Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 28

Той вічний ляк дзвінків осіннього трамваю,

коли далеко скверами луна,

а зблідлі зорі тужно допивають

крихкого, гострого, як спомину, вина.

Нічного міста привиднії тіні…

Заграва угорі… Немовчний, вічний гуд…

а кожна жінка… жінка без дитини

така смутна. Вже осінь… тут ось… тут.

У вирій дні. Дзвінки осіннього трамваю…

обличчя любі! Нам віками путь…

Еллада… Картаген і Рим у сивій далині безкраю,

що нашу тугу та безсилля п’ють.