Читать книгу Чорна Жоржина - Джеймс Эллрой - Страница 4

Я ніколи не бачив її живою. Для мене вона існує завдяки іншим, завдяки тому, як на них вплинула її смерть. Відтворюючи перебіг подій і шукаючи факти, я заново склав її образ – сумної, дурненької хвойди, що так бажала слави, але це тавро можна поставити і на мене. Я би волів не казати нічого про її кінець, аби можна було просто згадати її кількома короткими словами в підсумковому звіті, закинути копії до кабінету слідчого і заповнити ще трохи паперів, щоб її поховали на цвинтарі для бідноти й безхатьків. Єдине, що не так у цьому бажанні, – це те, що вона б не захотіла, аби все сталося саме так. Враховуючи жорстокість фактів, вона б неодмінно забажала, аби про них стало відомо всім. А оскільки я багато чим їй зобов’язаний і є єдиним, хто знає всю історію, то я й узявся за написання цих мемуарів.

Але перед Жоржиною була історія про партнерство, а раніше – війна та військовий стан і маневри в Центральному Окрузі, які нагадали нам, що копи – це також солдати, нехай і не настільки популярні, як ті, що воюють із німцями та япошками. Щоденно після чергування патрульні брали участь у навчаннях із протидії атаці з повітря, вимкнення електрики та пожежної евакуації, і ми вишиковувалися на Лос-Анджелес-стрит, сподіваючись на атаку «мессершмітта», щоб не виглядати такими дурнями. Саме там, під час переклику, що проводився за абеткою, невдовзі після закінчення Академії в серпні 42-го я й познайомився з Лі.

Я вже чув про нього й міг порівняти наші досягнення: Лі Бланшар, важковаговик, 43 перемоги, чотири нічиїх, дві поразки, колись регулярно виступав у «Голлівуд Леґіон Стедьюм»; і я, Бакі Блайхерт, напівважка категорія, 36 перемог, нічиїх та поразок немає, колись десятий за рейтингом журналу «Ринг», напевно, тому, що його редактора Нета Флейшера смішило, як я дражню суперників, показуючи їм свої великі криві зуби. Проте, статистика не говорила основного. Бланшар бив сильно, на шість ударів відповідаючи одним, класичний мисливець за головами; я ж пританцьовував і крутився, мов вуж, намагаючись проводити хуки в печінку, завжди тримав оборону, побоюючись, що пропущу занадто багато ударів у голову і стану ще страшнішим, ніж мене вже робили мої зуби. За стилем бою ми із Лі були дуже різні, і кожного разу, коли наші плечі торкалися на переклику, мені раптом ставало цікаво: хто б з нас переміг?

Близько року ми примірялися одне до одного. Ми ніколи не говорили про бокс або роботу в поліції, обмежуючи наше спілкування кількома словами про погоду. Фізично ми були протилежністю одне одному, наскільки це можливо у випадку з двома великими чоловіками: Бланшар був світловолосий та рум’яний, зростом 185 сантиметрів, широкогрудий та широкоплечий, ноги колесом, уже з’явилося пузце; я – блідий і темноволосий, довгий і жилавий, на кілька сантиметрів вищий. Хто б з нас переміг?

Нарешті я покинув спроби вгадати переможця. Але за цю справу взялися інші поліцейські, і протягом першого року в Центральному я почув десятки думок: Бланшар переможе швидким нокаутом; Блайхерт переможе за балами; Бланшар зупинить бій через кровотечу – усе, що завгодно. Тільки не нокаут від Блайхерта.

За спиною в себе я чув плітки про наше життя поза рингом: про те, як Лі потрапив до Управління поліції Лос-Анджелеса завдяки своїм успішним виступам на підпільних боях, які відвідувало високе начальство та їхні друзяки-політики, про те, як він, розслідуючи пограбування «Бульвар-Сітізен Банку» у 39-му, закохався в дівчину одного з грабіжників і, всупереч неписаним правилам, з’їхався з нею, тим самим перекресливши свій перехід до Відділу Детективів, що вже майже відбувся, і про те, як це дівчисько вмовило його залишити бокс. Ці чутки про Бланшара нагадували мені обманні джеби – мені було цікаво, наскільки вони правдиві. Уривки моєї власної історії сприймалися мною, як удари в корпус, бо вони були на всі сто відсотків правдою: Двайт Блайхерт опинився в поліції, закосивши від армії, він ледве не вилетів з Академії, коли стало відомо, що його батько є членом Німецько-американського союзу[1], і для того, аби отримати місце в Управлінні поліції Лос-Анджелеса, він настукав на своїх японських друзів дитинства до Відділу з іноземних впливів. На підпільні бої його не запрошували, бо нокаутів від нього не дочекаєшся.

Бланшар і Блайхерт: герой і стукач.

Згадавши про Сема Муракамі та Хідео Ашіді, відправлених у табір Манзанар, легко було зрозуміти, хто з нас чого вартий. А потім ми почали працювати в парі, і перші враження розсіялися, як дим.

Це сталося на початку червня 43-го року: тиждень тому матроси почубилися в Лік-Пірс, у районі Веніс-Біч, із мексиканцями-зутерами[2]. Подейкували, що комусь із моряків навіть вибили око. Почалися розборки: персонал військово-морської бази «Чавез Рейвін» проти пачуко[3] в Альпайн та Пало-Верде. У пресі повідомляли, що зутери, окрім ножів, мали при собі й нацистську символіку, і тоді центр Лос-Анджелеса наводнили сотні одягнених у форму солдатів, моряків та морських піхотинців, озброєних грубими дошками та бейсбольними бітами. Очікувалося, що приблизно така ж кількість пачуко із такою ж зброєю збереться біля броварні в Бойл-Гайтс. Усіх патрульних Центрального Округу зібрали за тривогою та видали кожному по касці часів Першої світової війни, а також по величезній величезному кийку під назвою «негролуп».

Надвечір нас у військових вантажівках привезли на поле бою й дали один-єдиний наказ: відновити порядок. Табельну зброю в нас відібрали – керівництво не бажало, щоби наші 38-го калібру револьвери опинилися в руках аргентинсько-мексиканських модників-бандитів. Коли я вистрибнув із кузова вантажівки на розі Еверґрін та Вабаш, тримаючи в руках лише палицю з обмотаним ізоляційною стрічкою руків’ям, то мені було в десять разів страшніше, ніж коли-небудь на рингу, і не тому, що повсюди царював хаос.

Мене налякало те, що хороші хлопці виявилися раптом дуже поганими.

Моряки били вікна по всій Еверґрін; одягнені в синє морські піхотинці систематично трощили вуличні ліхтарі, усе більше занурюючись у безкарну темінь. Забувши про своє суперництво, солдати й морпіхи перевертали автомобілі, припарковані перед винними крамницями, а тут же, на хідниках, юнаки-моряки в тільняшках та білих кльошах лупцювали стиляг, що суттєво переважали їх кількісно. Подекуди траплялися групки моїх колег разом зі здоровилами із Берегової охорони та Військової поліції.

Я не знаю, як довго я там простояв у розгубленому заціпенінні. Нарешті я подивився на Вабаш у бік Першої і побачив там лише маленькі будиночки та дерева, ніяких тобі пачуко, поліцейських чи кровожерливих вояк. Перш ніж я зрозумів, що роблю, я понісся туди на повній швидкості. Я би так і біг, доки не впав, але, почувши пронизливий сміх, що долинав із ґанку будинку переді мною, зупинився, немовби вкопаний.

Я пішов на звук. Пронизливий голос вигукнув:

– Ти вже другий молодий лягавий, що драпає із цього лупню. Я тебе не звинувачую. Важкувато розібратися, на кого кайданки чіпляти, нє?

Я стояв на ґанку й дивився на старого. Він вів далі:

– По радіо передають, що таксисти ганяють до Об’єднаної організації обслуговування в Голлівуді і привозять сюди морячків. Радіоведучі називають це висадкою десанту й щопівгодини ставлять «Підняти якорі»[4]. Та я й сам бачив морпіхів вниз по вулиці. То що, це і є морський десант?

– Я не знаю, що це таке, але я повертаюся.

– Ну, ти не один піджав хвоста. Щойно ось туди побіг якийсь здоровило.

Цей дідуган почав нагадувати мені хитру версію мого батька.

– Час піти присадити цих пачуко.

– Думаєш, приятелю, це так просто?

– Я постараюся.

Старий захоплено засміявся. Я зійшов із ґанку й попрямував назад, постукуючи палицею по нозі. Усі ліхтарі вже розбито, і відрізнити солдатів від зутерів було майже неможливо. Розуміючи, що це дозволяє мені легко розібратися зі своєю дилемою, я приготувався вступити в бій. Аж раптом почув за спиною: «Блайхерте!» і зрозумів, ким був той другий утікач.

Я побіг назад. Це був Лі Бланшар, «надія білого Півдня», який бився із трьома вдягненими в парадну форму моряками та одним пачуко при повному наряді. Вони загнали його в кут на центральній стежці бунгало, проте він тримався на відстані, розмахуючи своїм негролупом. Моряки намагалися дістати його збоку дошками, та Бланшар уникав ударів, пританцьовуючи навшпиньки. Пачуко здивовано погладжував іконки в себе на шиї.

– Блайхерте, код три!

Я влетів у бійку, роздаючи своєю палицею удари по начищених латунних ґудзиках та стрічках. Намагаючись обмежити морським піхотинцям простір, я насувався ближче, отримуючи незграбні удари кийками по руках і плечах. Це нагадувало клінч із восьминогом, тільки ось не було надії ані на рефері, ані на гонг, що сигналізує закінчення раунду, і, підкорившись інстинктам, я кинув свою палицю, пригнув голову й почав наносити бокові удари по вбраних у габардин тулубах.

– Блайхерт, назад! – почув раптом.

Я послухався й побачив Лі Бланшара із його негролупом, занесеним високо над головою. Приголомшені морпіхи заклякли на місці; дубинка опустилася – раз! два! три! – просто їм на плечі. Коли трійця звалилася купою святкової тканини, Бланшар промовив:

– Валіть додому, гівнюки, – і, обернувшись до пачуко, додав: – Hola, Tomas.[5]

Я похитав головою й потягнувся. Руки і спина боліли, кісточки на правій руці пульсували. Бланшар чіпляв на зутера кайданки, а я лише тільки і зміг, що спитати:

– Ну, і що це все значить?

– Пробач мені мої погані манери, – посміхнувся Бланшар. – Офіцере Бакі Блайхерте, дозвольте представити вам сеньйора Томаса Дос Сантоса, який перебуває в розшуку за підозрою у вбивстві з обтяжуючими обставинами. Томас вихопив у жінки із торбинки гаманець на розі Шостої та Алварадо, а вона звалилася із серцевим нападом та й там же і крякнула. Томас гаманець-то кинув і чимдуж побіг звідти. Але залишив купу відбитків пальців і ще й купу свідків на додачу.

Бланшар штовхнув чоловіка:

– Habla Ingles, Tomas?[6]

Дос Сантос заперечувально похитав головою, Бланшар і собі похитав із сумним виразом на обличчі.

– Він покійник. Убивство, хай навіть і ненавмисне, – це прямий шлях до газової камери. Уже за шість тижнів цей піжон скаже світові «адіос».

З рогу Еверґрін та Вабаш почулися постріли. Піднявшись навшпиньки, я побачив, як із розбитих вікон вириваються язики полум’я, ударяючи блакитним і білим, натрапляючи на трамвайні лінії та телефонні дроти. Я подивився на морських піхотинців, один із них показав мені середній палець.

– Сподіваюся, ці хлопці не запам’ятали номера твого значка, – сказав я.

– Та начхати.

Я показав у бік охоплених вогнем пальм.

– Йому сьогодні місця у відділках не знайдеться. Ти побіг сюди, аби їх роздрочити? Ти думав…

Бланшар перервав мене грайливим ударом у значок на грудях.

– Я побіг сюди, бо знав, що не можу нічого зробити, аби відновити порядок, але якби я просто стояв там на місці, то мене б убили. Знайомо звучить?

Я засміявся.

– Так. Тоді ти…

– Тоді я побачив, як ці засранці ганяються за піжоном, який виглядав підозріло схожим на типа, що розшукується за ордером № 411/43. Вони загнали мене в кут, аж тут я побачив, як ти повертаєшся в ту м’ясорубку і подумав, що мені є що тобі запропонувати. Звучить розумно?

– Це спрацювало.

Двоє з морських піхотинців зуміли піднятися на ноги й допомагали третьому. Коли вони всі зашкандибали тротуаром геть, Томас Дос Сантос відважив своєю правою підсрачника найбільшій із трьох задниць. Товстяк, якого щойно вдарив пачуко, обернувся до нападника; я вийшов уперед. Трійця пішла далі, назустріч вулиці, пострілам та палаючим пальмам, визнавши свою капітуляцію в цій Східно-Лос-Анджелеській Кампанії.

– Ах ти ж маленький кумедний гівнюк! – розтріпав Бланшар волосся Дос Сантоса. – Ти покійник. Ходімо, Блайхерте, знайдемо, де пересидіти цю метушню.

За кілька кварталів ми надибали будинок із пачками щоденних газет на ґанку і вломилися всередину. У кухонній шафі знайшлося майже півпляшки шотландського віскі, і Бланшар перечепив кайданки із зап’ястків Дос Сантоса на його щиколотки, аби той мав вільні руки й міг випити. Поки я зробив канапки із шинкою і знайшов склянки, пачуко вижлуктав половину й тепер наспівував «Сьєліто Ліндо»[7] та мексиканський варіант «Чаттануґа Чу-Чу»[8]. За годину ми докінчили пляшку, а Томас вимкнувся. Я підняв його на канапу й кинув на нього ковдру.

– Він – мій дев’ятий тяжкий злочин у 1943 році, – сказав Бланшар. – За шість тижнів він скуштує газу, а я впродовж трьох років отримаю собі місце або на Північному Сході, або у Відділі судових приставів.

Мене вразила його впевненість.

– Не тринди. Ти занадто молодий, ти не отримав ще навіть сержанта, тобою крутить якась дівуля, вийшовши із підпільних боїв, ти розгубив своїх впливових приятелів, ти не працював у патрулях. Ти…

Бланшар усміхнувся, і я обірвав себе на півслові. Він підійшов до вікна вітальні й подивився туди.

– Пожежі на Мічиґан і Сото. Гарно.

– Гарно?

– Так, гарно. Ти багато знаєш про мене, Блайхерт.

– Люди говорять…

– Про тебе вони також говорять.

– І що вони кажуть?

– Що твій старий начебто в захваті від нацистів. Що ти віддав у лапи федералів свого найкращого друга, аби тільки отримати місце в поліції. І що твої спортивні показники – туфта, бо ти бився лише із тими, хто слабший за тебе.

Його слова повисли в повітрі, як потрійний вирок.

– Це все?

Бланшар обернувся до мене.

– Ні. Вони кажуть, що ти байдужий до баб і що думаєш, нібито можеш мене перемогти.

Я прийняв виклик.

– Усе правильно.

– Так? Що ж, про мене тобі теж правду казали. За винятком того, що я в списку сержантів і в серпні переходжу до Відділу моралі Гайленд-Парку, а одним із заступників там єврей, що просто сциться – так любить боксерів. Він пообіцяв посприяти моїй подальшій кар’єрі й перевести до Центрального відділу судових приставів.

– Я вражений.

– Так? Хочеш почути щось іще більш вражаюче?

– Ну, давай.

– Свої перші двадцять перемог я отримав у боях із дурниками, яких спеціально підбирав мій менеджер. А ще – моя подруга бачила, як ти б’єшся в «Олімпіку», і сказала, що якби тобі вирівняти зуби, то ти будеш красивий і, можливо, зможеш зі мною потягатися.

Мені все було невтямки, чи він хоче зі мною побитися, чи подружитися; чи він мене випробовує, дражнить мене, чи довіряє якусь важливу інформацію? Я показав на п’яного Томаса Дос Сантоса, що смикався уві сні.

– А як щодо мексикашки?

– Заберемо його завтра вранці.

– Ти забереш.

– Ну, ти теж причетний до затримання.

– О, ні, дзуськи!

– Добре, напарнику.

– Я тобі не напарник.

– Можливо, колись ним станеш.

– А може й не стану, Бланшаре. Ти, можливо, і працюватимеш у конторі, пишучи звіти та оформлюючи папери для різних шахраїв у центрі, а я відпрацюю свої двадцять років, вийду на пенсію й підшукаю собі простіше заняття.

– Можеш піти до федералів. Я знаю, що в тебе там є друзі у Відділі іноземних впливів.

– Ти мені ще цим дорікни.

Бланшар знову подивився у вікно.

– Як гарно. Нагадує красиву листівку. «Дорога мамусю, як прикро, що ти проґавила міжетнічні заворушення на сході Лос-Анджелеса».

Томас Дос Сантос заворушився і пробурмотів:

– Inez? Inez? Qué? Inez?[9]

Бланшар знайшов у коморі старе шерстяне пальто й накинув його на Дос Сантоса. Додаткове тепло, здавалося, заспокоїло його; мурмотіння затихло.

– Cherchez la femme[10], – промовив Бланшар. – Так, Бакі?

– Що?

– Шукайте жінку. Навіть заливши сливи, наш друг Томас не може забути Інес. Ставлю десять до одного, що, коли він вирушить до газової камери, вони будуть поруч.

– Можливо, він визнає провину. Від п’ятнашки до пожиттєвого. Вийде за двадцять років.

– Ні. Він покійник. Шерше ля фам, Бакі. Запам’ятай це.

Я пройшовся будинком, шукаючи місце, де можна б прилягти поспати, і нарешті зупинився на спальні внизу із жорстким ліжком, занадто коротким, як на мої ноги. Вкладаючись до сну, я слухав далекі сирени та постріли. Поступово задрімав, і снилися мені мої дуже нечисленні жінки.

До ранку погроми затихли, залишивши після себе затягнуте сажею небо, засипані розбитими пляшками з-під алкоголю, покинутими кийками та бейсбольними битами вулиці. Для транспортування свого дев’ятого в 1943 році тяжкого злочинця до в’язниці Бланшар викликав машину з відділу Голленбек, і, коли патрульні забирали в нас Томаса Дос Сантоса, той розревівся. Ми з Бланшаром потиснули одне одному руки й пішли до центру різними дорогами. Він – до офісу окружного прокурора писати звіт про впійманого кишенькового злодія, а я – у Центральний відділок на наступне чергування.

Муніципалітет Лос-Анджелеса заборонив костюми зумерів, а ми з Бланшаром знову почали розмовляти лише на перекличках. Усе, про що він так впевнено сказав тієї ночі в порожньому будинку, збулося.

Його підвищили до сержанта й перевели до Відділу моралі Гайленд-Парк на початку серпня, а за тиждень Томас Дос Сантос вирушив до газової камери. Минуло три роки, я продовжував працювати в Центральному відділку. Та ось одного ранку, поглянувши на дошку оголошень, де публікувалася інформація про переходи та підвищення по службі, я побачив у верхній частині списку: Бланшар, Ліланд К., сержант; з 15 вересня 1946 року переводиться із Відділу моралі Гайланд-Парк до Центрального відділу судових приставів.

І, звичайно, ми стали напарниками. Озираючись назад, я розумію тепер, що ніякого пророчого дару в нього не було, просто завзято працював, намагаючись забезпечити власне майбутнє, тоді як я до свого просто невпевнено котився. І це його «шерше ля фам», сказане байдужим голосом, досі мене переслідує. Тому що наша співпраця була нічим іншим, як заплутаною дорогою до Жоржини. І, врешті-решт, вона повністю нами оволоділа.