Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 8

Минають дні, іде по літі осінь,

В прозорім сумі ніжна й золота.

Жаркі стрічки впліта в зелені коси —

Слова прощання на мої уста.

Я знов один, чужий собі й нелюбий,

З піснями синіми по синій далині…

І хтось поклав слова на почорнілі губи —

Такі ласкаві, ніжні і сумні.

Який я став? Яка тому причина?

Вже кинув бокс і курс вечірніх вправ…

Мале хлоп’я тепер мені за сина,

А чи ж давно я з ним у цурки грав?

Біжать автобуси так само вчора й нині,

А день – такий же синій, синій день…

Скажи, чому в дочасну домовину

Нас путь одна сухоткою веде…

Скажи, чому бушую і гуляю,

А в серці сум і сонце і весна,

І дух терпкий степового розмаю

І золота весна…

О не сумуй, що не такі, а інші

Прийшли ми в цей зелений, милий світ.

Там у степах забрунькувала вишня,

І на Дніпрі сльозою вкрився лід.

Там по степах… та ти не розумієш,

Тобі рідніші брук і димарі…

У сивім ковилі ховає сонце вії

І в позолоті очерет горить.

І кличе владно знову повернути

Далекий голос юність золоту,

А за вікном голодний вітер, лютий

І в ніч дерева зігнуті ростуть.

Ах думи, думи… До блідого ранку

Вузька канапа не дає заснуть: —

Я завтра знов лічити буду гранки

І у портфелі тамувать весну…