Читать книгу Чорна Жоржина - Джеймс Эллрой - Страница 11

Рано-вранці в середу мене розбудив телефонний дзвінок, вирвавши зі сну, що повторював заголовок передовиці «Daily News» за вівторок – «Вогонь і Лід нокаутують негрів-головорізів», не останню роль у якому грала блондинка із тілом Кей. Подумавши, що це журналюги, які після перестрілки не давали мені проходу, я зняв слухавку й поклав її на тумбочку, а сам знову спробував заснути. Але раптом почув:

– Вставай і сяй, напарнику! – і приклав трубку до вуха.

– Слухаю, Лі.

– Знаєш, який сьогодні день?

– П’ятнадцяте. День зарплатні. Ти подзвонив мені о шостій, щоби… – я затнувся, зрозумівши, що голос Лі тремтить від нервової радості. – З тобою все гаразд?

– Усе шикарно. Проїхався по Малголленд зі швидкістю під двісті, а вчора весь день провів удома з Кей. А тепер нуджуся. Як щодо трохи попрацювати поліцейським?

– Ну, що там?

– Я щойно говорив з одним інформатором, у якого переді мною боржок. Він каже, що Джуніор Неш влаштував собі траходром у гаражі на розі Колізеум і Нортон, у задній частині зеленого житлового будинку. Може, прокотимося туди? Хто останній – ставить увечері пиво.

У мене перед очима затанцювали нові газетні заголовки.

– Дивися, не гальмуй, – відповів я, повісив слухавку і, одягнувшись у рекордно короткий час, вибіг до машини й миттю пролетів відстань до Леймерт-Парку.

Лі вже був там, спираючись на свій «Форд», припаркований біля бордюру перед єдиною будівлею на пустирі – отруйно-зеленого кольору бунгало з двоповерховою халабудою за ним.

Я припаркувався поруч із ним і вийшов. Лі підморгнув і сказав:

– Ти програв.

– Ти намахав мене, – відповів я.

– Маєш рацію, – засміявся він, – я набрав тебе з автомату. Журналісти задовбали?

Я повільно поглянув на свого партнера. Він здавався розслабленим, але щось йому муляло, хоча був у гуморі.

– Я навіть носа на вулицю не показував. А ти?

– Приїхав Бево Мінс, запитав мене, як я почуваюся. Я відповів, що не хотів би почуватися так завжди.

Я вказав на подвір’я.

– Із мешканцями говорив? І де автомобіль Неша?

– Ніякого автомобіля нема, – відповів Лі, – але я розмовляв із менеджером. Він здавав Нешеві в оренду оту хібарку за будинком. Він кілька разів там розважався з дівчатами, але менеджер каже, що не бачив його вже більше тижня.

– Ти вже заходив туди?

– Ні, чекав на тебе.

Я дістав револьвер і притиснув його до ноги, Лі підморгнув і зробив те саме, і ми пішли через подвір’я до халупи. На обох поверхах були хлипкі на вигляд дерев’яні двері, на другий поверх вели розхитані сходи. Лі відкрив нижні двері, вони заскрипіли. Ми притиснулися до стіни обабіч від входу, потім я ввалився всередину, витягнувши перед собою руку з пістолетом у ній.

Ані звуку, ані руху, лише павутиння й дерев’яна підлога, захаращена жовтими газетами й лисими покришками. Я відступив; Лі почав навшпиньках підійматися сходами вгору. На сходовій клітці він посмикав дверну ручку, похитав головою і вдарив двері ногою, винісши їх із петель.

Я побіг сходами; Лі з пістолетом напоготові зазирнув до кімнати. Уже піднявшись нагору, я побачив, що він ховає зброю.

– Нехріновий смітничок, – сказав він і жестом показав на кімнату.

Я переступив поріг і з розумінням кивнув головою.

У його гніздечку штиняло якимось пійлом. Більшу частину кімнати займало саморобне ліжко, зроблене з двох розкладених автомобільних сидінь; ліжко було встелене якимось ганчір’ям, на якому валялися використані гандони. У кутках громадилися порожні пляшки з-під мускату, а одне-єдине вікно було вкрите павутинням та грязюкою. Від цього смороду в мене закрутилася голова, і я відчинив вікно. Визирнувши на вулицю, я помітив групу поліцейських в уніформі та чоловіків у цивільному, що стояли на тротуарі Нортон-стрит, приблизно за півкварталу до рогу з Тридцять Дев’ятою. Усі вони дивилися на щось у заростях біля пустиря; неподалік було припарковано два поліцейських автомобілі й ще один – без розпізнавальних знаків.

– Лі, ану, поглянь, – сказав я.

Лі висунувся з вікна й примружився.

– Здається, це Міллард і Сірс. Сьогоні вони мали займатися стукачами, так що…

Я вибіг із кімнатки, пролетів униз по сходах і побіг за ріг, на Нортон-стрит, Лі біг слідом за мною. Побачивши машини слідчого та фотографа, я прискорився. Гаррі Сірс на очах півдесятка офіцерів пив просто з пляшки; він був переляканий до чортиків. Фотографи, заїхавши на стоянку і виходячи з автомобілів, зразу ж направляли свої камери на землю. Розпихавши ліктями пару патрульних, я побачив, що там сталося.

Це було голе, покалічене тіло молодої жінки, розрубане навпіл у районі талії. Нижня половина лежала в бур’янах на відстані якогось метру від верхньої половини із широко розведеними ногами. На її лівому стегні було вирізано великий трикутник, а від лінії, по якій було розрубане тіло, до лобка проходив довгий і широкий розріз. Шкіра біля рани була відігнута, внутрішніх органів не було. Верхня половина виглядала ще гірше: груди були всіяні опіками від сигарет, права висіла, тримаючись на тілі лише на кількох клаптях шкіри; у лівої замість соска була рвана рана. Розрізи сягали аж до кістки, але найгірші справи були з обличчям дівчини. Це було суцільне місиво, ніс буквально вгатили в обличчя, а рот, розрізаний від вуха до вуха, утворював усмішку, ніби насміхаючись над усією цією жорстокістю. Я зрозумів, що цієї посмішки не забуду до самої смерті.

Піднявши очі, я відчув що мене морозить, я задихався. Довкола мене всі штовхалися, чувся гуркіт голосів:

– Чорт забирай, і нема навіть крапельки крові…

– Це найстрашніше вбивство жінки, що я бачив за шістнадцять років…

– Він зв’язав її. Дивись, ось слід від мотузки на ногах…

Потім пролунав довгий, пронизливий свист.

Поліцейські припинили ґелґотіти й поглянули на Расса Мілларда. Він спокійно сказав:

– Перш ніж все вийде з-під контролю, давайте про дещо домовимося. Якщо ця історія набуде широкого розголосу, то виявиться багато бажаючих зізнатися у вбивстві. Цю дівчину просто випатрали. Нам потрібна інформація, щоби позбутися цих дурнограїв, ось і все. Нікому про це не розповідайте. Ані дружинам, ані подружкам, ані іншим офіцерам. Гаррі?

– Ага, Рассе, – відповів Гаррі Сірс, ховаючи пляшку, аби начальник її не бачив.

Але Міллард помітив його маніпуляції і з огидою закотив очі.

– Ніхто із репортерів не повинен побачити тіло. Фотографи, негайно беріться до роботи. Коли вони закінчать, нехай люди слідчого накриють його. Патрульні, огородіть місце злочину від вулиці й на два метри позаду тіла. Будь-якого журналюгу, який спробує перетнути стрічку, – негайно заарештовувати. Коли приїдуть судові медексперти, репортерів відженіть на той бік вулиці. Гаррі, зателефонуй лейтенантові Гаскінсу у відділок Університету й попроси його вислати сюди на підмогу всіх, кого тільки зможе.

Міллард озирнувся й помітив мене.

– Блайхерте, а ти що тут робиш? І ти, Бланшаре?

Лі сидів навпочіпки біля вбитої й щось записував у блокнотик. Показавши на північ, я пояснив:

– Джуніор Неш знімає неподалік халабуду. Ми якраз обшукували її, коли побачили, що тут збирається натовп.

– У приміщенні була кров?

– Ні. Це не Неш, лейтенанте.

– Хай із цим розбираються судмедексперти. Гаррі!

Сірс сидів у машині й щось говорив у радіомікрофон. Почувши своє ім’я, він закричав:

– Так, Рассе?

– Гаррі, коли приїдуть із лабораторії, хай оглянуть оту халупу на подвір’ї зеленого будинку й перевірять її на кров та відбитки пальців. А потім – перекрийте вулицю…

Міллард зупинився, побачивши, як автомобілі звертають на Нортон, намагаючись об’їхати натовп; я подивився на труп. Фотографи все ще працювали; Лі й далі щось записував у блокноті. Поліцейські, що крутилися поруч на тротуарі, дивилися на вбиту й швидко відвертали погляд. На вулиці з машин вистрибували репортери та фотографи видань, і Гаррі Сірс із хлопцями вже були готові відтискати їх назад. Я уважно розглядав нещасну дівчину.

Її ноги були розведені, як для статевого акту, і, судячи із вигину колін, вони були зламані; на її чорному волоссі не було ані сліду крові, ніби вбивця добряче вимив їй голову шампунем, перш ніж викинути тіло. А ця жахлива мертва усмішка була взірцем жорстокості – уламки зубів, що виднілися через розрізану плоть змусили мене відвести погляд.

Лі був на тротуарі, допомагав прив’язувати огороджувальні стрічки. Він дивився на мене, як на примару.

– Про Джуніора Неша не забув?

Лі зосередив погляд на мені.

– Він не міг цього зробити. Він, звичайно, виродок, але він не міг.

Прибуло ще журналістів, і коли поліцейські утворили кордон, почувся обурений галас. Аби він почув, мені довелося закричати:

– Він забив до смерті стару жінку. Ми маємо знайти його в першу чергу!

Лі намертво вчепився мені в руку.

– Тепер ми маємо зайнятися цим. Я старший, я так сказав.

Його голос заглушив усі інші, у наш бік почали повертати голови. Я вивільнив руки й розігнав примар довкола Лі.

– Гаразд, напарнику.

За годину на розі Тридцять Дев’ятої та Нортон було вже не пройти через журналістів, поліцейських та зівак. Тіло забрали на двох вкритих простирадлами ношах; у машині швидкої криміналісти, перш ніж відвезти труп до моргу, зняли із дівчини відбитки пальців. Гаррі Сірс влаштував імпровізовану прес-конференцію й зачитав складений Рассом Міллардом звіт, де розповідалося про всі деталі, окрім того що нещасну випатрали. Потім Сірс поїхав до муніципалітету перевірити записи Бюро зниклих без вісти, а Міллард залишився керувати розслідуванням.

Судмедексперти почали обшукувати околиці на предмет знаряддя вбивства або шматків жіночого одягу; іншу команду криміналістів відправили до гніздечка Джуніора Неша на пошуки відбитків пальців та плям крові. Після цього Міллард перерахував поліцейських. Четверо осіб регулювали вуличний рух і не пускали на місце злочину особливо настирливих, ще було дванадцятеро у формі, п’ятеро в цивільному й ми із Лі. Міллард розкопав у машині мапу міста й розділив усю територію Леймерт-Парк на ділянки, призначив на кожну з них по людині й сказав, що треба питати в кожної людини, у кожному будинку, квартирі чи крамниці: Чи не чули ви впродовж останіх сорока восьми годин жіночих криків? Чи не бачили ви когось, хто викидає або спалює жіночий одяг? Чи не помічали ви в цьому районі підозрілих людей чи автомобілів? Чи не проходили ви по Нортон між вулицями Тридцять Дев’ятою та Колізеум протягом останніх двадцяти чотирьох годин, і якщо так, то чи не помічали ви щось на пустирі?

Мені випало Олмстед-авеню, за три квартали від Нортон, від Колізеум на південь до Леймерт-Бульвару; Лі дісталися магазини та будівельні майданчики на Креншоу, від Тридцять Дев’ятої на північ до Джефферсон. Ми домовилися зустрітися о восьмій вечора в «Олімпіку» і розійшлися. Я почав прочісувати свій район.

Я ходив, дзвонив у двері та ставив питання, отримуючи негативні відповіді, записуючи адреси будинків, де ніхто не відчиняв, аби друга хвиля поліцейських, які будуть обходити ці місця, зазирнули туди після мене. Я розмовляв із домогосподарками, що тихцем глушать алкоголь та маленькими, непосидючими дітьми; із пенсіонерами та військовими у відпустці, і навіть з одним поліцейським із Західного відділення поліції Лос-Анджелеса, у якого був вихідний. Крім того, я між ділом питався про Джуніора Неша та його новенький білий седан, показуючи його фотографію. Але нічого дізнатися мені не вдалося; о сьомій вечора я повернувся до автомобіля, відчуваючи огиду до побаченого протягом дня.

Машини Лі не було, на розі Тридцять Дев’ятої та Нортон світили встановлені криміналістами лампи. Я попрямував до «Олімпіку», сподіваючись, що кілька хороших двобоїв виправлять гнітюче враження від цього невдалого дня.

Карузо залишив для нас квитки й записку, у якій він вибачався, що сьогодні не зможе прийти, бо має важливу зустріч. Квиток Лі був ще в конверті, я схопив свій і попрямував до ложі Карузо. Уже почалися бої легковаговиків, тож я сів зручніше й почав чекати на Лі.

Двійко тендітних мексиканців влаштували на ринзі захопливий бій, і публіка була в захваті. З верхнього ярусу кидали монети, повсюди волали на всю горлянку іспанською та англійською. Після чотирьох раундів я зрозумів, що Лі не прийде; бійці, обидва добряче побиті, змусили мене згадати про вбиту дівчину. Я встав і пішов, точно знаючи, де шукати Лі.

Я поїхав назад на ріг Тридцять Дев’ятої та Нортон. Стоянка була залита світлом, видно було як удень. Лі стояв усередині огородженого стрічками простору. Вечір був прохолодний; закутавшись у свою куртку листоноші, він спостерігав за криміналістами, що нишпорили по кущах.

Я підійшов. Побачивши мене, Лі склав руки пістолетом і жартома вистрілив. Це була його звичайна фішка, коли він прийняв бензедрин.

– Ми мали зустрітися, пам’ятаєш?

У сяйві ламп неголене обличчя Лі здавалося біло-блакитним.

– Я ж сказав, що це – першочергова справа, пам’ятаєш?

Роззирнувшись довкола, я помітив, що інші пустирі також освітлені.

– Для ФБР – точно першочергова. А для нас першочергова – Джуніор Неш.

– Напарнику, це куди важливіше, – похитав головою Лі. – Кілька годин тому тут були Горралл і Тад Ґрін. Керувати слідством призначили Джека Тірні, заступником призначили Расса Мілларда. Хочеш знати, що я про це все думаю?

– Аякже.

– Це показова справа. Замордували приємну білу дівчину, й Управління поліції кидає всі сили на пошук убивці, намагаючись продемонструвати виборцям, що вони не дарма проголосували за поправку.

– Можливо, вона не була такою вже й приємною дівчиною. Можливо, стара пані, яку угрохав Неш, була чиєюсь люблячою бабусею. Можливо, ти береш усе надто близько до серця і, можливо, хай цією справою займаєтся ФБР, а ми будемо робити свою роботу, поки Джуніор не вбив іще когось.

Лі стиснув кулаки:

– Ти вже закінчив зі своїми «можливо»?

Я зробив крок уперед.

– Можливо, ти боїшся виходу Боббі де Вітта. Можливо, тобі ніяково просити мене допомогти відбити йому охоту пхати носа в справи жінки, яка нам обом дорога. Можливо, нам слід сказати ФБР, що вони можуть записати цю вбиту дівчину під іменем Лорі Бланшар.

Лі розтиснув кулаки й відвернувся. Я дивився, як він качається на п’ятах, сподіваючись, що він або розлютиться, або вилається, але, коли я нарешті побачив його обличчя, на ньому була гримаса болю.

– Чорт забирай! – закричав я, сам стиснувши кулаки. – Говори зі мною! Ми напарники! Ми разом завалили чотирьох чоловік, а тепер ти тягнеш мене в це лайно!

Лі обернувся. Він намагався всміхнутися своєю фірмовою демонічною посмішкою, але вона вийшла сумною й нервовою. Голос його був скрипучий і ламкий.

– Бавлячись на вулиці, я завжди приглядав за Лорі. Я був задерикуватий, і всі інші діти боялися мене. У мене було багато подруг – ну, дитячі романи, знаєш. Дівчата дражнили мене, мовляв, я стільки часу проводжу із сестрою, ніби закоханий у неї. А я її й справді обожнював. Вона була гарнюня й розумниця. Тато казав, що Лорі буде займатися і балетом, і фортепіано, і співом. Що я, як і він, битиму байдики у фірмі, що торгує покришками, а Лорі стане артисткою. Це були просто балачки, але я був малий і всьому вірив.

Так чи інакше, перед її зникненням тато стільки талдичив про ці її майбутні заняття, що я став злитися на Лорі. Я перестав приглядати за нею, коли вона виходила погратися на вулицю після школи. Потім у наш район переїхала одна відорва. Вона була страшенно слабка на передок і розсувала ноги перед усіма хлопцями. Тоді, коли вкрали Лорі, я якраз її дрючив і не міг захистити своєї сестри.

Я потягнувся до руки напарника, аби показати йому, що я все розумію, Лі відштовхнув мою руку.

– Не треба лишень казати, що ти все розумієш, бо знаєш, що було найгіршим? Лорі замордували. Якісь дегенерати її задушили або зарізали. І коли вона померла, мені в голову приходили жахливі речі про неї. Про те, як я ненавидів її, бо тато вважав мене хуліганом, а її – принцесою. Я уявляв, що її розрубали навпіл, як оцю нещасну, коли трахав ту хвойдочку, попиваючи алкоголь її батька.

Лі глибоко зітхнув і вказав на землю в декількох метрах від нас. Частини її тіла обвели крейдою окремо. Я дивився на контур її розведених ніг; Лі сказав:

– Я його впіймаю. З тобою чи без тебе, але я його відшукаю.

Я спробував посміхнутися.

– Побачимося завтра в офісі.

– З тобою чи без тебе.

– Та зрозумів, – сказав я й повернувся до машини.

Завівши мотор, я помітив, що світло ввімкнули іще на одному пустирі – у кварталі на північ від нас.