Читать книгу Чорна Жоржина - Джеймс Эллрой - Страница 6

Я вже з тиждень тримався на 80 кілограмах. Мені, виснаженому тренуваннями щоночі, снилися стейки, чілі-бургери та пироги з кокосом. Я вже настільки не сподівався на місце судового пристава, що був готовий продати його за порцію свинячої відбивної у якійсь забігайлівці, коли сусід, який доглядав мого старого за двадцять баксів на місяць, подзвонив і розповів, що він знову страждає фігнею, обстрілюючи місцевих псів із пневматичної рушниці й спускаючи всю соціальну допомогу на журнали для дівчаток і моделі літаків. Наближався той момент, коли я мав щось із ним зробити, бо тепер кожен беззубий забулдига, що траплявся мені на чергуванні, нагадував збожеволілого Дольфа Блайхерта. Я якраз спостерігав за одним таким стариганем, що, хитаючись, ішов вулицею, коли заговорила рація, назавжди змінивши моє життя.

– 11-А-23, зателефонуйте у відділок. Повторюю: 11-A-23, зателефонуйте у відділок.

Сідвелл штовхнув мене.

– Нас викликають, Бакі.

– Відізвися.

– Диспетчер сказав подзвонити у відділок.

Я повернув ліворуч і припаркувався, а потім показав на телефонну будку на розі.

– Скористайся маленьким ключиком поруч із наручниками.

Сідвелл послухався, але майже одразу похмурий повернувся до машини.

– Тебе терміново викликають до начальника Відділу детективів, – сказав він.

Я спершу думав, щось трапилося зі старим. Із важким серцем я проїхав шість кварталів до будівлі мерії, залишив машину на Сідвелла, потім піднявся ліфтом до офісу начальника відділу Тада Ґріна на четвертому поверсі. Секретарка провела мене до святая святих боса – його кабінету, де на обтягнутих шкірою кріслах сиділи Лі Бланшар, купа якихось важливих начальників і худий, мов павук, чувак у твідовому костюмі-трійці.

– Офіцер Блайхерт, – сказала секретарка й залишила нас.

Я стояв, усвідомлюючи, що моя уніформа висить на мені, як намет. Обстановку розрядив Бланшар.

– Панове, це Бакі Блайхерт. Бакі, зліва направо в уніформі – інспектор Маллой, інспектор Стенсленд і начальник Ґрін. Цей джентльмен у костюмі – заступник окружного прокурора Елліс Лоу.

Я кивнув, і Тад Ґрін вказав на порожній стілець, що стояв перед ними. Я сів, Стенсленд вручив мені пачку паперів.

– Прочитайте, офіцере. Це редакційна стаття Брейвена Даєра для наступного суботнього випуску «Times».

Вгорі сторінки стояла дата – 14 жовтня 1946, а просто під нею великими літерами було надруковано заголовок – «Вогонь і лід. Найкращі в Лос-Анджелесі». Нижче йшов наступний текст:

До війни Місту Ангелів пощастило мати двох місцевих бійців, які народилися та виросли у якихось лічених кілометрах одне від одного, але за стилем різних, ніби лід і вогонь. Клишоногий Лі Бланшар – справжній вітряк у шкіряних рукавицях, від ударів якого на сидіння довкола рингу розсипалися іскри. А холоднокровний і зібраний Бакі Блайхерт нагадував льодяну брилу, яку неможливо розтопити. Він міг танцювати на пальцях краще за степіста Білла Робінсона, а його швидкі і влучні джеби перетворювали обличчя опонентів на відбивні, схожі на ті, що подають у ресторані Майка Лімана. Обидва вони були поетами: Бланшар – поет грубої сили, Блайхерт – поет швидкості й хитрості. На двох вони здобули перемогу в 79 боях, програвши лише чотири. У ринзі, як і в таблиці елементів, ніщо не зрівняється із вогнем та льодом.

Містер Вогонь та Містер Лід ніколи не билися одне з одним. Їх розділили вагові категорії. Але почуття обов’язку об’єднало їх, і обидва чоловіки приєдналися до поліцейського управління Лос-Анджелеса, продовжуючи битися поза рингом – тепер воюючи зі злочинцями. У 1939 році Бланшар розкрив таємницю пограбування «Бульвар-Сітізен Банку» і впіймав серійного вбивцю Томаса Дос Сантоса; Блайхерт відзначився під час «погромів зутерів» у 43-му. І тепер вони обидва офіцери поліції: 32-річний Містер Вогонь – сержант Відділу судових приставів; 29-річний Містер Лід – патрульний небезпечного району в центрі Лос-Анджелеса. Нещодавно я запитав їх обох, чому вони покинули ринг заради служби в поліції. Їхні відповіді достатньо промовисті:

Сержант Бланшар: «Кар’єра бійця не вічна, а от задоволення від служіння суспільству – так».

Офіцер Блайхерт: «Я би хотів боротися із більш небезпечними супротивниками, а саме – зі злочинцями та комуністами».

Лі Бланшар і Бакі Блайхерт багато чим пожертвували заради служби своєму місту, і в день виборів, 5 листопада, пропонують зробити виборцям у Лос-Анджелесі те ж саме – проголосувати за проект позики на $5 млн, що підуть на модернізацію обладнання поліції Лос-Анджелеса та 8 % підвищення зарплати для всього персоналу. Пам’ятайте приклад, який подали нам Містер Вогонь та Містер Лід. У день виборів голосуйте за поправку «Б».

Дочитавши, я повернув сторінки інспектору Стенсленду. Він почав було щось говорити, але Тад Ґрін зупинив його, поклавши руку йому на плече.

– Скажіть нам, що ви думаєте про це, офіцере. Тільки відверто.

Я сковтнув слину, аби мій голос звучав якомога спокійніше.

– Хитро.

Стенсленд почервонів, Ґрін та Маллой усміхнулися, Бланшар голосно розсміявся.

– Поправка «Б», – заговорив Елліс Лоу, – цього разу, швидше за все, провалиться, але є шанс знову її протягнути на виборах наступного року. Ми б…

– Еллісе, перепрошую, – втрутився Ґрін і звернувся до мене: – Однією з причин майбутнього провалу проекту позики є те, що громадськість дуже незадоволена рівнем нашої роботи. Під час війни нам просто не вистачало рук, і деякі із працівників, яких ми тоді взяли, виявилися із гнильцею та зіпсували репутацію нам усім. Окрім того, після завершення війни в нас з’явилося до холери новачків, тоді як багато старих-добрих копів пішли у відставку. Для того, аби привабити кращих хлопців, нам необхідно перебудувати два відділки й запропонувати вищу ставку. Усе це коштує грошей, а в листопаді виборці нам їх не дадуть.

Я почав розуміти, що до чого.

– Це була ваша ідея, прокуроре, – заявив Маллой. – Скажіть йому.

– Можу дати руку на відсіч, – промовив Лоу, – що ми можемо протягнути цю поправку в 47-му. Але ми повинні підвищити лояльність до поліції. Нам треба укріпити моральний дух усередині самої поліції, і тому необхідно вразити виборців нашими працівниками. Міцні білі боксери – це не абищо, Блайхерте. Ви це знаєте.

– Це ми з тобою, так? – подивився я на Бланшара.

Він підморгнув.

– Вогонь і лід. Розкажіть йому решту, Еллісе.

Лоу зморщився на таке фамільярне звертання, але продовжив:

– Пропоную провести між вами поєдинок у десять раундів у спортивному залі Академії. Брейвен Даєр – мій близький друг, він розрекламує його у своїй газеті. Квитки зробимо по два долари за штуку, половина з поліцейських, половина з громадян. Виручка піде на благодійну програму для поліцейських. Потім створимо збірну поліції з боксу. Усі – міцні білі хлопці. Члени команди отримуватимуть один вихідний робочий день на тиждень, аби навчати дітей із неблагополучних родин прийомам самозахисту. Ну й максимальний розголос аж до виборів у 47-му.

Усі дивилися на мене. Я зачаїв подих, очікуючи, що зараз пролунає пропозиція перейти у Відділ судових приставів. Коли ж ніхто нічого не сказав, я кинув косий погляд на Бланшара. Верхня частина його корпусу виглядала доволі брутально й потужно, але на животі вже були помітні жирові складки, до того ж, я був молодший, вищий і, напевно, швидший. Не встигнувши обдумати відмову, я сказав:

– Я – за.

Начальники зустріли моє рішення оплесками; Елліс Лоу вишкірився, як акула.

– Дата – 29 жовтня, за тиждень до виборів, – сказав він. – І ви обидва можете використовувати спортзал Академії як вам заманеться. Десять раундів – це трохи забагато для боксерів, що давно не займалися, але коротший бій виглядатиме непристойно. Згодні?

– Або виглядатимемо, як комуністи, – фиркнув Бланшар.

Лоу знову продемонстрував акулячий вишкір.

– Так, сер, – відповів я.

Інспектор Маллой підняв фотокамеру.

– А ну, синку, дивився, зараз звідси вилетить пташка, – процвірінькав він.

Я встав і посміхнувся, не розтискаючи вуст; хлопнув спалах. У мене в очах закружляли зірки, на своїх плечах я відчував дружні поплескування, а коли від мене нарешті відстали й до мене вернувся зір, я побачив перед собою Елліса Лоу.

– Я покладаю на тебе великі сподівання, – сказав він. – І якщо вони виправдаються, то незабаром ми можемо стати колегами.

«Ах ти ж, хитрий виродку», – подумав я, але відповів:

– Так, сер.

Лоу потиснув мені руку своєю немічною рукою й пішов. Я протер очі, проганяючи останні зірочки, і зрозумів, що кімната порожня.

Спускаючись ліфтом на перший поверх, я все думав про різні способи повернути втрачену вагу. Бланшар, мабуть, важив усі 90 кілограмів, і якби я вийшов на ринг зі своїми старими-добрими 80 кіло, то він би мене просто вимотав і завалив. Я вагався, до якої би забігайлівки податися, коли вийшов на парковку й побачив свого майбутнього противника – він розмовляв із якоюсь жінкою, що пускала кільця сигаретного диму в бездоганно чисте небо.

Я наблизився. Бланшар, спершись на патрульну машину, щось жестами пояснював жінці, що зосереджено випускала кільця – по три-чотири за раз. Коли я підійшов, вона стояла до мене в профіль – злегка піднята голова, вигин спини, однією рукою спирається на автомобільні дверцята. Каштанове волосся, підстрижене «під пажа», що торкалося плечей та довгої, тонкої шиї; облягаючий модний жакет і вовняна спідниця лише підкреслювали її тендітність.

Бланшар помітив мене й штовхнув її ліктем. Вона видихнула дим і обернулася. Зблизька я розгледів сильне, красиве обличчя із несиметричними рисами: високе чоло, що робило її зачіску дурнуватою, ніс із горбинкою, повні губи та великі темно-карі очі.

– Кей, це Бакі Блайхерт. Бакі, Кей Лейк, – представив нас Бланшар.

Жінка загасила цигарку.

– Привіт, – сказав я, зацікавившись раптом, чи це не та сама подруга, з якою Бланшара звела доля під час розслідування пограбування «Бульвар-Сітізен Банку».

Вона не була схожа на бандитську кралю, навіть якщо взяти до уваги, що вона вже не перший рік живе із копом.

– Я кілька разів бачила ваші бої, – у її голосі раптом почувся протяжний степовий акцент. – Ви тоді перемогли.

– Я завжди перемагав. Ви шанувальниця боксу?

Кей Лейк похитала головою.

– Лі мене туди тягав ледь не силою. До війни я вивчала образотворче мистецтво, то ж приносила свій блокнот і робила замальовки боксерів.

Бланшар обійняв її за плечі.

– Вона змусила мене покинути підпільні бої. Казала, що не хоче, аби я лупив хлопців, як сидорових кіз.

Він почав картинно зображати побитого боксера, що ледве тримається на ногах, і Кей Лейк відхитнулася від нього. Кинувши на неї швидкий погляд, Бланшар продемонстрував на уявному суперникові кілька джебів із лівої і прямих правих. Дивлячись на нього, подумки я наніс йому кілька ударів у відповідь у щелепу та корпус.

– Спробую завалити тебе не зразу, – сказав я.

Кей зацінила мою ремарку, Бланшар лише посміхнувся.

– У мене пішло кілька тижнів, аби уламати її на цей бій. Я обіцяв їй нову машину, аби лише не бухтіла.

– Не обіцяй неможливого.

Бланшар засміявся й підійшов до Кей.

– Хто це все взагалі придумав? – спитав я.

– Елліс Лоу. Він потурбувався, аби я опинився в його відділі, потім мій напарник пішов у відставку, і Лоу почав прикидати, як би замінити його на тебе. Він попросив Брейвена Даєра написати цю чухню про вогонь і лід, а потім розповів усе Горраллові. Він ніколи би на це не пішов, але все вказувало на те, що проект позики із тріском провалиться, тому він погодився.

– І поставив на мене? А якщо я переможу, то перейду до нього у відділ?

– Типу того. Самому окружному прокуророві ця ідея не до вподоби, він вважає, що з нас будуть нікудишні напарники. Але він прогнувся – Горралл і Тад Ґрін його все-таки переконали. Особисто я майже сподіваюся, що ти переможеш. Якщо ти програєш, то мені всучать Джонні Фоґеля. Він – гладкий і смердючий пердун, а його старий – найбільша скалка в дупі в Центральному відділі та відданий песик Єврейчика. Крім того…

Я ткнув Бланшара пальцем у груди.

– А тобі з цього всього що перепаде?

– Ну, на мене також ставлять. Моя дівчинка любить красиві брязкальця, а я не хочу її засмучувати. Чи не так, крихітко?

– Ага, продовжуй говорити про мене в третій особі. Я це обожнюю.

Бланшар підняв руки, ніби здаючись; у темних очах Кей заблищали іскри. Відверто зацікавлений цією жінкою, я спитав:

– А що ви думаєте про все це, міс Лейк?

Тепер у її погляді застрибали бісенята.

– З естетичних причин я сподіваюся, що ви обидва добре виглядатимете з голим торсом. Але з точки зору моралі я сподіваюся, що поліцейське управління Лос-Анджелеса буде засуджене за проведення цього фарсу. А щодо фінансів – я сподіваюся, що Лі переможе.

Бланшар засміявся й закрив капот машини, забувши про своє марнославство, я теж посміхнувся на весь рот. Кей Лейк дивилася мені просто у вічі, і я вперше з подивом відчув, що ми з Містером Вогнем стаємо друзями. Простягнувши йому руку, я сказав:

– Вдало тобі програти.

Лі потиснув мою руку і відповів:

– Навзаєм.

Кей подивилася на нас, як на двох пришелепкуватих дітлахів. Я підняв капелюха й попрощався з нею, а коли пішов, Кей покликала мене: «Двайте!», і я здивувався, звідки вона знає моє справжнє ім’я. Коли я обернулася, вона сказала:

– Ти був би просто красенем, якби зробив щось зі своїми зубами.