Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 7

Як проходив тою дорогою —

То зустрілися:

Я і ти.

Два листочки спало з дерева,

Два листи.

І понесла вода прозорая

Ті листи…

– Не пройти нам з тобою, дівчинко,

Не роз’їхатись,

Не пройти!

Усміхнулася, похилилася:

Хлопці ті!

– Від мосточка в боки різнії —

Дві ж путі!

– Не кажи не кажи так, дівчино…

– Ат, пусте!

Засміялася, озирнулася

В рідний степ.

Так зустрілися, так віталися

Ти і я.

І в очей та уст не питалися,

Як ім’я.

– Не пройти нам з тобою,

дівчино, —

Не роз’їхатись,

Не пройти!

Подивилася та й заплакала:

– А все ти!

Та бодай тим листочкам не падати

На мою на біду.

Вже тебе не стрічатиму і не

знатиму, —

На місток не піду.

Не було про тебе і вістки,

Та немає і досі.

Вже минуло гаряче літо

Й кавунами червоними осінь.

Не одна, не одна вже осінь!

Ой, четверта, ще й п’ята…

… Вже не буду тебе дожидатись,

Не буду виглядати.

Так забулося й не згадалося б,

І про тебе б не чув, не знав.

Тільки ті літа,

Тільки ті роки

Пропив, прогуляв!..

Та як знову проходив дорогою —

Де колись:

Я і ти, —

Два листочки впало з дерева,

Два листи.

І понесла вода прозорая

Ті листи.

…Від місточка ж у боки різнії —

Дві дороги лягло, широкії —

Дві путі…