Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 32

Дрімає далечінь і вихорці житами

ліниво родяться і розтають ліниво.

Ех, в далині у ясній ген аж там ми…

та як би осягли – були щасливі.

Крил велетенських помах там розбігся,

синіє, майорить далекими горбами…

Коли, як вітер, жити не спромігся,

нема чого й стогнати у нестямі…

Нема чого кричати, бо не вмів же…

і не здолав горіти і палити…

Тепер чуже і те, останнє диво —

свій колос наливати, як це жито.

Землі первісної важке, стоплідне лоно

розкрите жде – а велетня немає…

і захід – як вулкан… Вогонь, моря червоні…

а день, безсилий день – конає.