Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 30

Як смертне прядиво, як безнадійність прощ,

як невод умирання довгий, непролазний…

як непотрібна і глуха образа

осінній дощ, ізнов осінній дощ.

Ряди дерев шляхами: змоклі, голі…

розоране, окраденеє поле… розбита колія…

Як жовкле листя по верхах ген – у вітрах

душа… душа моя

у ночі чорні, у провалля каламутне:

що неводу оцього не минути,

нічого! Ох, нічого не забути!

Куди не кинься ти —

шляхами земних прощ,

останніх, судних смертних прощ —

– осінній дощ…

– дощ.