Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 22
Аполлоній Падолист
ОглавлениеСправжнє прізвище – Олександр Варавін. Інші псевдоніми: Аполлоній Листопад, Олесь Топаз. Народився 1899 р. в с. Боголюбівка на Катеринославщині. Був сотником армії УНР, після поразки Визвольних змагань опинився разом з іншими вояками в таборах інтернованих у Польщі. Там взяв участь у літературно-мистецькому товаристві «Вінок», друкував на початку 1920-х поезії та оповідання в часописах «Веселка», «ЛНВ», «Залізний Стрілець», «Рідний Край», «Нова Україна».
У 1922–1924 рр. О. Варавін навчався у Подєбрадах. У 1931 р. видав у Празі збірку поезій «Земля і сонце» під псевдонімом Олесь Топаз. На початку 1930-х друкувався в журналах «Нові Шляхи» та «Промінь».
У 1932 р. виїхав в Україну. Там його, як і всіх інших поворотців, репресували.
«Підем, Панно, у простори…»
Підем, Панно, у простори,
Де мажорний вітра подув
На безводній хвилі ходить
Переходом, як на морі…
Підем далі, там де луни
Вічно-юних передзвонів
Невгомонним срібним тоном
Зунісонять наші струни…
«О, не бійсь, що розпустила…»
О, не бійсь, що розпустила
Темні крила ніч над полем… —
Доокола тільки колос
Та твій голос легкокрилий.
О, не бійсь, що зорять зорі
Сріблозорим переблиском, —
Як барвисто, ряснолисто
Слів намисто нижеш скоро.
Трель
Сну нема… Думки кружляють,
Відлітають в інше місце,
Де в колисці променисті,
Перлочисті мрії сяють…
Подивись – які величні,
Довговічні і ментовні,
Злотомовні, щастям повні,
Безгріховні, блискавичні.
Скоро ранок… зійде сонце,
У віконце кине промінь…
Збудить пломінь в легкий спомин.
І відгомін мовить: сон це?
Ні, не сон, а барвні трелі
Невеселі з серця линуть…
Українять, волю чинять,
В борні гинуть, як об скелі.
Чуєш – грають перед ранком
Колисанку в снах мелодій? —
То свободні, хороводні
Линуть оди вже над ґанком.
Ах, скоріше ніч втікала б,
Заплітала б чорні коси,
Впали б роси… голі й босі
На покоси мандрували б…
О, прислухайсь… трелі грають,
Вибивають… злотодзвонять…
Сум хоронять, сміх боронять,
Передзвонять, перлосяють…
Майовий сонет
На хмари вітер налітає
І з ними бавиться в танку:
То їх розгонить, то збирає,
То кожній зв’яже по вінку.
То обнесе по всіх країнах,
То в роси їх перелива…
То непомітно розсіва
На білосніжних верховинах.
Хотів і я так налітать.
Уста вродливі цілувать, —
Побачить дно очей вабливих…
Але холодним зором ти
Гасила мрії золоті
При наших зустрічах журливих.
Сумління
Ходім в сумну, нелюднену пустелю
Величні сфінкси там стоять.
В них люди віковічно сплять…
Ми там збудуємо оселю;
Ходім скоріше… Постривай,
А Рідний Край?
Ходім в буйне, шумно-веселе місто,
Де в день і в ніч кипить бенкет.
Там не голосить кулемет,
А гра оркестра урочисто.
Ходім скоріше… Постривай,
А Рідний Край?
Ходім туди, де вічно сяють зорі,
Де вічно шелестить трава.
Де сонце сяйво розлива.
Не утікаючи за гори…
Ходім скоріше… Постривай,
А Рідний Край?
Непоборність
Нехай моє серце кліщами шматкують.
Нехай підбирають всі скарби надій, —
Тебе, люба Пісне, вони не вгамують:
Співай і радій!
Най всюди шумують шалені буруни,
Най люто зривають пелюстки лелій, —
Укохана Пісне, налагоди струни:
Заграй і радій!
Ну, що ж як колиску твою потрощили,
І спокій вечірній стривожено твій? —
А ти, рідна Пісне, збери свої сили:
Блукай і радій!
Нехай світлу правду окружать пітьмою,
Нехай моє серце зариють у гній —
Ти, Пісне, до серця прийди із псальмою:
Ридай і радій!
Мрії
Де ви розгублені, мрії улюблені,
Повні солодких надій?
Чи над дорогою, вбиті тривогою,
Тлієте в купах, як гній?
Мовчки вмираючи, тихо зідхаючи,
Бачите пишнії сни?..
Мрії улюблені, нащо ви згублені
Напередодні весни?
Ні, ще зосталися, в віру вкохалися,
Повні найкращих надій…
Голі, грабовані, та не вгамовані —
Рвуться невтримано в бій…
Мрії збентежені, кров’ю змережані,
Серце не руште моє!
Будьте спокійними, ясно-надійними,
Поки дзвін гучно не б’є…
Мрії схвильовані, ненагодовані,
Линьте в зруйнований край,
І над убогою вдарте тривогою,
Викличте в людях одчай!
Мрії укохані, мрії сполохані,
Повні бентежних надій, —
Ось хуртовиною над Україною
Помста задзвонить на бій!
Осінні сонети
ІІ
Високі гори, а на них
Трава шовкова зеленіла,
І в мрійних думоньках своїх
Про день весінній шелестіла…
Ось несподівано мороз
На гори з снігом приблудився
І на траві тій розстелився,
Не бачачи прозорих сльоз…
Так серце радісно замліє,
І восени коханням мріє,
І бачить ясно-мрійні сни.
Та вмить чиїсь холодні очи
Уб’ють серденько серед ночі,
Як сніг траву ту восени.
IV
В долині гір тече ручай,
Бринить, б’ючися об каміння…
І чути хвилі шепотіння,
Яка тече в далекій край.
Та прийдуть холоди осінні.
Без жалю в лід ручай скують
І буде рідко коли чуть
З під льоду хвилі голосіння.
Так серце вліті засміється.
У ньому пісня пронесеться
Про всю красу весняних днів,
А осінь з нічкою сумною
Обгорнуть серденько журбою
І замира веселий спів.
Таємність ночі
Вже пізня ніч… Блідіють зорі,
Літає місяць межи хмар.
Тополі в темному уборі
Стоять, як постаті примар.
Вже пізня ніч… та щось не спиться.
Ворушать голову думки.
Проносять молоді роки
І все, що тільки тепер сниться.
Вже пізня ніч, а сну нема…
Невже ж це знову все вона
Вночі думки мої тривожить?..
Заглянув місяць у вікно
Й, здається, мовить про одно:
Не спи!.. Будь стійким на сторожі!
Я дужий
Я відбивсь від людей, втік за місто й доріжкою
Між ланами самотній подався ген… ген…
Там надхненні пісні я ніжніш кую,
бо там дійсний соняшний день!
Тихо вколо, лише жайвори перелякано
Поринали все глибше в бездонну блакить,
Усміхнулося сонечко маково
і за обрій на сон спішить…
Покотилось, сховалось на цілу ніч сонечко,
Хмарка жменею сипле сріблясту росу,
Посплітались пісні жайвороночків
у вечірніх згуків красу…
Я відчув, що в тих ніжно-вечірніх мелодіях
Мого чуйного серця акорди бринять,
І щасливий, щасливий сьогодні я,
бо я дужий! Незчисленна рать!
