Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 6

Цю весну сміюся і співаю.

Мчать, летять на борзому коні

Жовті жовтні, безтурботні маї,

Немудровані і одчайдушні дні.

Та сьогодні холодно і сумно

І чомусь минулого шкода.

Оглянуся: хутко і столунно

В мертву прірву падають літа.

Не до діла скучив за своїми

Махряком і сіном запашним…

Сонце б’є хвостами золотими

І у небо синій лине дим…

Та бринять мені чудним докором

Тихі згадки, йдуть одна по одній —

(Чи тому, що я уже не хворий,

Чи тому, що я вже не голодний.)

Чи тому, що маю сіру шляпу,

Жовті шимі і цигарник срібний…

На селі давно подохли шкапи

І пишу я вірші непотрібні…

Вже не вийду драними ногами

В черевиках лапати багнище.

Хтось чужий з ворожими думками

Буде спати на моїм горищі…

Вже не я ходитиму до ставу —

Там, де шлях від міста до заводу,

Інший хтось, гримкий і кучерявий,

Буде кролем різать чисту воду…

В тишині похилого паркану,

Де уперше стрілися з тобою,

Де колись таємно цілувались,

Заросло навіки лободою…

Маки там, а за парканом – рожі,

Далі – степ, дорога і загати.

Вже не я, а інший, кращий, може,

Буде тут люб’янку цілувати.

Все, усе тепер забути маю.

Ну, то що… минулого не жаль.

У куток найдальший заховаю

Бузинову люльку і печаль.

І тебе – сімнадцятого маю.