Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 17
Юхим Михайлів
ОглавлениеНародився 27.09.1885 р. в Олешках на Херсонщині. У 1896 році вступив до Херсонського реального училища, яке через брак коштів закінчив екстерном. У 1897-му одержав від херсонського земства стипендію з умовою, що буде вивчати кераміку та килимарство, й поїхав до Москви, де закінчив Строгановське художньо-промислове училище (1906), а потім Московське училище живопису, скульптури та архітектури (1910).
По закінченні училища Михайліва мобілізували до армії. Відбуваючи військову службу, працював у редакції журналу «Новь» у Москві, ілюстрував журнал «Детское чтение». На початку 1914 р. він одружується, а восени 1917-го родина Михайліва переїхала до Києва. Він бере активну участь у художньому житті міста, його роботи експонуються на художніх виставках. У 1918 р. Михайлів працював викладачем у Миргородському керамічному інституті.
У 1919 р. був обраний головою Київської філії Асоціації художників України, працював у художньо-промисловому відділі при комісаріаті мистецтв, а згодом – у Наркомосі, був членом колегії Всеукраїнського відділу мистецтв Наркомосу. З 1920-го Михайлів – член мистецької ради Київської художньої академії, викладає в Київському ІНО. Упродовж 1920–1930 рр. друкував свої мистецькі статті у «Бібліологічних вістях», «Житті й Революції», видав книги «Кераміка на Україні», «Т. Шевченко», «Українська пісня в московському лубку», «Гончарна кераміка на Україні».
27.03.1934 р. Ю. Михайліва викликали в ГПУ і звинуватили в приналежності до УВО. 31.03 художникові оголосили вирок – три роки заслання на Півночі. У травні художник змушений був виїхати до Котласа в Архангельську область. Там він влаштувався на роботу декоратором до клубу, продовжував малювати, писати вірші, але повернутися додому вже не вдалося. Важкі умови, слабке здоров’я далися взнаки, Ю. Михайлів помер 15.07.1935 р. на засланні.
Публікувати вірші він почав ще у 1912 р. в журналах «Шлях», «Дніпрові Хвилі», «Рідний Край». Цикл «Прощальний зошит» було написано на засланні.
Журавлі
В блискучим сяйві променистім
Летіла зграя журавлів,
І розсипався в небі чистім
Журливий їхній клекіт-спів.
Вони у вирій прямували,
Надії повні, повні сил,
На чорні хмари не вважали
І не спиняли льоту крил.
Пливли, хоч буря вже ревіла
І деякий з них приставав,
Неслись, бо їм весна зоріла
І рідний степ красою сяв.
Я їм позаздрив. О, щасливі!
Вам є спромога битись, жить!
А я лиш знаю дні тужливі
В неволі мертвій волочить…
ІІ
Моя душа ніколи не сміється:
Вона сумна, як похоронний спів,
Як чайки голос, що над морем в’ється,
Як кинутий огонь серед степів.
Бо я єсть син безщасного народу,
Що втратив десь в минувшині ім’я
І славу давнього свойого роду.
Десь розійшлась хоробрая сім’я…
Та вірю я, що мій народ проснеться
І загремить свободою струна.
Тоді душа у мене усміхнеться,
А поки що, ридатиме, вона.
ІІІ
Осінь і думи осінні,
Темні, журливі; як тіні.
Плачуть, не сила терпіти,
Наче голоднії діти.
В день розлетяться, покинуть,
На ніч пташками прилинуть.
Тісно обсядуть, обкружать,
Давнє згадають, потужать,
Осінь і думи осінні,
Темні, холодні, як тіні.
Падають листя злотії,
Гинуть, мов серця надії.
Скільки весна їх зростила,
Скільки квітками дарила!
Квіти морозом, побиті,
Мрії в могилу зариті.
Сонце сховалось, не гріє,
В серденьку кров холодіє,
Образи тануть, як тіні…
Ось вони – думи осінні.
В окопах
Ніч і тиша навколо таємно-німа,
Сплять дерева докупи схилившись.
На блакиті нічній і хмаринки нема,
Сяють зорі росою умившись.
І сей спокій у душу чутливу мою
Входить сном чарівним легкокрилим.
І безвладно себе я йому віддаю,
В коло чар на літаючий килим.
Хай полину далеко, де казка живе,
Вічна казка, щаслива, цікава;
Там по морю квіток вона в барвах пливе.
Як русалка, як ніжна купава.
І я лину на крилах не знаю чиїх,
Залишаючи дійсність буденну.
В ту країну з квіток у проміннях ясних,
Де зустріну свою наречену.
Галюсі
Дитини усміх жартовливий,
Дружини лагідний привіт
І погляд матері журливий,
Чи ще побачу вас, чи ніт?
Чи може тут в краю чужому,
Серед могил в чаду руїн,
Під градом куль, шрапнелі грому
Умру покинутий один?
І в передсмертний час востаннє,
Недвижними устами я
Чи зможу, о, моє кохання,
Твоє промовити ім’я?
І чи зійде на поле бою
Твоя прозоро-світла тінь,
Чи вчую тихе: «Я з тобою.
Від мук, коханий мій, спочинь?!»
І поцілунок легкокрилий
На чоло зблідле чи злетить,
Підтримати останні сили,
Надію в серце закропить?
Вертайся до рідного краю
Присвячено Головному Отаману
З тобою і радість, і віра,
І серця зболілого біль.
Вертайся до рідного краю,
Шовками зеленими піль!
Без тебе нам хмарами муки,
На волі неволі тюрма,
Вернись до нас сонця весною,
Щоб впала ворожа пітьма.
На свято прапори і майви —
Традиції славних дідів!
Грай зустріч великому сину,
Країно могутніх синів.
Прощальний зошит
«Ой, не підводиться рука…»
Ой, не підводиться рука
Узяти пензля і палітру.
Душа у піжмурках блука
І прислухається до вітру.
О вітре, вітре з України,
Що ти там бачиш, розкажи;
Чи не зустрів мою дружину,
Розп’яту сумом на кряжі?
Чи не підгледів на очах
Дорогоцінну ту сльозину,
Що приховала біль і жах,
В розмові тішачи дитину?
«Мені приснилася весна…»
…Мені приснилася весна
З зеленим шумом і піснями,
Земля, вся квітами рясна,
Й Дніпро з розкішними лугами.
Я чув крізь грати солов’я —
І серце він мені стривожив.
І співом хтів одлунить я,
Та голос мій ланцюг зубожив.
А він співав до забуття,
І нашу камеру убогу
Будив до справжнього життя —
На вільну закликав дорогу…
Я раптом кинувсь до вікна,
Побачив – ґрати із безодні,
За ними ніч, зима сумна
Й штики вартівників холодні.
«Куди ти, вітре…»
– Куди ти, вітре,
Летиш так пильно?
Побудь зо мною,
Мене візьми…
– На Україну
Лечу я вільно,
До сонця-ласки
З ції пітьми.
Тому я граю
В могутні сурми,
Бо розірвав я
Льодяний сков,
Бо переміг я
Крижані тюрми,
І ось я вільний,
Я – вітер знов.
Поглянув сумно
Йому я в спину
Й гукнув щосили
Йому услід:
– Як долетиш ти
На Україну,
То передай їй
Палкий привіт.
«Сіро в небі, згасли зорі…»
Сіро в небі, згасли зорі,
Глухо стогнуть чайки в морі,
Хвиля груди підійма.
Промінь боязко прогляне,
І надія-квітка в’яне,
Розпач душу обійма.
І встають палкі питання:
Коли скінчаться страждання,
Повернеться серцю міч?
Розійдуться чорні хмари,
Розіллються сонця чари
І порветься глупа ніч?
Та мовчить природа-мати,
Більше ж ні в кого спитати,
Я самотній, я один.
Лиш навкруг безкрає море:
З кимсь таємно гра-говоре,
Вириваючись з глибин.
Я підслухав тую мову —
Грізну, горду і чудову —
Про невпинну боротьбу.
Про щасливу перемогу,
Чорних сил сумну тривогу,
Божевільство і ганьбу.
Кошмар
«Ха-ха!» – нема кому сказати,
Ані води подати!..
Такий тут милий край.
Це Долі – щедрий пай.
Лежиш добу в нестямі
Чи то в труні, чи в ямі.
Жара, кошмар, одчай…
Аби цитрини в чай!
Ха-ха! Де хина, хина?
Не привезла дружина?
А лікарі що кажуть?..
Зі мною поруч ляжуть?
Який тут милий край, —
Без ліків умирай.
Як хочеться цитрини —
В ній, кажуть, вітаміни…
Заснуть та переспати
Жарю оцю прокляту,
Поки діждусь я хини
З аптеки України.
Ах сон, вседужий сон,
Візьми мене в полон.
«Сміється сонце до землі…»
Сміється сонце до землі,
Цілує лагідно і гріє,
Земля закохана у млі —
Неначе в чарах туманіє.
Весна, подумав я, весна…
Але прийдеш ти не для мене.
Не розімкнеш мого вікна,
На свято не візьмеш зелене.
І не сплетеш мені вінка,
Не заспіваєш про кохання,
Про те, як дівчина струнка
Дарує трунок свій – зідхання…
Сміється сонце до землі,
Промінням лагідно цілує,
Один мій шлях стоїть у млі,
Його неволі дух чатує.
«Хоч би татусь прибув з заслання…»
«Хоч би татусь прибув з заслання,
Хоч би прибув на час розстання
Й матусю визволив з труни!»
О жах, які кошмарні сни!
О де ти, що керуєш світом,
За що караєш, ніби кат?
Верни батьків до рідних діток,
Родинам сльози осуши.
Не муч, не муч малих сиріток;
Свою жорстокість – залиши!
«Чи я забуду тут, в неволі…»
Чи я забуду тут, в неволі,
Тебе, осонцена блакить,
І вас, мої стрункі тополі,
Що звикли з небом говорить?
Цей колір ливсь – з весняних соків,
Як довга і солодка річ.
І я з дитячих милих років
Його спивав і день і ніч.
На хвилях плинув я чудових
З просторів моря і степів,
В зірках купався смарагдових,
Лазур’ю в хмарах пломенів.
«Нависли хмари грози і крови…»
Нависли хмари грози і крови,
Закрили сонця правдивий світ.
І громи смерти уже готові
Ударить землю, вселити гніт.
І почорніли земельні груди;
П’явки, гадюки без міри пруть.
І притаїлись лякливо люди,
Когось чекають, чогось-то ждуть.
А духи смерти, неначе тіні,
Літають тихо і сіють зло.
І нижче хмари спустились сині,
І сонце в спокій кудись зайшло…
Дружині
З листів Твоїх я ясно бачу
Життя і настроїв криву —
То раптом вибухне нервовість плачу,
То ласка свіжістю запахне наяву…
Тяжкі на нас ці впали роки.
За що така химерна долі гра?
А як хотілося пірнуть в життя потоки
Й гукнути: «Слава!» – переможно…
Праці!
Хотілось, як повітря. Праці!
Щоб, задихаючись, творить для всіх, «для мас».
Та хтось позаздрив нам у «дивному палаці»
І погасив цей творчий наш екстаз.
Мене заслали – сам не знаю за що.
За Україну, що я син її…
