Читать книгу Чорна Жоржина - Джеймс Эллрой - Страница 10

Протягом більшої частини нудної планерки 10 січня я дрімав і прокинувся лише наприкінці, коли капітан Джек гаркнув:

– Це все. Лейтенанте Міллард, сержанте Сірс, сержанте Бланшар та офіцере Блайхерт, негайно до містера Лоу в офіс. Розійтися!

Я пішов коридором до святая свтих Елліса Лоу. Лі, Расс Міллард і Гаррі Сірс уже були там, оточивши робочий стіл Лоу і вивчаючи стопку ранкових випусків «Геральд».

Лі підморгнув мені і вручив газету, розгорнену на місцевих новинах. Я побачив заголовок: «Заступник окружного прокурора вирішив спробувати себе в політиці і взяти участь у республіканських праймеріз ‘48?» Я прочитав три абзаци, у яких восхвалявся Елліс Лоу та його турбота про мешканців Лос-Анджелеса, і поспішив кинути газету на стіл, поки мене не знудило.

– А ось і він, – сказав Лі. – Що, Еллісе, вирішили спробувати себе в політиці? Скажи: «Єдине, чого нам треба боятися – це сам страх».

Усі розреготалися у відповідь на цю вмілу пародію на Франкліна Рузвельта, навіть Лоу захихотів, роздаючи копії протоколів затримання із прикріпленими до них світлинами.

– Ось джентльмен, якого ми всі повинні боятися. Прочитайте – і зрозумієте, чому.

Я прочитав протокол. Він детально описував кримінальну кар’єру Раймонда Даґласа «Джуніора» Неша, білого, який народився в Талсі, штат Оклахома, у 1908 році. Проблеми із законом у Неша починалися з 1926 року, і він встиг посидіти в Техаській державній в’язниці за зґвалтування, збройне пограбування, завдання тілесних ушкоджень та грабіж. У Каліфорнії його розшукували за п’ятьма справами: три збройних пограбування на півночі в окрузі Окленд і два випадки, про які писали Лос-Анджелеські газети в 1944 – зґвалтування за обтяжуючих обставин та розбещення неповнолітніх. У кінці була приписка від слідчих Сан-Франциско, що Неш підозрюється в десяткові нальотів у районі Затоки і, за чутками, був одним з організаторів спроби втечі з Алькатрасу в травні 46-го. Закінчуючи знайомство з Нешем, я поглянув на його фото. Джуніор Неш виглядав як типовий недоумок з Оклахоми, жертва інцесту: витягнута форма голови, тонкі губи, маленькі очі та вуха. На вигляд – ну просто придурок.

Я подивився на інших. Лоу читав статтю про себе в «Геральд», Міллард та Сірс із кам’яними виразами на обличчях читали протокол.

– Ну, викладай уже свої хороші новини, Еллісе, – сказав Лі. – Він приїхав на гастролі до Лос-Анджелеса, так?

Лоу покрутив свій університетський значок «Фі Бета Каппа» на лацкані піджака.

– Очевидці стверджують, що він брав участь у двох пограбуваннях, що сталися за минулий вікенд у Леймерт-Парку, тому про нього й не було ані слова на планерці. Під час другого пограбування він врізав пістолетом старій жінці, і годину тому вона померла в шпиталі.

– А й-й-йак щодо с-с-спільників? – пробурмотів Гаррі Сірс.

Лоу похитав головою.

– Капітан Тірні говорив сьогодні вранці з поліцією Сан-Франциско. Вони сказали, що Неш – звір-одинак. Очевидно, в Алькатрасі він не міг діяти сам, але це був виняток. Що би…

Расс Міллард підняв руку.

– Чи є щось спільне в жертв його зґвалтувань?

– Якраз збирався сказати про це, – відповів Лоу. – Неш віддає перевагу молодим негритянкам. Молодим, ще майже дівчаткам. Усі його відомі зґвалтування – це негритянки.

– Ми проїдемося до Університетського відділку, прочитаємо, що вони там понаписували. Ставлю на те, що Неш переховується десь у Леймерт-Парк. Це білий район, але на його півдні повно чорних із Манчестеру. Так що чорненьких дівчаток там завались.

Міллард і Сірс піднялися, збираючись іти. Лоу підійшов до Лі й сказав:

– Спробуйте не вбити його, сержанте. Він цілком заслуговує цього, але все одно постарайтеся його взяти живим.

Лі всміхнувся своєю демонічною посмішкою.

– Я постараюся, сер. Але ви обов’язково його вбийте на суді. Виборці хочуть, аби таких хлопців підсмажували на стільці, щоб спати спокійно.

Нашою першою зупинкою був відділок Університет. Їх начальник показав нам звіти й попросив не гаяти часу на пошуки біля двох пограбованих магазинів, бо цим уже зайнялися Міллард і Сірс, намагаючись скласти детальний опис автівки Неша, орієнтовно – новенький білий седан. Капітан Джек телефоном розповів хлопцям з Університетского відділку про потяг Неша до негритянок, і в південну частину міста вже вирушили троє офіцерів, аби прочесати борделі, які спеціалізувалися на молодих кольорових дівчатах. Патрульні із Ньютон-стрит та 77-ї вулиці – майже всі чорношкірі – увечері збиралися проїхатися до місць, де збиралася негритянська молодь і попередити, аби вони були обережні.

То ж нам не залишалося нічого, окрім як прочісувати район у надії на те, що Неш досі крутиться десь тут, і шепнути слівце інформаторам Лі. Ми вирішили поїздити по Леймерт-Парк.

Головною магістраллю району був бульвар Креншоу. Це була широка вулиця, що тягнулася на північ аж до Вілширу й на південь до Болвін-Гіллс, взірець «післявоєнного будівельного буму». У кожному кварталі – від Джефферсона до Леймерт – було повно колись величних, а тепер занедбаних напівзруйнованих будинків, на фасадах яких висіли гігантські рекламні щити, з рекламою супермаркетів, великих торговельних центрів, дитячих парків та кінотеатрів. Дати здачі будівництв коливалися від Різдва 47-го до початку 49-го, і мені здавалося, що в 1950-му році цієї частини Лос-Анджелеса буде не впізнати. Рухаючись на схід, ми проїжджали пустир за пустирем, де невдовзі мали вирости нові будинки, а потім почалися райони довоєнних бунгало, які відрізнялися між собою лише кольором та станом газону. Далі на південь були старі дерев’яні будинки чим далі, тим сильніше занедбані.

На вулицях не було нікого, схожого на Джуніора Неша, а за кермом усіх білих седанів, що траплялися нам дорогою, сиділи або жінки, або якісь фраєри.

Наближаючись до Санта-Барбари й Вермонту, Лі нарешті заговорив.

– Ця вся наша поїздка – лайно собаче. Іду-но я подзвоню декому.

Він заїхав на заправку, вийшов із машини й пішов до телефону-автомату; я залишився слухати поліцейську хвилю. Минуло хвилин із десять, поки повернувся Лі – блідий і спітнілий.

– Є зачіпка. Мій інформатор каже, що Неш приводить дівчат кудись на розі Слоусон і Ґувер.

Я вимкнув радіо.

– Там же самі чорні. Думаєш…

– Я думаю, що нам нема що тупити. Поїхали!

Ми звернули з Вермонт на Слоусон, минаючи фасади церков та перкарень, пустирі та алкогольні крамниці, лише над однією з яких вдень світилася вивіска «А-Л-К-О-Г-О-Л-Ь». Повернувши направо на Ґувер-стрит, Лі поїхав повільніше й почав сканувати поглядом подвір’я будинків. Ми проїхали повз групу з трьох чорношкірих та старшого білого мужика, вони однозначно впізнали в нас копів.

– Наркоші, – сказав Лі. – Неш повинен спілкуватися із неграми, так що давай-но їх потрусимо. Якщо в них щось є, можна спробувати дізнатися його адресу.

Я кивнув; Лі зупинив машину посеред вулиці. Ми вийшли, усі четверо одночасно запхали руки в кишені й почали шаркати ногами – танок, який усі вони виконують, коли починаєш їх затримувати. Я сказав:

– Поліція. Давайте повільно і слухняно – обличчям до стіни.

Вони стали в позицію для обшуку: руки над головою, долоні на стіні, розведені ноги.

Лі зайнявся двома праворуч; білий пробурмотів:

– Якого хріна… Бланшар?

– Стули писок, засранцю, – сказав Лі й почав його обшукувати.

Я спершу обшукав негра посередині, перевіривши рукави його костюма, а потім покопавшись у кишенях. Лівою рукою я витягнув пачку «Лакі Страйк» та запальничку Зіппо, а правою – купу сигарет із марихуаною.

– Трава, – сказав я, жбурнувши їх на тротуар і кидаючи довгий погляд на Лі.

Негр у костюмі потягнувся за пояс, коли він дістав руку, на сонці заблищав метал.

– Напарнику! – закричав я, витягаючи свого револьвера.

Білий різко розвернувся, і Лі двічі впритул вистрілив йому в обличчя. Зутер махнув ножем, і я теж натиснув на гачок. Пролунав постріл, він випустив ножа і, схопившись за шию, сповз по стінці. Обернувшись, я побачив, як інший чорний поліз до кишень штанів і вистрілив тричі. Він завалився на спину.

– Бакі, обережно! – почув я.

Прихилившись, я побачив знизу, як Лі й останній негр ціляться одне в одного майже впритул. Лі звалив його трьома пострілами, якраз коли злодій збирався вистрілити зі свого маленького пістолетика. Він впав замертво, кулі знесли йому півголови.

Я встав, подивився на чотири тіла й залитий кров’ю хідник, хитаючись пішов до бордюру й блював, поки не заболіло в грудях. Я чув, як наближаються сирени, начепив на куртку свій значок, а потім обернувся. Лі вичищав кишені вбитих, викидаючи на тротуар ножі та марихуану, намагаючись не заляпатися кров’ю. Потім він встав і пішов до мене, я сподівався, що він скаже мені якесь мудре слівце, заспокоїть. Але він плакав, як дитина.

Решту дня ми витратили на те, щоби викласти ці десять секунд на папері.

Ми написали наші звіти у відділку на 77-й вулиці, потім нас допитали місцеві слідаки з Відділу вбивств, які займалися перестрілками за участі копів. Вони розповіли нам, що ці три негри – Віллі Волкер Браун, Козвелл Прітчфорд та Като Ерлі – це були відомі наркобариги, а білий – Бакстер Фітч – мав дві судимості за збройне пограбування наприкінці 20-х років. Оскільки всі четверо були озброєні й мали при собі марихуану, нас запевнили, що ніяких слухань не буде.

Я відповідав на питання спокійно; Лі ж прийняв усе близько до серця, тремтів і бурмотів, що неодноразово затримував Бакстера Фітча ще працюючи в Гайленд-Парку, і що колись він йому навіть подобався. Я почекав його у відділку, а потім допоміг пробитися до машини крізь натовп надокучливих репортерів.

Коли ми дісталися будинку, Кей стояла на ґанку; одного погляду на її виснажене обличчя було достатньо, аби зрозуміти, що вона вже про все знала. Вона побігла до Лі й обняла його, шепочучи: «Любий мій, любий». Я дивився на них, а потім помітив на перилах газету.

Я взяв її. Це був випуск «Міррор» із величезним заголовком на першій сторінці: «Перестрілка за участі боксерів-поліцейських! Четверо трупів!» Нижче було надруковано рекламні фото, де Містер Вогонь та Містер Лід стояли одне напроти іншого в рукавичках та боксерських трусах, а також фото вбитих злочинців. Я прочитав дуже бадьорий репортаж про перестрілку й короткий переказ перебігу нашого бою в жовтні, а потім почув крики Лі:

– Тобі ніколи цього не збагнути, просто дай мені спокій!

Лі побіг до гаражу, Кей – за ним слідом. Я стояв на ґанку, і не міг повірити, що цей найтвердолобіший сучий син із тих, кого я знаю, може бути таким слинтяєм. Я почув, як Лі заводить мотор мотоцикла; секундою пізніше він виїхав на вулицю, сильно нахилившись, повернув управо і, без жодного сумніву, поїхав провітритися на Малголленд.

Коли ревіння мотоциклу втихло вдалині, Кей також вийшла на вулицю. Взявши її за руки, я сказав:

– Він оговтається. Просто він був знайомий з одним із тих хлопців, тому так важко сприймає. Але все буде добре.

Кей дивно поглянула на мене.

– Ти дуже спокійний.

– Там або ми б їх убили, або вони – нас. Завтра подбай про нього. У нас вихідний, але потім ми мусимо впіймати справжнього монстра.

– Ти також приглядай за ним. Десь за тиждень виходить на волю Боббі де Вітт, а він ще на суді поклявся, що повбиває Лі та всіх інших, хто доклав руку до його арешту. Лі страшно, а я знаю Боббі. Це найгірша людина у світі.

Я обійняв Кей.

– Не переживай, Вогонь і Лід захистять тебе, не переживай.

Кей легенько відштовхнула мене.

– Ти не знаєш Боббі. Ти не знаєш, що він змушував мене робити.

Я прибрав пасмо волосся з її очей.

– Знаю, і мені начхати. У сенсі, не начхати, але…

– Я розумію, що ти маєш на увазі, – відповіла Кей і відштовхнула мене.

Я відпустив її, розуміючи, що якщо я тиснутиму на неї, то вона може наговорити мені речей, яких я слухати не захочу. Двері закрилися, і я сів на сходах, радий, що нарешті можу дати думкам лад.

Чотири місяці тому я був патрульним, який прямував у нікуди. Тепер я був детективом, допоміг із проектом позики на мільйони доларів. Наступного місяця мені виповниться тридцять, я вже п’ять років працюю в поліції, маю право складати іспит на сержанта. Якщо я його вдало складу й карта ляже, то до тридцяти п’яти я можу стати лейтенантом, і це – лише початок.

Мені раптом стало ніяково, я зайшов усередину, походив вітальнею, перебираючи журнали і пройшовшись по кижкових шафах, шукаючи, що б почитати. Потім я почув, як у задній частині будинку ллється вода. Я пішов на звук і, побачивши відкриті двері ванної кімнати, з яких валила пара, зрозумів, що це знак спеціально для мене.

Під душем стояла гола Кей. Вона ніяк не відреагувала, побачивши, що я ввійшов. Я дивився на її тіло, всипані веснянками груди з темними сосками, на широкі стегна й плаский живіт, потім вона повернулася. Я побачив старі шрами від ножа, що хрест-навхрест вкривали її спину від стегон до хребта, затремтів і вийшов, шкодуючи про те, що вона показала мені їх саме того дня, коли я вбив двох чоловік.