Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 35

Вітрило – вирване крило пташине…

Лункая чаша, що п’є вітер вічно…

а обрій заточився… плине… плине…

а обрій серце ссе… і болем його палить…

Прощайте всі… Я в морі… Вас не кличу

Земля і беріг – це ж любов забита!

що в серцеві труну й могилу собі має…

Мені, як жити – щастя й волю пити,

а іншого, а меншого – не знаю.

Ох! Далі, о! У безкрай! Не знать. Не забувати!

Щоб тільки води. Тільки небо й зорі!

щоб морем по світах залити, цілувати,

не знать ні меж, ні колії, ні горя.