Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 36

…А я усе шукав пророків

Світ сну

Довічного віщуючих…

Життям, – мов весняні потоки

Омитих, впоєних і чуючих…

Про хід Безчасної Весни

У заходах я марив чудно, —

Як кликав день із давнини

У злому сніти непробудно…

…І день звичайний… Млистий, хмарний…

І в жилах квола, в’яла кров…

О, хто ж прийде із Сну, —

Примарний,

І висвятить мою Любов?!

Десь в млі дзвенять, горять потоки…

Хтось там рида в простір вогніючий —

Що я шукав, чекав пророків,

Що я повірив

Ранкам

Дніючим…

Асфальт присипаний піском —

Невірноковзький, – кроки хибить.

А я – горю ласкавим сном:

Зійде Любов – чуття поглибить…

І в жовтім вечорі межа

Неясних марев-хвиль над днями,

Що ти, – незнана і чужа

Давно відгаданая снами.

І хоч далекий чудний світ

Легенд неясних і просяянь —

Усе одну з неволі літ

Хистку, невірну, – я чекаю —

Вечірні, гаснучі огні

Ізнову сном стежки встелися, —

Що ти – білієш в далині,

Як вперше – з’явишся мені

Такою, – як раніш труїла…

В несходимості нив

Занімілі овси і жита…

Вечір в серце розпуки долив… —

Недосяжна, далека мета…

В сонцем впоєнім сні

То тоді зріла вість зливних гроз —

Ввійде впоєно в дні

Наш Христос…

Над руїни марев пливу

В догасання рубінів…

Чую тужную пісню нову,

Як нічнії години.

Ввесь у сумно-розкритих очах…

Зрів – гасне

Вість таємнича…

Тихим дзвоном в житах

Бідна церковця вечір кличе…