Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 5

Ти сидиш в задимленій кімнаті

І так лячно думати мені —

За копійку кожен може взяти

У завулках безпритульних днів…

На столі брудне розлите пиво,

Я дивлюсь на тебе із кутка —

Не сховає павутиння сиве

Молода, оголена рука…

Там за містом, у степах розлогих,

Золоті чекають вечори —

Ти прийшла з великої дороги,

Де копальні, вугіль, димарі.

Знаю я, за темним коритаром

Знов тебе в нічний розіпнуть час.

Серце кров розбурханим ударом

Розганяє силою образ…

За вікном шумить чи степ чи місто —

Я вернуся – тільки-но поклич.

Золоте розкидала намисто

По садах, будинках біла ніч.

Я піду по вулицях осінніх,

Де колись акації цвіли…

Небо знов ясне таке і синє,

Як у нашім (у твоїм) селі…

Знов вернуся глянути на тіло,

Що в кафе «Венери» продаси.

Може й ти коли мене любила

У житах шовкових по росі!

Так сиджу і крізь туман дивлюся,

Пиво п’ю, ковтаю матюки,

А у темному запльованому люстрі

Під очима бачу синяки…

Дні біжать і гаснуть у минулім,

У кайданах людяний мій гнів.

Ах, чому пісні мої не кулі —

Я б тоді не так поговорив!..

Я б сказав… та що тепер я можу?

Сплять слова холодні на сторожі,

Вічні в серці – холод і зима…

Де ж піду, до кого відгукнуся?..

Ніч самотня, вітер і туман…