що ви сидите на смерті… Сон, де вас тероризує смерть і де дракон випиває річку… Схоже, Полтву, на якій стоїть Львів… Слова мага Наума Чортополоха, що привиди хочуть вкрасти душу Львова. Все?

– Ні… – Юрій Данилович боровся сам із собою. Швидше, із здоровим глуздом, який наказував йому мовчати.

– Якщо ви будете від мене приховувати деталі – у нас нічого не вийде. Самотужки у справі з привидами перемогти неможливо. Самостійно можна лише збожеволіти…

– Два роки тому у Львові побував один з чаклунів, який брав участь у «Битві екстрасенсів». Чули про таку передачу?

– Чув… І що?

– Так от. Він досліджував енергетику Львова. Побував у старих церквах, музеях, будинках, вилазив на Високий Замок, тиждень товкся тут, у ратуші…

– І що? – Безрукий забув, що перед ним сам мер! «Щокав» до нього, як до якогось пацана.

– Він повідомив, що Львів поглинає темряву… Що темні сили пищать тут на кожному кроці, скуті світлом… І що гряде велика змова темряви проти Львова – місто хочуть умертвити!.. – Мер зблід. – Утопити!.. – додав він. – Так, чаклун сказав «утопити»… – промимрив ледь чутно. – Як уві сні…

– Ну, сон – це не документ, – мовив Безрукий. – Давайте про змову. Коли вона має відбутися? Казав щось про це ваш чаклун?

– Казав, – відповів мер. – 15 квітня 2015 року… Тобто вчора…

Безрукий скуйовдив свої кучері.

– Про це саме попереджає і привид безрукого ката. Ще один доказ…

– І ще екстрасенс підтвердив, що мером міста в цей час я є неспроста. Адже моє ім’я та прізвище – як у легендарного Юрія Змієборця, покровителя Львова… І це не простий збіг…

– Так… – заохотив мера продовжувати Лев.

– Чаклун також спрогнозував, що цього дня я осідлаю дракона… І якщо він мені відкриється, я врятую місто…

– Якого дня?

– 15 квітня 2015 року… А про який день ми говоримо?.. – Мера розізлило, що доцент поводиться з ним, як слідчий з підозрюваним.

Безрукий збагнув, що натрапив на ниточку таємничого клубка, який приховує секрет сидіння мера на смерті. Треба обережно розплутувати цього мотка, щоб не обірвати нитки. Аби, не доведи Боже, не випустити її з рук…

– А де ви були 15 квітня 2015 року?

– Тут, у кабінеті. В сесійному залі… Багато де був – я ж не прив’язаний до крісла! Ще водив іноземців на оглядовий майданчик ратуші… Ага, і в історичний музей забігав… Опівдні, перед обідом… З групою інвесторів… Їх цікавили деякі експонати… Робили фото… – Обличчя мера змертвіло, стало восковим. – У тому числі вони роздивлялися…

– Крісло дракона! – вигукнув Лев.

– Атож… дракона… – Застиглий мер заплющив очі. У голові зібрався такий вінегрет, інгредієнтів якого в реальному житті не було і в помині.

Незвичайні історичні експонати – це вже була стихія Безрукого. Він почав:

– Дивне крісло, атож! Повернута очима догори голова дракона слугує замість передніх ніжок крісла. Крила дракона – замість задніх. Вигнутий хребет – сидіння, а спинкою є хвіст. Якщо крісло перекинути догори дриґом, то дракон наче хоче злетіти… Крила його підняті… Я читав про одного екстрасенса, що втік від того крісла. Гнав, наче від дідька… Казав, що від нього йде смертельна енергетика… Екстрасенс був переконаний, що саме на цьому кріслі і відбувалися криваві обряди… Отак-то… Тому це крісло ще називають троном Сатани. Людей біля нього бере млосний страх… А вночі, кажуть, з крісла з’являється привид… – розповідав Безрукий.

– Я сидів на ньому… – ледь чутно мовив мер. – Мурашки тоді бігали по спині. А встати я не міг. Не мав сил. Допоміг інвестор. Ухопив за руку, мовив жартома: «Вставай, мере, чого розсівся, як на троні!..» Я його ладен був за це розцілувати… – Змієборець виглядав, як свіжопобілена стіна. – Що тепер?.. – запитав спантеличено.

– До речі, а ви в курсі, що першим приміщенням музею була міська ратуша? – Мер кивнув, мовляв, так. – Отож-бо… Не виключено, що крісло дракона з привидами ратуші добре знайоме… В цьому кріслі мусить бути якась зачіпка… Стовідсотково. Треба мчати в музей. Поки не пізно.

– Як? Проти ночі?

– Проти ночі саме й час. Привиди оживають… Так що… Телефонуйте, домовляйтеся… Тим паче, музей тут, на місці. Лише площу перейти…

– Це божевілля!..

– А що нині не божевілля?.. Де ви бачите нормальність, Юрію Даниловичу?.. Такий час… Просто не всі до божевілля доростають… Шлунок не пускає… Ви погоджуєтеся, що дбати лише про шлунок – це не істинне призначення життя?..

– Так. Але…

– «Але» у цю мить має єдине продовження: але ми мусимо негайно дослідити крісло. І не будьте наївним – не думайте, що в цю гру вплутані тільки ми. Кілька цікавих екземплярів рвуться виконати свою роботу. І далеко не факт, що не поп’ють нашої крові…

Директор історичного музею Пошуковець Степан Васильович переднічного дзвінка мера злякався.

– Слухаю, – мовив насторожено. – Щось сталося?

– Ні. Все нормально. Просто у мене зараз у кабінеті є один схиблений вчений-етнограф, і він хоче подивитися на крісло дракона. Те, що ви мені з друзями показували…

– Знаю. А чи не міг би ваш учений зачекати до ранку? – запитав директор з надією.

– Не може… – відповів мер.

– Юрію Даниловичу, тут така делікатна справа з тим кріслом… Навіть не знаю, як вам це пояснити… Ну так, щоб ви не подумали, що я…

– Якраз усе в «делікатній справі». Нам треба подивитися крісло вночі…

– Добре. Тоді я вас чекатиму на площі… із сторожем…

– Домовились…

Через десять хвилин, коли мер з ученим досьорбали холодну каву, директор історичного музею постукав у кабінет мера.

– Я хотів би зробити ще одну спробу відмовити вас іти до того крісла…

– Давайте… – запропонував мер.

– Благаю, не йдіть… Немає чого з темними світами жартувати. – І директор звернувся до Лева: – Ви ж учений, етнограф, ви ж маєте знати, що навіть крісло має душу. Двері оті скриплячі теж мають душу. Львів має душу!..

– Саме душа Львова мене найбільше цікавить! – ошелешив директора Безрукий. – Ходімо!

Мер мовчки стенув плечима. Наче це був не владний мер, а якийсь послужний ходячий пристрій до божевільного вченого, схожого на дикого лева, що прагне крові.

Привид Домовина не був би головним привидом Львова, якби уважно не фіксував усього, що відбувалося в кабінеті мера (його теж, до речі). І був би останнім лопухом, якби не полетів слідом за мером і доцентом, з якими, судячи з усього, йому трішки доведеться поморочитися… Не все так легко, як здається… А що поробиш?.. Життя…

А ще Домовина належно оцінив мізки цих двох сміливців. Молодці!.. Швидко допетрали… Бо саме з крісла дракона Верховний привид радив йому починати пошуки душі Львова… Нині опівночі…