Читать книгу Чорна Жоржина - Джеймс Эллрой - Страница 7

Наш поєдинок став головною темою для розмов спершу в Управлінні поліції, а потім – і в усьому Лос-Анджелесі. Протягом наступної ж доби після статті Брейвена Даєра в спортивній рубриці «Times» у касах спортзалу Академії розмели всі квитки. Лейтенант із 77-ї вулиці влаштував тоталізатор серед поліцейських, і безумовним фаворитом він вважав Бланшара, тоді як справжні букмекери приймали ставки два до одного на те, що Містер Вогонь мене нокаутує, або п’ять до одного, що знову-таки Лі переможе по балах. Розміри ставок набували загрозливих масштабів, до того ж у кожному відділі діяв ще й свій окремий тоталізатор. Даєр та Моррі Ріскінд із «Міррор» своїми колонками до гарячого ще й приском сипали, місцевий радіоведучий написав нашвидкуруч пісеньку під назвою «Танго Вогню й Льоду». Під джазовий мотив пристрасний голос наспівував: «Лід і вогонь – це вам не солодкий дотик до скронь; зійшлись вони так, що Боже боронь. Але, Вогню, ти запали, але, Льоде, ти остуди душу мою молоду, і я на всю ніч пропаду!»

Я знову став місцевою знаменитістю.

Під час переклику я дивився, як роблять ставки, і чув на свою адресу заохочувальні вигуки від копів, яких навіть не знав; товстун Джонні Фоґель дивився на мене чортом щоразу, коли ми зустрічалися в роздягальні. Сідвелл, котрий знав усі плітки, казав, що двоє патрульних із нічної зміни поставили на кон свої автомобілі, а капітан Гарвелл вирішив не йти у відставку до поєдинку. Чуваки із Відділу моралі припинили кошмарити букмекерів, тому що Міккі Коен щоденно приймав ставку на десять штук баксів і п’ять відсотків віддавав рекламній агенції, що займалася розкруткою проекту позики. Гаррі Кон, велика шишка із «Коламбія Пікчерс», поставив на мою перемогу по балах купу грошей, і в разі перемоги на мене чекав гарячий вікенд із Рітою Гейворт.

Усе це не мало жодного сенсу, а все ж мені було приємно. Аби не поїхати дахом, я викладався на тренуваннях так, як ніколи до цього.

Щодня після роботи я йшов до спортивного залу й прів. Ігноруючи Бланшара із його підлабузниками, а також офіцерів, що крутилися довкола мене, я бив велику грушу: лівий джеб, правий прямий, лівий хук. Підходи по п’ять хвилин, безперестанно пританцьовуючи навшпиньки. Я покликав собі в спаринг-партнери свого старого приятеля Піта Лукінса й молотив малу грушу, поки піт не заливав мені очі, а руки не ставали зовсім гумові. Я стрибав на скакалці й бігав наввипередки із бездомними псами пагорбами Єлісейського парку, причепивши до ніг кілограмові гирі й відпрацьовуючи удари на гілках дерев і кущах, що траплялися мені на шляху. А вдома я обжирався печінкою, біфштексами і шпинатом, після чого засинав, навіть не роздягнувшись.

Потім, за дев’ять днів до бою, я побачився зі своїм старим і зрозумів, що мені потрібні гроші.

Я навідував його раз на місяць, і тепер прямував до Лінкольн-Гайтс, відчуваючи провину за те, що не заявився одразу, як мені повідомили, що він знову їде з глузду. Аби загладити свою провину, я привіз подарунки: консерви із крамниці неподалік та конфісковані дівочі журнали. Під’їхавши до будинку, я зрозумів, що цього явно недостатньо.

Мій старий сидів на ґанку, потягуючи із пляшки сироп від кашлю. Іншою рукою він тримав свій пневматичний пістолет, із якого валив по моделях літаків, розставлених на газоні. Я припаркувався й підійшов до нього. Його одяг був забльований, під тканиною випирали кістки, ніби їх повставляли йому абияк. З рота в нього смерділо, очі були жовті й вкриті плівкою, а шкіра під білою бородою вкрита венами. Я простягнув йому руку, аби допомогти піднятися, він розгнівано відштовхнув мене й забурмотів:

– Scheisskopf! Kleine Scheisskopf![11]

Я силоміць підняв його. Він впустив пістолета і пляшку із сиропом і сказав так просто, ніби ми бачилися лише вчора:

– Guten Tag, Dwight[12].

Я змахнув сльозу.

– Говори англійською, тату.

Старий вхопився за згин ліктю лівою рукою, а правою показав кулак.

– Englisch Scheisser! Churchill Scheisser! Amerikanisch Juden Scheisser![13]

Я залишив його на ґанку і вирішив перевірити будинок. Вітальня була завалена деталями літачків і відкритими банками з квасолею, довкола яких гуділи рої мух; спальня була обклеєна фотографіями чизкейків, більшість із них – перевернуті догори дриґом. У ванній кімнаті тхнуло застояною сечею, а в кухні біля напівпорожніх баночок із тунцем прогулювалися троє котів. Коли я підійшов ближче, вони зашипіли. Я кинув у їхній бік стільцем і повернувся до батька.

Він опирався на поручні ґанку, вказуючи на свою бороду. Боячись, що він перекинеться, я взяв батька за руку і, намагаючись не розплакатися, сказав:

– Скажи щось, тату. Розізли мене. Розкажи мені, як тобі всього за місяць вдалося так засрати будинок.

Батько спробував вирватися. Я тримав його міцно, але потім трошки послабив хватку, побоюючись, що можу зламати руку.

– Du, Dwight? Du?[14] – спитав він німецькою, і я зрозумів, що в нього знову стався напад і що він знову забув англійську.

Я спробував пошукати у власній пам’яті щось німецькою, але нічого не знайшов. Іще хлопчиком я так сильно його зненавидів, що змусив себе забути мову, якої він мене вчив.

– Wo ist Greta? Wo, mutti?[15]

Я обійняв старого.

– Мама померла. У тебе не було грошей на бутлегерів, тому вона купила якийсь шмурдяк у негрів із Флетс. Це був денатурат, батьку. Вона осліпла. Ти упік її до лікарні, і вона стрибнула з даху.

– Ґрета!

– Чш-ш-ш, – я обійняв його міцніше. – Це було чотирнадцять років тому, тату. Дуже давно.

Старий спробував мене відштовхнути, але я посадив його під поручні ґанку. Він хотів було вилаятися, але раптом його лице зблідло і я зозумів, що він не може згадати потрібного слова. Тоді я заплющив очі і вилаявся сам:

– Ти знаєш, чого ти мені вартував, виродку? Я міг би стати копом із білосніжною репутацією, але вони дізналися, що мій батько – довбаний диверсант. Вони змусили мене здати Семмі та Ашіді. Семмі помер у Манзанарі. Я знаю, що ти вступив у той Німецько-американський союз просто по приколу, але ти повинен був здогадатися, що це погана ідея.

Я розплющив сухі очі; у погляді мого тата не було взагалі нічого. Я забрав руки з його плечей і сказав:

– Якби ти тоді хоч трохи про мене подумав, на мені тепер не було б тавра стукача. Але ти завжди був жадібним, егоцентричним козлом. Це ти вбив маму.

Я знав, як покласти кінець цьому балагану.

– Іди відпочивай, тату. Я подбаю про тебе.

Того дня я дивився, як тренується Лі Бланшар. Він проводив чотирихвилинні спаринги із довготелесими напівважковаговиками зі спортзалу на Мейн-стрит, і на рингу він поводився дуже агресивно. Рухаючись уперед, він трохи прихилявся та без кінця маневрував корпусом, його джеби були на диво добрими. Він не був «мисливцем за головами» або легкою мішенню, як мені думалося раніше, а коли він наносив удари в живіт, я відчував їх із відстані майже у двадцять метрів. Заробити гроші в поєдинку із ним було не так уже й легко, а тепер-то я збирався битися якраз заради грошей.

Зрештою, усе вирішували гроші.

Я поїхав додому й подзвонив листоноші на пенсії, що приглядав за моїм батьком, запропонувавши йому сотню баксів за те, аби він прибрав у будинку й до поєдинку не спускав очей із мого старого. Він погодився, і тоді я подзвонив старому приятелеві з Академії, що працював у Відділі моралі Голлівуду, і попросив його підказати мені кількох букмекерів. Думаючи, що я хочу поставити сам на себе, він дав мені номери двох незалежних контор, одну, що належала Міккі Коену, і ще одну – Джеку Драґні. Незалежні й контора Коена ставили на Бланшара два до одного, але в Драґни приймали ставки й на мене. Це було результатом свіжих чуток про те, що я швидший і сильніший за Лі. Я міг підняти два бакси на кожному поставленому доларі.

Уранці я подзвонив і набрехав, нібито захворів, і черговий начальник купився на це, бо я був місцевою знаменитістю, та й капітан Гарвелл не дозволив би мене пресувати. Звільнивши собі цілий день, я зняв усі свої заощадження, продав усі свої казначейські облігації і взяв у банку кредит на дві тисячі доларів, у якості застави запропонувавши майже новий кабріолет «Шевроле» 1946 року випуску. З банку я полетів у Лінкольн-Гайтс до Піта Лукінса. Він погодився виконати моє прохання і вже за дві години подзвонив, аби відзвітувати.

Контора Драґни, куди я його відправив, прийняла його ставку на перемогу Бланшара нокаутом в останніх раундах, запропонувавши два до одного. Отже, якщо я ляжу у восьмому-десятому раундах, то чистими візьму більше восьми з половиною тисяч доларів – достатньо, щоби відправити старого до пристойної богадільні на два-три роки. Я продав місце у Відділі судових приставів за погашення старих боргів, а останні раунди – це була просто відмазка, аби не виглядати боягузом у власних очах. Це був рахунок, який мав оплатити хтось інший, і цим кимось мав стати Лі Бланшар.

За сім днів до поєдинку я нажер уже 87 кіло, збільшивши тривалість своїх пробіжок і довівши підходи до груші до шести хвилин. Двейн Фіск, офіцер, якого призначили моїм тренером та секундантом, попередив мене, щоб я не перегинав палицю, але я пропустив його слова повз вуха і продовжував збільшувати навантаження, зупинившись лише за дві доби до бою й перейшовши до гімнастичних вправ і вивчення тактики суперника.

Із глибини спортивного залу я спостерігав за спарингом Бланшара на ринзі. Я шукав недоліки в його манері атаки й оцінював його реакцію на дії спаринг-партнерів. Я помітив, що, входячи в клінч, він тісно притискав лікті до корпусу, аби відбивати удари, залишаючи його відкритим для різких аперкотів, так що цілком можна було ослабити його оборону й спровокувати на зустрічні хуки. Також я помітив, що найкращий свій удар – правий прямий – він наносив, відступаючи трохи ліворуч і роблячи фінт головою. Також стало зрозуміло, що дозволяти йому затискати себе біля канатів – це однозначна поразка, бо легших за себе опонентів він міг там тримати вічно, навалюючись ліктями й наносячи різкі удари в корпус. Підійшовши ближче, я помітив у Бланшара невеличкий шрам над бровою, так що слід було уникати ударів у це місце, аби поєдинок не зупинили через кровотечу. Це трохи дратувало, але довгий шрам під ребрами, на лівому боці, виглядав як місце, куди треба бити, аби зробити йому боляче.

– Принаймні, він добре виглядає без сорочки.

Я обернувся на голос. Кей Лейк уп’ялася в мене поглядом; краєчком ока я помітив, що Бланшар, відпочиваючи на табуретці між раундами, також не зводить із нас очей.

– А де ваш блокнот з ескізами?

Кей помахала Бланшарові; він, не знімаючи боксерських рукавичок, послав їй повітряний поцілунок. Пролунав гонг, і вони з партнером піднялися і знову почали боксувати.

– Я покинула малювання, – сказала Кей. – Виходило в мене не дуже, так що я змінила фах.

– На який?

– Спершу на медицину, потім – психологія, потім – англійська література, потім – історія.

– Обожнюю жінок, які знають, чого вони хочуть.

– Я теж, – посміхнулася Кей. – Тільки ось жодної такої поки не знаю. А чого хочете ви?

Я окинув спортивний зал поглядом. На розкладних стільцях довкола рингу сиділо зо три-чотири десятки осіб, здебільшого копи після чергування або журналісти, більшість із них курили. Над рингом стояв туман, і яскраві прожектори, що світили зі стелі, надавали йому жовтавого блиску. Усі присутні не зводили очей із Бланшара та його напарника, усі вигуки та свисти були адресовані виключно йому – але без моєї участі й готовності помститися за старі справи усе це виглядало абсолютно безглуздо.

– Бути частиною цього. Ось чого я хочу.

Кей похитала головою.

– Ви покинули бокс п’ять років тому. Тепер у вас зовсім інше життя.

Я зіщулився від раптово агресивного тону цієї жінки і пробурмотів:

– Та ваш хлопець такий само невдаха, як і я, та й ви самі колись були просто дівулею із банди, поки він вас не підібрав. Ви…

Кей Лейк перервала мене, розреготавшись.

– Ви що, читали про мене в газетах?

– Ні. А ви про мене читали?

– Так.

Мені не знайшлося чим на це відповісти.

– Чому Лі покинув бокс? Чому пішов у поліцію?

– Полювання на зловмисників дає йому відчуття порядку. У вас є дівчина?

– Я бережу себе для Ріти Гейворт. А ви до всіх копів клеїтеся, чи я якийсь особливий?

З натовпу пролунали крики. Я поглянув у той бік і побачив, як спаринг-партнер Бланшара впав на підлогу. Джонні Фоґель миттю піднявся на ринг і дістав у нього капу; у бідолаги з рота фонтаном бризнула кров. Я обернувся до Кей, вона зблідла й ховала обличчя в комір свого жакету.

– Завтра буде ще гірше, – сказав я. – Краще б вам залишитися вдома.

Кей здригнулася.

– Ні, це важливий момент для Лі.

– Він наказав вам прийти?

– Ні. Він ніколи би так не вчинив.

– Божечки, який вразливий.

Кей полізла в кишеню за сигаретами, потім підкурила.

– Ага, тільки в нього характер простіший за ваш.

Я відчув, як червонію.

– І ви завжди разом, так? У радості й печалі, і так далі?

– Ми стараємося.

– То чого ж ви тоді не одружитеся? Ці всі співмешканки – начальство цього не любить, і за нагоди вони йому це пригадають.

Кей випустила колечко диму, а потім поглянула на мене.

– Ми не можемо.

– Чому ні? Ви давно живете разом. Він заради вас покинув бокс. Він дозволяє вам фліртувати з іншими чоловіками. Як на мене, це був би чудовий союз.

У натовпі знову закричали. Кинувши погляд у їхній бік, я побачив, як Лі гамселить іншого бійця. Я мимоволі почав рахувати удари, звук яких віддавав луною по всьому залові. Але за кілька секунд зловив себе на цьому й зупинився. Кей кинула недопалок у бік рингу і сказала:

– Мені час іти. Щасти, Двайте.

Так мене називав лише мій старий.

– Ви не відповіли на моє питання.

– Ми не спимо разом, – відповіла вона й мені нічого не залишалося, окрім як провести її здивованим поглядом.

Я прокрутився тоді в спортзалі ще годину чи близько того. Ближче до вечора почали прибувати репортери й оператори, які прямували просто до рингу, де Бланшар роздавав удари своїм слухняним песикам. У мене з голови не йшли останні слова Кей, а також її раптові зміни настрою – за мить сміх і посмішка зникали, поступаючись місцем смуткові. Коли я почув, як якийсь журналюга заволав на весь зал «Хей, та тут і Блайхерт!», то хутко вибіг на парковку до свого двічі закладеного «Шевроле». Від’їжджаючи, я розумів, що мені не хочеться нікуди їхати й не хочеться нічого робити, окрім як дізнатися все про цю жінку, що так раптово увірвалася в моє життя і накрила мене хвилею свого смутку.

Тому я вирішив проїхатися в центр і пошукати щось про неї в архіві.

Клерк в архіві «Геральд», перебуваючи під враженням від мого значка, провів мене до столу для читання. Я розповів йому, що мене цікавить пограбування «Бульвар-Сітізен Банку» й судовий процес над упійманим злодієм, а також, що, на мою думку, це сталося десь на початку року, бо суд відбувався вже десь восени. Він пішов, і вже за десять хвилин повернувся із двома величезними, обтягнутими шкірою альбомами. Сторінки газет було приклеєно до важких чорних картонних аркушів, розташованих у хронологічному порядку, і мені довелося перегорнути випуски з 1 по 12 лютого, перш ніж я знайшов те, що шукав.

Одинадцятого лютого 1939 року банда, до якої входило четверо осіб, здійснила напад на автомобіль інкасаторів на одній із затишних Лос-Анджелеських вуличок. Використавши для відвернення уваги кинутий посеред дороги мотоцикл, грабіжники обеззброїли охоронця, який залишив машину, аби подивитися, що трапилося. Погрожуючи приставленим до його горла ножем, вони змусили інших двох охоронців, які перебували в машині, пустити їх усередину. Опинившись у салоні, вони приспали їх усіх хлороформом, зв’язали й замість шести мішків із готівкою залишили шість мішків, наповнених обрізками телефонних книг.

Потім один із грабіжників повів автомобіль до центру Голлівуду, тоді як троє інших перевдяглися в заздалегідь приготовану уніформу, ідентичну інкасаторській. Далі ця трійця зайшла до «Бульвар-Сітізен Банку» на розі Юкка та Івар, взявши з собою мішки з різаним папером, і менеджер провів їх до сховища. Один із грабіжників вирубив менеджера, двоє інших тим часом напхали повні мішки справжніх грошей і вирушили до дверей. Тоді четвертий зловмисник увійшов до банку й зібрав усіх співробітників. Потім вони так само загнали їх до сховища, приспали, зв’язали й закрили. Грабіжники якраз виходили на вулицю, коли просто перед ними загальмували патрульні, що отримали сигнал про пограбування банку. Поліцейські закликали зловмисників здатися, але ті відкрили вогонь, поліцейські почали стріляти у відповідь. У підсумку двох розбійників було вбито на місці, а ще двом вдалося втекти із чотирма мішками немаркованих п’ятдесяти-і стодоларових банкнот.

Не знайшовши жодних згадок про Бланшара чи Кей Лейк, я перегорнув на тиждень уперед і почав читати статті про розслідування цієї справи, яке проводила поліція Лос-Анджелеса.

Убитих грабіжників упізнали. Ними виявилися приїжджі із Сан-Франциско Чік Геєр та Макс Оттенс, про зв’язки яких у Лос-Анджелесі не було відомо нічогісінько. Інших двох злодіїв свідки пограбування описати не могли, бо ті були в насунутих на самі очі кашкетах і сонцезахисних окулярах. На місці нападу на машину інкасаторів свідків взагалі не виявилося, а самих інкасаторів вирубили настільки швидко, що вони не встигли розгледіти своїх нападників.

Звіт про пограбування займав другу й третю сторінки, що зазвичай присвячені скандальній хроніці. Цю тему цілих три дні вів Біво Мінс, який навіть висмоктав із пальця версію про те, що за втікачами погналися ще й хлопці із банди Баґсі Сіґелла, бо нібито перед банком фальшиві інкасатори встигли обнести одну із галантерейних крамниць, що належала Баґсі. Сіґел, мовляв, поклявся знайти грабіжників, навіть якщо ті двоє втекли не з його грошима, а з банківськими.

Колонки Мінса продовжували розкручувати цю тему, і я знову перегорнув кілька сторінок, поки не натрапив на такий заголовок від 28 лютого: «Колишній боксер, що тепер працює в поліції, допоміг розкрити криваве пограбування банку».

У статті було повно слів похвали на адресу Містера Вогню, але фактів там було малувато. Офіцер Ліланд Бланшар, 25 років, Лос-Анджелеський поліцейський із Центрального відділу і колись популярний боєць, що виступав на «Голлівуд Леґіон Стедьюм», через своїх «друзів по рингу» та «інформаторів» вийшов на Роберта «Боббі» де Вітта, який нібито стояв за гучним пограбуванням «Бульвар-Сітізен Банку». Бланшар передав цю інформацію куди слід, і поліцейські прийшли з обшуком до будинку де Вітта у Веніс-Біч. Вони знайшли гори марихуани, уніформу інкасаторів та мішки для грошей із пограбованого банку. Де Вітт своєї провини не визнавав, але це його не врятувало. Йому висунули обвинувачення за двома пунктами статті про озброєне пограбування, п’ятьма пунктами статті про напад з обтяжуючими обставинами, одним пунктом статті про крадіжку авто й одним пунктом по статті за зберігання наркотичних речовин. Його взяли під охорону без права внесення застави. Але про Кей Лейк досі не було ані згадки.

Втомившись від копів та грабіжників, я почав гортати сторінки далі. Де Вітт, уродженець Сан-Бердо, що мав три судимості за сутенерство, продовжував волати на всю горлянку, що його підставили хлопці Сіґела або поліцейські: Сіґел, мовляв, міг це підлаштувати, бо де Вітт іноді заходив на його територію, поліцейські – бо їм треба було на когось повісити справу «Бульвар-Сітізен Банку». Він не мав алібі на день пограбування й наполягав, буцімто не був знайомий із Чіком Геєром, Максом Оттенсом і тим четвертим, якого досі розшукували. Відбувся суд, присяжних йому переконати також не вдалося, і він отримав на всю котушку: десять пожиттєвих у в’язниці Сан-Квентіна.

І нарешті в номері від 21 червня з’явилася перша згадка про Кей. «Подружка гангстера закохалася в копа! Зав’язала? Тепер заміж?» – кричав заголовок. Окрім самого тексту, було надруковано її та Лі Бланшара фотографії, а також зроблену поліцейськими світлину Боббі де Вітта – чувака зі злим обличчям і фраєрською зачіскою. Стаття нагадувала про перебіг розслідування пограбування «Бульвар-Сітізен Банку» й участі в цьому Бланшара, а потім з’явилися раптом солодкі нотки:

…на момент пограбування в де Вітта жила вразлива 19-річна молода дівчина Кетрін Лейк, що прибула на захід із Сью-Фоллс, Південна Дакота, у 1936 році не в пошуках голлівудської слави, але в пошуках знань. Так, вона отримала свій диплом, але в кримінальних коледжах.

– Я жила в Боббі, тому що мені не було куди йти, – розповіла Кей Лейк репортеру «Геральд Експресс» Еґґі Андервуду. Тривала Велика депресія, роботи майже не було. Я іноді прогулювалася неподалік від тієї нічліжки, де винаймала собі койку, і якось одного разу познайомилася з Боббі. Він виділив мені власну кімнату у своєму домі і сказав, що допоможе вступити до коледж, якщо я буду прибирати в будинку. Обіцянки своєї він не дотримався, але отримала я більше, ніж розраховувала.

Кей думала, що Боббі де Вітт був музикантом, але насправді він виявився наркодилером та сутенером.

– Спершу він ставився до мене добре, – розповіла Кей, – але потім почав змушувати пити настоянку опію й на цілий день закривав у будинку, аби я відповідала на телефонні дзвінки. Потім стало ще гірше.

Кей Лейк відмовилася розповісти детальніше, що означає це «іще гірше», але арешт де Вітта за участь у кривавому пограбуванні 11 лютого її анітрохи не здивував. Вона знайшла собі кімнату в жіночому гуртожиткові в Калвер-Сіті, і коли обвинувачення викликало її свідчити в суді над де Віттом, вона це зробила – хоча й до чортиків боялася свого колишнього «благодійника».

– Це був мій обов’язок, – сказала вона. – І, звичайно, на суді я познайомилася із Лі.

Лі Бланшар та Кей Лейк закохалися одне в одного.

– Як тільки я побачив її, то зрозумів, що пропав, – розповів офіцер Бланшар. – Це мій типаж. Вона мала важке життя, але я допоможу їй розібратися.

Лі Бланшар не з чуток знає, що таке трагедія. Коли йому було 14 років, зникла його дев’ятирічна сестра. Її так і не знайшли.

– Думаю, саме тому я покинув бокс і пішов у поліцію, – сказав він. – Полювання на злочинців дає мені відчуття порядку.

Ось так із трагедії почалася історія кохання. Але чим усе закінчиться?

– Тепер для мене найважливіше – освіта й Лі, – каже Кей Лейк. – Я знову щаслива.

Віриться, що завдяки підтримці Лі Бланшара в Кей усе буде добре.

Я закрив альбом. Нічого нового, за винятком інформації про сестру, що зникла безвісти багато років тому, я не дізнався. Але все це змусило мене замислитися про те, скільки сталося важливих і недобрих речей: Бланшар, що відмовляється від слави й покидає бокс; маленька дівчинка, яку, очевидно, було зґвалтовано й викинуто десь на смітник; Кей Лейк, що знюхалася із хлопцями по обидва боки закону. Знову відкривши підшивку, я поглянув на Кей сім років тому. Навіть у свої дев’ятнадцять вона виглядала занадто розумною, аби сказати ті слова, які вклав їй у вуста Біво Мінс. Те, що її зобразили такою наївною дурепою, мене розлютило.

Я віддав альбоми клеркові і вийшов із будівлі, намагаючись зрозуміти, що ж саме я шукав. Очевидно, щось більше, ніж просто доказ безневинності її флірту. Безцільно кружляючи містом, аби вбити час і виснажитися так, щоби проспати потім до обіду, я раптом зрозумів, що після того, як я прилаштую старого та втрачу шанси перейти у Відділ судових приставів, Кей Лейк та Лі Бланшар залишаться єдиними людьми, на яких я зможу розраховувати в майбутньому, а отже, мені слід було дізнатися про них якогомога більше.

Я зупинився в забігайлівці на Лос-Феліс і зжер королівських розмірів стейк зі шпинатом і порцією дерунів, а потім вирушив на Голлівудський бульвар і Сансет-Стрип. Але цікавих фільмів у кінотеатрах не було, а клуби на Сансет виявилися занадто дорогими для зірки-одноденки. У Догені довга смуга неонових вогнів скінчилася, і я попрямував до пагорбів. На Малголленд у засідках сиділо повно копів і їхати в бік пляжу мені вже не захотілося.

Нарешті, втомившись їздити, я, як законослухняний громадянин, припаркувався. Небо в мене над головою обстрілювали прожектори кінотеатрів у Вествуд-Віледж, я дивився, як вони освілюють скупчення низьких хмар. Було в цьому щось гіпнотичне, і я дозволив цьому видовищу повністю мене захопити. Мого зачарування не могли зіпсувати навіть автомобілі, що літали туди й назад по Малголленд-Драйв, а коли вогні згасли, я поглянув на свій годинник і з’ясував, що вже за північ.

Потягнувшись, я поглянув униз на вогні, що досі горіли в кількох будинках, і подумав про Кей Лейк. Між рядками прочитаного в газетній статті я уявляв, як вона обслуговує Боббі де Вітта та його друзів, можливо, що й за гроші, така собі гангстерська домогосподиня на опіумі. Це виглядало ймовірно, але огидно, ніби я зраджував те, що виникло між нами. Останні слова Кей почали виглядати дуже правдоподібно, і мені стало цікаво, як Бланшар може жити із нею, не володіючи нею повністю.

Вогні будинків один за одним згасли, і я залишився сам. З пагорбів потягнуло холодним вітром; я здригнувся й раптом усе зрозумів.

Ти виграєш бій. Спітнілий, відчуваючи смак крові, заведений, ти не хочеш зупинятися. Чуваки, які щойно підняли на тобі грошей, приводять тобі дівчину. Профі, напівпрофі або просто шукачку пригод. Ви займаєтеся цим у роздягальні або на заднім сидінні, де вам постійно не вистачає місця й іноді ви вибиваєте ногами бокове скло. А потім ти виходиш на публіку, тебе оточують люди, намагаючись бодай торкнутися тебе – і ти знову на сьомому небі від щастя. Це стає ще однією частиною гри, одинадцятим раундом десятираундового поєдинку. А коли ти повертаєшся до звичайного життя, це перетворюється на слабкість. Залишивши бокс, Бланшар це зрозумів, і тепер хотів захистити від цього свою любов до Кей.

Я сів у машину й поїхав додому, думаючи про те, чи наважуся я колись сказати Кей, що в мене немає жінки, тому що секс смакує мені кров’ю, смолою й нагадує процес зашивання рани.