Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 10

Далеко-далеко, за широкими ланами, за високими лісами, кувала зозуля.

Стоїть Катерина, стоїть прислухається.

Вже й небо впало чорне-чорне, і далеко десь кинувсь рибальський вогник угору. Налетіли співи з села, переплутались, затремтіли над водою і погасли в хвилях.

І знов тихо, тихо.

Катерина проста селянська дівчина, з бровами сонцем випаленими, з очима вітром степовим навіяними.

– Чудна дівка, і заміж не іде, і з хлопцями не гуляє, а прийде ранком: де була, не говорить, та не чуть, щоб гуляла з ким на селі.

А вона ходила до Дніпра, прислухалася до співів, невиразно мріяла. Іноді тихою ходою дряпався Дніпром пароплав. Це з міста.

Там життя цікаве, зовсім одмінне, нове і люди там справжні люди. Справді, у великому місті воно має бути новим, не таким, як тут, де ще й досі панує дяк, а дядьки по-старому пиячать, – тільки не горілка вже, а самогон.

Минав час, падало жовте листя, все прозоріше ставало небо, і ранком туманіла земля.

В повітрі метушилися постріли, злякано дивилася економія розбитими вікнами, – це білі тікали.

Потім приїздили з міста, роздавали книжки, щось казали. Селяни уважно слухали, за книжки дякували – «пригодяться на цигарки» і знали й без городських, що тепер земля вже їхня. Катерина книжечки прочитала (може, тому, що не курила?).

А дні, як помах крил, летіли над степом, знов горіло село, знову йшли то ті, то інші.

Нарешті, на Різдво прийшли червоні.

– От і твої, Катерино.

Нічого не сказала, а ввечері тихо двері відчинила.

– Я йду, мамо.

Плакали вицвілі очи, а рот кривився в зморшках старечих. Трохи сумно дивилися молоді, сірі очи. Пішла.

А коли остання батарея виїздила з села, лютий вітер рвав на вигоні одиноку, темну постать матери.

Далі – бої.

Темна ніч обгортала огнем і снігом. Переходи, кров, лайки.

Вона – будувала майбутнє життя.

Коло Перекопу лічила трупи: сотні, тисячі.

І за кожним одним боліло серце, і за кожною смертю тут біля моря знала вона, там по селах, по містах, по робітничих селищах, простягає журба свої руки. Схопить матернє серце і здушить, вицідить кров усю…

Тут і Михайла зустріла.

Спокійний був. Курив люльку. Сердило.

– І невже вам байдужа ця кров?

– Ні-ні. Може, й я завтра теж…

І от останній штурм. Перші пішли… Телеграма:

– Відбито.

Пальці в дерево (у начштабу).

– Хай іде Новосибірський полк.

Чорний вітер з півночі, ріже, січе, червоні огні з півдня.

– Скоро ранок?

– Не знаю. Мабуть ніколи не буде цього ранку.

Телеграма:

– Друга атака відбита…

Майнула думка: «Ще тисячі».

Вийшла з штабу: Михайло.

– Тепер ви?

– Зараз. Це третій штурм і коли відіб’ють, і коли проб’ємося, останній.

Обгорнула і кріпко в губи:

– Побачимось?

– Мила…

Забули все…

А вітер чорний з півночі ріже, січе і червоні огні з півдня.

Пішли курсанти.

Подумала: «Ну, ці хоч не жонаті».

На ранок поїхала в Харків. Поїхала і Михайла вже не бачила.

Не писала, не розпитувала. Знала – живий.

І от тепер, коли зустріла його знову, прокинулась туга за чимсь невідомим, чи за степом ласкавим, чи за мрійно-ніжним обрієм.

А він розпитував, де була, де пропадала, що ні слова, ні рядка, ні привіту?

– Дома була, на селі, поховала брата.

– А тепер?

– А тепер… на осінь у школу. Хотіла в Київ – не вийшло, літо хочу тут почитати, повчитись…

Не звикла вона ще до міста, та боялася признатися Михайлові, що іноді її, котра нічого не боялася там, у степах, в боях, під Перекопом, лякали люди, високі кам’яні гроби і лише іноді ритмічне дихання заводу і праця в робітничій околиці будили щось рідне, але так стомлювалась вона за вісім годин праці, що все пропадало марно.

Як їхала сюди, здавалося, що тут всі розумні такі, хороші, а придивилася, то такі ж сами, як і всюди.

Сказала Михайлові раз і здивовано, і ображено, що й тут от вчора на збори Іван п’яний прийшов.

– Прямо так, як у нас на селі, – а він всміхнувся й відповів якось спокійно.

– Ти б хотіла, щоб усі були святими, такими, як ти хочеш, а не такими, як вони є. Е… нічого – все перемелеться. От почнемо кампанію…

Махнула рукою:

– Ет, що там кампанію. Геть треба таких от і все.

Знову всміхнувся Михайло, всміхнувся як старший, а вона подумала: і звідки в нього така певність і спокій?

А вона читала, линула думками вперед і бачучи де-не-де свіжі, ніби нові паростки, раділа, як по весні першій квітці.

І здавалося життя їй старим, тільки перешитим на новий фасон; важко було, що мало в цьому житті того, від чого груди ширші стають і таким легко-прозорим здається життя. Хотілося писати про схід, про пробуджену силу, про жорстоку минулу зиму.

Чому ж мало сонця і квітів? Хай вся земля буде в квітах, щоб радість гаряче дихала пахучим повітрям на землю.

Почуває: от малою-малою іде вона. За спиною в неї торба. Життя все більше й більше кидає в торбу ту, а вона приходить в оазу, розкладає скарби свої, що позбирала за довгу путь, відшукує там між намулу й болота самоцвіти. Мало їх.

А дорога все вужчає, а дорога все важча стає, а по боках прірви… Там на горах сонце кидає золото на все, а тут у проваллях темно.

Важко йти, а коли глянеш в безодню, голова крутиться і тягне стрибнути вниз. Треба йти тихо-тихо і боляче, що не можна швидко і вільно вгору побігти, там, де сонце і синє небо.

І часто всю ніч до ранку нерухомо лежала вона і думала-думала.

Так потік, вбираючи в себе струмки, не може через вузьку щілину прогнати всю воду. Рветься до моря, зриває берег і біжить далі не чистий вже, замутнений, темний.

І скаржиться він, що не дав йому час іншого шляху, широкого, де б міг текти струмком кришталевим, відбиваючи радісно і берег зелений, і далекий обрій.

І здається їй іноді, що мало сили в неї, життя йде три кроки вперед, два назад і не може інакше йти.

Вона знає це, знає, але, як мати, що дивиться на свою хвору дитину, що палає й горить, як хворий, що в довгу безсонно-томливу ніч чекає ранку й сонця, не може бути вона спокійною.

Буде день. А поки що заздрить вона навіть свині, що спокійно лежить собі в теплому болоті, і немає в неї ні думок, ні сумнівів.

Здається їй, ніби вона впала в глибоку криницю… темно і вогко там, а на горі вітер квітками грає.

І нащо поїхала вона з села? Жила б собі, як мати, що цілий свій вік далі як за десять верстов у сусіднє село на базар не виїжджала.

Росла в неї якась тривога, що не знала її на фронті, в селі. Хотілося побалакати з кимсь про це. Та коли вона розповідала про свої думки товаришам, ті сміялися, обізвали її замороченою, а дехто, ніяково всміхаючись, казав: скучно.

Лише Михайло завжди уважно слухав її і захищав: беріг, а Петро й Галя лаялися з-за неї, сперечалися.

Якось перед зборами, коли знов спалахнула суперечка про побут новий і хтось, захищаючи себе, сказав:

– А що ж мені… онанізмом заніматися, чи що?

Катерина відповіла:

– Дурниці ви, хлопці, говорите. Просто до рук прибрати себе не можете. Розперезалися. Когути ви непманські. У вас ще двадцятий рік говорить; крой і все, а там розберемось. Ні, тепер вже час і тут на неп переходити, а ви непманщину розвели. Раніш на фронтах то, може, й думати про це ніколи було, а тепер…

– А, ти хочеш, щоб ми до старого повернулися. Любов «до гробовой доски»? Не віримо ми в неї тепер. А сім’ю заводити? Ми полюбовно… Хочеш? Хочу. Ходім. Все на товариських началах.

– Ну, звичайно, а з ким ви гуляєте? З баришнями всякими радянськими та з покоївками.

– У всіх однакове…

– Розумно сказано.

– Та й комсомолки не від того, щоб погуляти.

– Це ще гірше. А з клубу, що ви зробили. Тільки й чуєш. Та аборт зробила, та вчора з Іваном, а завтра з Степаном.

Хтось здивовано спитав її:

– Чого ти власне казишся? Чого ти хочеш?

Катерина:

– Гармонії.

– Двохрядки? – засміявся хтось.

– Дурні, – сказала, а один із хлопців безнадійно махнув рукою.

Андрій:

– Переказиться.

– От ви то переказитеся, і женитеся потихесеньку. Ще й візьмете яку-небудь гуску дурну… Так щоб могла для вас затишний куток створити. Щоб не заважала, та дома сиділа, а ви будете політикою займатися, справами всякими. Не вам шукать нових форм…

– Шукали. У всіх дівчат однакові форми, – крикнув Іван, – а ти тільки дівчат спантеличуєш своїми теоріями.

Сьогодні справді розбила усіх на два ворожі табори. Коли вона відходила, то чула, як одні казали, «а що ж, воно правильно», але хтось крикнув: «когутка чортова».

– Ну, чому ж вони? – питала в Михайла і Петра, – я ж правду казала; в карти грають, пиячать… А пішла на Гантке[1], в кіно, так не можна й пройти: лізуть… Та мене ще знають, то не дуже, а якусь там дівчину оточили, сіпають, регочуться, насилу одбила… Та й то так штовхнули в груди, що й досі болять. Чому вони; я ж правду казала.

Михайло посміхнувся: наївна.

– Ну, нічого. Отже, привчаємо потроху, вже в залі цигарок не палять і не лаються.

А Петро намагався:

– Хто вдарив? Хто вдарив, халєра на його голову! От зараз повернуся й морду наб’ю.

Але Катерина сказала, що й сама з ними впорається.

– Вони в мене ще затанцюють, – і стиснула кулаки.

Справді, її таки трохи побоювалися. Ніколи вона нікуди не скаржилася, але вміла сказати влучне слово і згадати те, або інше саме тоді, коли це було найбільш неприємним.

Та й зачіпати її було небезпечно, – захищали.

– В неї пів посьолка закохано, – казала шпана… – Королева яка!

А найбільше боялися, як причепить вона яке прізвисько, так уже і прилипне.

Якось охрестила одного опудалом, а другого ходячим свинушником.

І від глузування тепер їм проходу немає. І комуну вдарила таки раз, сказала, що це павіянська комуна.

Тому із-за неї все частіше й частіше вибухали сварки та лайки. Хлопці вовком дивилися на Петра й Михайла, все закидали їм, що вони підпали під вплив Катерини. Ті лаяли хлопців, що вони вже надто розбешталися: вже й так слава пішла про комуну на весь посьолок.

– Це Катерина розпускає, – казали Іван і Андрій.

– Та дуже ви їй потрібні!

Наслідком постійних сварок дисципліна впала. Кімната вже не підміталася, а підлога не милася, з самої зими. Здавалося, що героїчні дружні часи, коли все було загальне, коли жили, ні про що не думаючи, минули назавжди.

Все частіш і частіш виявлялося розходження в поглядах; все ясніш і яскравіш хлопці ділилися на два ворожі табори, але ще часто в часи примирення вони згадували минулу, важку зиму.

А зима справді була знаменна.

Тоді кімната підміталася щотижня. Петро, правда, завжди протестував проти такого безглуздого витрачання часу, підлога милася перед вечірками, або перед приїздом матерів, хлопці одержували 12 пайків на п’ять чоловіків. Палити теж було чим: жили напроти цвинтаря.

Коли догорали останні дрова – робили наскок на хрести. Правда, комуна не соромилася і менш почесної здобичі, як-то огорожа, паркан, що траплявся по дорозі, ворота, що їх хазяїн-дурень не встиг здійняти, але це була випадкова пожива. Хрести ж були основою добробуту.

В їхньому ж дворі усе було ціле, і коли іноді чувся підозрілий тріскіт, хлопці вискакували з поліняками обороняти свій двір. Вони щиро обурювалися на людське нахабство; хазяйка їхнього двору могла спати спокійно. Правда, нічні походи хлопців непокоїли її і вона їх страхала, що вони таки покутують колись свій гріх.

Для наскоків вибирали завжди глупу, бурхливу ніч. П’ятеро тіней виходило на вулицю, озиралися; нікого немає. Сиротливо вищала рейка, потім тріщали дошки і четверо щезали, а п’ятий вартував. Поверталися довгою шеренгою з хрестами на плечах і з завзяттям в серці. Ці походи звалися хрестовими походами.

Здобич складалася в кухні і вкривалася білизною та всяким дрантям. На ранок увесь двір знав, що комуна ходила на влови. Даша (хазяйка – Дар Петрівна) хитала головою, а останні мешканці заздро зазирали до дверей, і, певно, зі злості приходили лаятися і загрожували подати скаргу…

Тоді виходив Петро, закладав руки в кишені і казав:

– Заховайте вашу скаргу в кишеню і катісь…

Хлопці вискакували з грізним тюканням, і хоробрий оборонець громадської доброчинності зникав до найближчого такого ж випадку.

Це звалося антирелігійною пропагандою.

Але дужий ворог роду людського, і сьогодні вночі Даша розбудила хлопців.

– Швидше, швидше, там зовсім розбирають…

Коли хлопці вискочили на вулицю, юрба чоловік на п’ятдесят бігала, лаялася, навіть билася. Міліціонер, не знаючи, що робити, просив лише не дуже сильно кричати. Але хлопцям це не сподобалося.

– Що за нахабство. Так за одну ніч усе рознесуть. А варити їжу треба ще буде місяців два-три.

Вирішили гуртом піти до міліціонера.

– Що ви дозволяєте державне майно розтягувати?

– Але що я можу зробити? Не стрілять же.

Андрій:

– Ет, все одно. Ходім на той бік, може, хоч там бабів менше.

Але тільки вони звернули на ріг, як назустріч юрба.

– Стій!

– Міліція, ет, чорт.

Ті підходили з рушницями за плечима.

– Що ви тут робите?

– А ви що?

– Ви хто такі?

– А ви хто такі?

– От ми вам покажемо, хто ми такі! Дошки ломать?! Забирайтеся зараз же додому!

– Це не міліція, – шепоче Андрій, – це своя хевра. Міліція прямо бере, а ці балакають.

– Ша! Бачили ми й не таких! Давайте союз; там унизу баби ламають. Ми дом-комуна номер первий. А ви?

– А ми з військової школи курсанти.

Виявилося, що в них за плечима рейки прив’язані: військові хитрощі, пояснювали ті.

З диким голосом побігли усі разом униз. Юрба почала розбігатися, і хлопцям на цей раз довелося працювати до ранку.

Коли кімната була вже повна, звернулися до Даші, й вона з половини поступилася кухнею.

Петро в цьому нальоті участі не брав.

Петро повертався додому пізно.

Петро тої ночі не ночував.

Нарешті, Петро навіть чоботи ретельно ваксив і сам причісувався. Ґудзики пришив до ширінки і бензином вивів плями.

Хлопці хитали головою й казали:

– Петре, Петре, пропаде твоя головонька. І з ким-то ти крутиш, з ким ночі ночуєш?

Але Петро нікому нічого не казав і тепер, коли прийшов ранком, хлопці підняли галас: це свинство, нарешті. Десь ходить, а ніхто нічого не знає! До кого латаєшся?

– Ні до кого я не латаюся.

А, так він так, добре-добре, вони все знають. Дурень він от що. Галька сама на нього падає, а він як тютя мокра ходить. О, якби на когось на них, то той показав би.

– Холява!

Петро щось відповів і знялася лайка. Хлопці називали Петра ідеалістом, а в комуні це слово було за лайливе. Нарешті озвався й Михайло:

– А вам що до того, що він робить?

– Як що? – здивувалися щиро хлопці, – що ж ми за товариші, коли він нічого не говорить.

– Дурні ви, а не товариші.

– Краще бути дурнем, аніж малахольним катаринщиком, – сказав Андрій і сів писати щось.

За хвилину він вивісив таку «сводку».

1. Андріївський фронт прощупування ворога й перші заходи.

2. Дмитрівський фронт без змін.

3. Іванівський фронт вчора вночі зроблено напад, що перейшов на багнетний бій.

З інших – відомостей немає.

Начштаба латальників Андрій Пупка.

Хоча ні для кого не було секретом, що Іван вчора з якоюсь постаттю білою всю ніч на цвинтарі був, а Андрій з Варкою десь вештався, що Дмитро щезає «законно», бо одружитися збирається, та Петро чомусь образився й назвав усіх свинями.

– Та чорт би вас забрав з вашими забобонами, – кричав Іван, – що там матерій всяких шукаєте! Знаємо! Вам грішним потрібно те, що під матерією. От!

Петро кипів, Михайло спокійно.

– Ну, то що?

– Як що? На біса ж ви на нас нападаєте? Дурень ти, – мовив Михайло з жалем, – можна й з гарного зробити погане.

А Іван:

– Коли ти щось гарне побачив там, то поцілуй…

Але Петро перебив.

– Ти слухай, скотина. Дурень ти. От-що!

Знявся галас. Нарешті Михайло зупинив.

– Та годі. Скоро все одно роз’їдемось, це ж даремна річ сперечатися.

Згодом Петро питав Михайла:

– Як ти можеш бути таким спокійним?

– А чого б я хвилювався? Мені просто іноді шкода їх…

– Їх? Ану їх під три чорти, але ж ти розумієш, це ми така – грядуща зміна.

– Ну, не всі ж на їх схожі, – підвівся Михайло, – я працюю сьогодні на вночішній, буду ранком.

Підвівся і Петро, почав шукати пальто.

– І ти на вночішній? – іронічно спитав Іван. Петро нічого не відповів, а тільки грюкнув дверима.

Чекав Галину він довго. Нарешті, побачив її – підбігла засапана і зараз же потягла.

– Ти не боїшся тепер ходити зо мною?

– Ні.

– Слава богу!

Ні, тепер йому нічого боятися її, бо вона вже не буде сіпати його на вулиці й кричати на все місто, як різана. Правда?

– Ого! Пугало ти турецьке. Я ж тебе… А сам. Усіх собак стрічних лякаєш своєю гривою.

– Буза.

– Що? А хто («ну й логіка»), коли я забула в комуні парасоля, взяв його й пішов в дощ не розчиняючи. Я? Може я, скажеш? – і вона так енергійно наступала на нього, що він визнав усі свої провини в минулому і в майбутньому.

Йшли весело балакаючи… йшли… йшли… Вибилася з-під хустки коса чорна, розгорілися щоки від вітру весняного і незчувся Петро, як поцілував Галину. Поцілував прямо в вухо, спікся і радий був крізь землю провалитися.

А вона скрикнула сердито. Але побачивши Петрове обличчя з переляканими очима намистом, як рветься разок, засміялася дзвінко.

А той зрадів, від радощів аж дух захопило.

Так вона не сердиться? Зовсім? І все забуде? Нічого не буде казати. Хай це мине й забудеться.

– Забудеться?

Ні, вона, мабуть, не забуде… І сміялася дужче й дужче.

– Ні-ні, то вітер пролетів.

А він таки справді поцілував її? Та то він помилився! Та то йому так здалося!

І була вона така безтурботно весела, ласкава, що Петрові подумалося:

«А може, й справді я помилився?»

Додому пізно проводив її. Вже й ліхтарі яскраво горіли й трамваї бігли порожні. Говорили про Катерину й Михайла.

– Гарна ця Катерина, – сказав Петро. Галина глянула скоса.

– Нічого, – раптом, – вона тобою не цікавиться зовсім! Ти не думай!

Але Петро (дурень) не звернув уваги на це. Його мучили такі думи: 1) як він їй стисне руку і 2) чи не сердиться вона таки на нього. Не встиг Петро стиснути їй руку «з натяком», як підійшли Михайло й Катерина. Гукнули здаля.

– Петре, Галино, заждіть!

Озвалася Галя.

– От ми зустрілися з Петром випадково, а він не хоче мене проводити.

– Та я ж, – обурився було Петро на брехню, але Галина сіпнула його за руку, і він почервонів, і замовк, з радости ледве не подавився слиною і заіржав, а ті все розпитували… Тоді Галя:

– А ви як тут зустрілися?

– Ми теж випадково зустрілися… – сказала Катерина.

– Гм… – це Галя. – Ну й добре, гуртом мене проведете.

Упросила Катерину, щоб та заночувала в неї. Не хотіла спочатку.

– Мені треба тобі сказати щось, – шепнула Галя, – щось важливе, важливе.

– Весна! – сказала Катерина й погодилася.

Хлопці повернулися мовчки. Кожен думав своє. Петро знав, що Михайло після довгої розлуки знову зустрівся з Катериною. Йому кортіло спитати щось у Михайла, та, глянувши на його суворе обличчя, він закрив рота.

В комуні вже лягли.

Петро, не роздягаючись, ліг на ліжко і заснув веселим, молодим сном, а Михайло не спав. Важкі думи впали на нього знову, знову Катерина, як камінь; зустрілися – вона ніби й байдужа.

Коли він прийшов до неї – читала.

– Підемо, я прийшов, як умовились.

– Я не піду.

– Чому?

– Так, не хочу.

Розсердився.

– Знову балакати з тобою не можна.

Катя:

– Не балакай.

– Ну, й чого ти така?

– Яка? – всміхнулася.

– Слухай, Катерино, ми ж повинні з тобою до чогось добалакатись. Чи ти не хочеш говорити.

– Я вже добалакалась давно.

– Ти мене любиш? – Узяв за руку, погладив ніжно. – Ну, скажи?

– Ти знаєш.

– Так для чого ж ти так робиш?

– Як? Що приїхала тоді з фронту, тобі нічого не сказавши? Що не роблю й тепер так, як ти хочеш? Що не хочу з тобою жити?

– Хіба люблять так, як ти?

– Ну, а як же? Чудний ти. Ми так довго не бачилися, а ти знову прийшов з вимогами. Ти власник. Розумієш? Ти хочеш, щоб з тобою жила, по-твойому думала. Я люблю тебе, але дечого в тобі ненавиджу.

І знову він запитав в-двадцяте.

– Який же я?

Відповіла:

– Такий як усі.

– Чого ж ти хочеш? – запитав сердито вже.

– Може, неможливого.

«І справді, чого вона хоче?» – думав він, лежачи на канапі й здивовано знизував плечима. Ранком його розбудили голоси.

– Я казав йому не берись за доповідь: сядеш. Так ні. Проморив збори дві години. Андре! Треба було, сукин син, з короля гуляти.

– А де він у мене візьметься у чорта.

– А ми вашу даму по…

Хлопці грали в очко. Грали з азартом.

– Очко!

– Перебор!

На столі стояв ящик з махоркою, і дим товстим шаром лазив під стелею. Враз Іван крикнув до Михайла в сусідню кімнату:

– Щось Катерина на тебе дивиться.

Той мовчав.

– Грубая. Є за що подержатися? Ти там не того, Миша? Га?

Але той скочив з ліжка, підбіг.

– Чуєш ти, я як тобі дам…

– Тю на тебе, – почав було Іван, але, побачивши Михайлове зле обличчя, змовк.

Михайло схопив шапку й вийшов.

– Да, – почав було знову Іван.

– Та кинь, – перебив Дмитро. – Може, то вона справді його баба. Смачна.

– Та заткніть свої пельки. Не можете як про дівчат, так зараз же. Сволочі, – сам не знаючи чому, за Галю образивсь Петро.

Вийшов. Михайла не було видно. Усередині було так погано, ніби хтось туди плюнув.

«Куди його йти!» – Подався до клубу з надією побачити там Кузьму, думав: «Ага, побачу Кузьму та розпитаю докладно, що вони там мені за навантаження дали? Тай репетиція там, здається. До речі й Галя там…»

В клубі було весело. Всі бігали, здавалося, без мети, кричали, заважали одно одному, насилу знайшов Галину. Вилізла вона з лаштунків уся в борошні, сердита й розтріпана.

– Галино, здорова, а я до тебе.

– Бачу. Ніколи.

– А скоро ти?

– Зараз.

Вийшла через п’ять хвилин.

– Години три вже провадимо ревізію майна. Зараз ти знаєш, яке свинство. Хведько завжди пустує. Догрався. Коли ми перевіряли майно, він мене всю борошном обсипав. Ну й показала я йому: тепер сидить і промиває носа. І чому вони завжди зо мною пустують?

Петро співчуває. Петро цілковито співчуває їй, але хай вона відкладе цю справу, бо сама бачить, що сьогодні нічого не буде. Йому треба сказати їй щось.

Галина зробила страшні очи й сказала категорично, що він баламута, волоцюга і ледащо, але вона все ж таки задля нього справи не кине, і Петро зажурено побрів до залі.

Тут вже збиралися до чергового сеансу, і його, як безбілетного, витурили.

Довго чекав він Галину на вулиці, але вже й після третього сеансу вийшли, а її не було. Побачивши, що гуляти вже пізно все одно та й їсти хотілося дуже, пішов додому.

Хлопці ще грали в очко, бо Данило мав їхати завтра на село, до матері, а з ним Іван і Андрій, а їм треба було одігратися…

Петрові було прикро, чи тому, що день змарнував, чи тому, що не пішов з Галею на цвинтар. Петрові видається негарним, що його тягне на могилки і там з якоюсь чужою дівчиною, зовсім не нашою, так, як хлопці, качатися по траві. От і Данило часто приходить з хлопцями туди, а прийде, починає розповідати про все, як, хто, з ким і коли.

Коли ж Іван зачіпав Данилову Марійку, то сердиться Данило, а Михайло каже:

– Бачиш, Данило, як про всіх, то можна, а як про Марійку, то ні. Вона ж така сама, як і всі. Хлопці більше додержують логіки, аніж ти: всі дівчата – баби і кончено.

Данило з Петром радиться, як Марійку з села вивезти.

– Знаєш, я все вперед іду, а вона там репаною зостанеться.

– Сам ти репаний.

Ні, справді таки, не даремно Катерина не любить хлопців. І зве їх павіянами. А може, й ні? Ну, чому б і йому не піти було сьогодні з Галею. Може, й справді це забобони міщанські і чому, коли він питає Михайла, той лиш осміхається і нічого не каже на це. Ніби знає щось певне.

Ні, Галина таки не пішла б, вона хороша. А що ж там поганого?

Так і заснув Петро, не додумавши до кінця.

Прокинувся, вже світало. Хлопці зачиняли вікно й лягали спати. Було душно й нудило від махряку. Вийшов Петро на вулицю. Вже молочниці молоко розносили, й перші трамваї загули.

«Гарний ранок», – подумав, засміявся, потім згадав Галину. «А-а». Мотнув головою, озирнувся злякано, чи не помітив хто думок його?

Незчувся, як опинився коло Галиної хати. Вікна були зачинені. «Спить», – подумав і здивувався чого він тут, махнув рукою.

– Ну, тепер вже канка.

А сонце рожево сходило, і день був молодий і зелений.

В комуну повертатися не хотілося.

– Ану їх. Прийду пізніше, коли вони вже поїдуть.