Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 26

Небо, як синя квітка з паперу.

Ліфтом – нагору. Журавлі кличуть.

Місяць: П’єро з-поза хмари-портьєри

Рококо-запудрованим гляне обличчям.

Листи коханок – тліє листя бульварами.

А вітер дням: літа згаслі парфуми.

Біля фонтану – останній парі

Скрипка з кафе… так сумно.

Сяду невпопад. Не до свого трамваю.

Листа до коханої в скриньку не вкину.

Щось мені нині… а що? – Не знаю.

Дуже хмільна і терпка година.