Читать книгу Чорна Жоржина - Джеймс Эллрой - Страница 9

Головний офіс Відділу судових приставів знаходився на шостому поверсі мерії, між Відділом убивств та Кримінальним відділом Окружної прокуратури. Насправді це виявився відгороджений невеликий простір із двома столами, котрі стояли одне напроти одного, із двома шафами, під зав’язку напханими папками та мапою округу Лос-Анджелес, що закривала все вікно. Від кабінетів начальника Відділу судових приставів та окружного прокурора Барона Фіттса – його боса – нас відділяли двері із зернистого скла із табличкою на них: «ЗАСТУПНИК ОКРУЖНОГО ПРОКУРОРА ЕЛЛІС ЛОУ». Але від Відділу убивств, де було повно столів і стіни якого були обліплені звітами, фотороботами злочинців та найрізноманітнішими інструкціями, нас не відділяло нічого. На нашій території на більш побитому столі стояла табличка, на якій красувався напис «СЕРЖАНТ Л. БЛАНШАР». Себто, стіл навпроти був мій, і коли я сів на стілець, то уявив, як поруч із телефоном стоятиме дерев’яна табличка з іменем «ОФІЦЕР Д. В. БЛАЙХЕРТ».

Я був один на всьому шостому поверсі. Було лише трохи за сьому ранку, і я у свій перший день приперся так рано на роботу лише для того, аби насолодитися можливістю не носити уніформу. Капітан Горралл, з яким я розмовляв телефоном, попередив мене, що я повинен з’явитися на роботу на восьму ранку 17 листопада, і що день розпочинається із планерки, де зачитується звіт щодо всіх злочинів, скоєних за минулий тиждень, і що для всіх поліцейських та працівників кримінального відділу Окружної прокуратури це обов’язково. Потім Лі Бланшар та Елліс Лоу мали розповісти мені детальніше про роботу, і лише після цього я міг приступити до полювання на злочинців.

На шостому поверсі розташовувалися елітні відділи: тут розслідували вбивства, слідкували за моральним обличчям суспільства, шукали грабіжників та банківських шахраїв, крім того тут знаходилися Відділ судових приставів та Центральний відділ детективів. Це були володіння копів-профі й тих, хто хотіли щось довести, відтепер це був і мій дім. Я вдягнув найкращу свою спортивну куртку та штани, а в новенькій кобурі знаходився мій службовий револьвер. Кожен із працівників поліції завдячував мені особисто восьмивідсотковим зростанням своєї заробітної платні після вдалого голосування за п’яту поправку. Усе лише починалося. Я відчував, що готовий до всього.

За винятком повторного бою. О 7: 40 офіс почав наповнюватися поліцейськими, що бухтіли щось про похмілля, про ненависні понеділки і про новачка відділу – Бакі Блайхерта, легковаговика, який перетворився на справжнього монстра. Я зачаївся в себе за столом, поки не почув, як вони входять до зали зібрань. Коли галас затих, я підійшов до дверей із написом «КІМНАТА ДЛЯ ІНСТРУКТАЖУ ДЕТЕКТИВІВ». Коли я відчинив двері, мене зустріли оваціями.

Це були оплески у військовому стилі, близько сорока чоловіків піднялися зі своїх місць, в унісон плескаючи в долоні. Просто перед собою я побачив чорну дошку із написаним на ній крейдою: «8 %!!!» Поруч із дошкою стояли Лі Бланшар та якийсь блідий товстун із начальства. Я привітався із Містером Вогнем. Він посміхнувся у відповідь, товстун став за кафедру й постукав по ній кісточками пальців. Овації вщухли; усі розсілися по місцях. Я пройшов до стільця в кінці кімнати й також сів; товстун ще раз постукав по кафедрі, вимагаючи тиші.

– Офіцере Блайхерте, працівники Центрального відділу детективів, розслідування вбивств, злочинів проти моралі, банківських шахрайств і так далі, – промовив він. – Ви вже знайомі із сержантом Бланшаром та містером Лоу, а я – капітан Джек Тірні. Ви із Лі справжні герої для нас сьогодні, сподіваюся, вам сподобалися влаштовані на вашу честь овації, бо наступних ви не отримаєте, поки не вийдете на пенсію.

Усі засміялися. Тірні постукав по кафедрі й заговорив у мікрофон.

– Гаразд. Пореготали та й годі. Послухайте звіт за тиждень до 14 листопада 1946 року. Прошу уважно, це серйозно. По-перше, три напади на алкогольні крамниці вночі на 10, 12 та 13 листопада, усе поруч, на відстані десяти кварталів по Джефферсон-стрит, у зоні відповідальності Університетського відділку. Свідки бачили двох неврівноважених білих підлітків з обрізами, очевидно, наркомани. У хлопців з Університетського відділку немає ніяких доказів, і їхній начальник просить залучити до розслідування наших хлопців із Відділу розслідування пограбувань. Лейтенанте Рулі, зайдіть до мене о дев’ятій, обговоримо це питання. Інших дуже прошу поспілкуватися зі своїми інформаторами, грабіж у виконанні наркоманів – неприємна штука.

– А тепер рушимо на схід. У барах китайського кварталу з’явилося повно ні за ким не закріплених проституток. Вони обслуговують своїх клієнтів просто в припаркованих автомобілях, тим самим обламуючи копійчину дівчатам Міккі Коена, що пасуться на цій території. Нічого серйозного, якщо розібратися, але Міккі це не до вподоби, як і китайцям, бо дівчата Міккі працюють у нічліжках на Аламеда-стрит, які належать китайцям. Рано чи пізно може рвонути, тому я хочу заспокоїти власників барів і затримати всіх проституток Чайнатауна впродовж 48 годин. Пізніше на тижні капітан Горралл виділить нам із десяток хлопців із нічної зміни для облав, а Відділ моралі хай прогляне усі досьє на проституток і дасть нам фотки тих, хто пасеться в центральних районах. Цим займатимуться двоє осіб із Центрального відділу під керуванням Відділу моралі. Лейтенанте Прінґле, зайдіть до мене о 9:15.

Тірні зупинився й потягнувся, окинув кімнату поглядом і помітив, що більшість офіцерів ведуть нотатки. Проклинаючи себе за те, що й сам не додумався до такого, я почув, як капітан знову вдарив по кафедрі – цього разу двома руками, і сказав:

– А ще пограбування будинку на Банкер-Гілл, яким займалися сержанти Фоґель та Кьоніґ. Фріці, Білле, чи читали звіт Відділу встановлення особистості?

Двоє чоловіків, що сиділи в кількох рядах переді мною, вигукнули:

– Ні, капітане!

– Ні, сер!

Мені було добре видно профіль старшого із них – як дві краплі води схожого на товстуна Джонні Фоґеля, тільки ще гладшого.

– Раджу вам ознайомитися із ним, – сказав Тірні, – відразу після планерки. Усім іншим, хто не бере участі в розслідуванні цієї справи, повідомляю, що в одному з будинків, поруч із шафою, де зберігається столове срібло, знайшли море відбитків. Усі вони належать білому чоловікові на ім’я Коулман Волтер Мейнард, тридцять один рік, дві ходки за содомію. Вірняк – ґвалтівник дітей. В окружної комісії з дострокового звільнення нічого на нього немає. Він жив у нічліжці на розі Чотирнадцятої та Бонні-Брей, але раптом змотався звідти, якраз коли почалися ці пограбування. У Гайленд-Парку сталися чотири випадки зґвалтування дітей, усі – маленькі хлопчики віком близько восьми років, і всі чотири випадки – нерозкриті. Можливо, це Мейнард, а, можливо, і ні, але ніщо не заважає нам його зловити й відправити в подорож до Сан-Квентін. Фріці, Білле, над чим іще ви працюєте?

Білл Кьоніг нахилився над блокнотом; Фріц Фоґель прокашлявся і промовив:

– Ми займаємося готелями в центрі. Зловили кількох зламувальників та кишенькових злодіїв.

Тірні постукав по кафедрі пальцем.

– Фріці, а цими зламувальниками були часом не Джеррі Катценбах та Майк Перді?

– Так, сер, – почулося зітхання із місця Фоґеля.

– Фріці, вони настукали одне на одного?

– Ем-м-м, так, сер…

Тірні закотив очі

– Розповідаю тим, хто раптом не в курсі, хто такі Джеррі та Майк. Це – два гомики, що звили собі любовне гніздечко в будинку матері Джеррі в Іґл-Рок. Вони сплять одне з одним від створення світу, але якщо вони раптом сваряться, і їм свербить у дупі потрахатися із кимось у тюрязі, вони стукають одне на одного. У підсумку – усі задоволені. А вже за ґратами наші голубчики починають доносити на інших ув’язнених, за що їх випускають раніше. Боже, та ця волинка тягнеться з часів, коли Мей Вест ще була цнотлива! Фріці, чим іще ви займалися?

Пролунав сміх. Біллі Кьоніґ піднявся, аби подивитися, кому це там так весело. Фріц Фоґель потягнув його вниз за рукав пальта, а потім сказав:

– Сер, ми робимо дещо для містера Лоу. Привозимо йому свідків.

Бліде обличчя Тірні раптом почервоніло.

– Фріці, я начальник Відділу детективів, а не містер Лоу. На містера Лоу працюють сержант Бланшар та офіцер Блайхерт, а не ви з сержантом Кьоніґом. Отже, забудьте про все, що вам сказав містер Лоу, дайте спокій кишеньковим злодіям і приведіть мені Коулмана Волтера Мейнарда, поки він не зґвалтував ще якогось хлопчика, ясно? На дошці оголошень висить список його потенційних спільників, пропоную вам усім із ним ознайомитися. Мейнард може переховуватися в одного із них.

Я помітив, що Лі виходить із кімнати через бокові двері. Тірні погортав папери на кафедрі і сказав:

– Ось інформація, яку вам варто знати, на думку шефа Ґріна. Протягом останніх трьох тижнів хтось підкидає на цвинтарі Санта-Моніка та Ґоуер порізаних на шматки котів. До відділку Голлівуду вже прийшло з півдесятка заяв із цього приводу. За словами лейтенанта Девіса із 77-ї вулиці, це візитна картка молодіжних негритянських банд. Більшість котів підкидають увечері в четвер, саме тоді, коли для чорних відкрито каток у Голлівуді, так що, можливо, щось у цьому і є. Потусуйтеся там, поговоріть із вашими інформаторами, якщо раптом щось рознюхаєте – перекажіть сержантові Голлендеру в Голлівудський відділок. Що ж, переходимо до убивств. Расс?

До кафедри вийшов високий, сивий чолов’яга в бездоганному двобортному костюмі; капітан Джек плюхнувся на найближчий вільний стілець. Високий чоловік виглядав більше схожим на суддю або успішного адвоката, ніж копа. Він нагадав мені одного лютеранського проповідника, який товаришував із батьком, поки той Німецько-американський союз не опинився в переліку організацій-диверсантів. Офіцер, що сидів поруч зі мною, прошепотів:

– Лейтенат Міллард. Номер два у Відділі вбивств, але насправді він там грає першу скрипку. Ще той добрячок.

Я кивнув і почав слухати, що нам розповість своїм м’яким голосом лейтенант.

– … і слідчий вважає, що Руссо-Нікерсон наклав на себе руки. Крім того, ми займаємося наїздом і втечею із летальним підсумком, що сталася на розі Піко та Фіґероа 10 листопада. Нам вдалося встановити, що це був за автомобіль – седан «Лассель» 1939 року, покинутий. Зареєстрований на 42-річного мексиканця на ім’я Луїс Крус, що мешкає за адресою будинок 1349, Альта-Лома-Віста в Південній Пасадені. Крус був двічі засуджений, обидва рази – за пограбування. Його дружина запевняє, що він давно кудись заподівся, а машину вкрали іще у вересні. Вона підозрює в цьому двоюрідного барта Круса, 39-річного Армандо Вільяреала, який також зник без вісті. Ми з Гаррі Сірсом допитали свідків по гарячих слідах, і вони стверджують, що в машині сиділо двоє чоловіків-мексиканців. Гаррі, маєш що додати?

Лицем до присутніх обернувся низький чоловік із розтріпаною зачіскою. Кілька разів сковтнувши слину, він почав розповідати, заїкаючись:

– Дружина К-к-круса спить із к-к-кузином. Заяв п-п-про викрадення машини н-н-не надходило, а с-с-сусіди к-к-кажуть, що дружина хоче п-п-підставити к-к-узина, щоби К-к-крус нічого не дізнався.

Гаррі Сірс раптом сів на місце.

– Дякую, напарнику, – посміхнувся йому Мілард. – Панове, Крус та Вільяреал тепер вважаються порушниками закону про умовне покарання та втікачами. Ордери на їхній арешт уже виписано. І ось ще одне: ці двоє – ще ті бухарі, разом у них набереться понад сотня затримань за керування автомобілем у нетверезому стані. Алкаші, які збивають людей і тікають, – це серйозна загроза, так що давайте-но їх упіймаємо. Капітане?

Тірні встав і рявкнув:

– Розійтися!

Мене оточили поліцейські, простягаючи руки та поплескуючи по спині або намагаючись товарисько потріпати за підборіддя. Я терпів це, поки всі не розійшлися й не з’явився Елліс Лоу, що поблискував значком студентського клубу на піджаку.

– Не треба було тобі вступати із ним у ближній бій, – сказав він. – Ти вигравав по очках на думку всіх трьох суддів.

Я полянув на нього впритул.

– П’яту поправку прийнято, містере Лоу.

– Так. Але деякі твої покровителі втратили гроші. Тут я радив би тобі бути обережнішим. Не профукай цієї можливості, як ти профукав бій.

– Ти вже готовий, лузере?

Голос Бланшара врятував мене. Я пішов із ним, перш ніж встиг профукати щось іще.

Ми сіли до автомобіля Бланшара – «Форда»-купе 40-го року із незаконно прикріпленою під панеллю керування рацією – і вирушили на південь. Поки їхали, я спостерігав за вуличним життям Лос-Анджелеса, а Лі щось там розпатякував про роботу.

– …здебільшого ми займаємося терміновими важливими справами, але іноді шукаємо свідків для Лоу. Не надто часто – зазвичай песиком на побігеньках у нього працює Фріці Фоґель, а вантажником – Біллі Кьоніґ. Обидва – ще ті засранці. Так чи інакше, іноді в нас тут трапляється штиль, і тоді ми повинні їздити по інших відділках і перевіряти, чи нема в них ордерів, виданих місцевими судами. У кожному відділкові поліції Лос-Анджелеса ордерами займається по двоє людей, але вони більшу частину робочого часу розгрібають скарги, так що ми ніби як повинні їм допомагати. Іноді, як-от сьогодні, можна щось почути на планерці або виловити варту уваги інформацію на дошці оголошень. Якщо вже дійсно затишшя, то можна розносити папери юристам із 92-го Управління. Три бакси за раз – непогані гроші. А ще в мене є списки правопорушників від «Карузо Додж» та «Їкел Бразерс Олдс», здебільшого негри, на яких сцять наїжджати кредитори. Є питання, напарнику?

Я ледве встиг прикусити язика, аби не спитати:

«Чому ти не спиш із Кей Лейк» або «Якщо ми вже зачепили цю тему, розкажи, що між вами?»

– Так. Чому ти кинув бокс і пішов у копи? Тільки не треба розповідати, що це через зниклу маленьку сестру або що полювання на злочинців дає тобі відчуття порядку. Я ці байки чув уже двічі, так що не куплюся.

Лі не спускав погляду із дороги.

– Ти маєш сестер? Когось із молодших, про кого ти дійсно дбаєш?

Я похитав головою.

– Моя родина вся померла.

– Як і Лорі. Я зрозумів це, коли мені було п’ятнадцять. Мама із татом продовжували витрачати гроші на оголошення та детективів, але я знав, що вона померла. Я постійно уявляв, як вона росте. Королева випускного, кругла відмінниця, чудова мати і дружина. Від цього мені ставало так боляче, що я починав уявляти протилежне. Ну, що вона збилася з доріжки і стала хвойдою. Це справді допомагало, хоча в мене і з’являлося враження, ніби я її обісрав.

– Слухай, мені шкода, – сказав я.

Лі легенько штовхнув мене ліктем.

– Не вибачайся, загалом ти маєш рацію. Я покинув бокс та став копом, тому що мене почав пресувати Баґсі Сіґел. Він викупив мій контракт і до всрачки перелякав мого менеджера, пообіцяв влаштувати бій із Джо Льюїсом, якщо я проведу для нього два бої. Я відмовився й змотався працювати в поліцію, бо знав, що у єврейської мафії є правило – не вбивати копів. Але я все одно дуже боявся, що він мене вб’є, тому, коли я почув, що хлопці, котрі пограбували «Бульвар-Сітізен Банк», забрали і трохи грошей Бенні, я трусив своїх інформаторів, поки вони не здали мені Боббі де Вітта. Першому про це я розповів Бенні. Друга після нього людина в банді відговорила вбивати мене, так що я розповів усе голлівудським копам. Ми з Бенні тепер приятелі, він мені підганяє чимало цікавих порад. Іще питання?

Я вирішив не підіймати питання Кей. Поглянувши у вікно, я помітив, що ми виїхали з центру й тепер рухалися вздовж маленьких, неохайних будиночків. Історія про Баґсі Сіґела мене пройняла; я все пережовував її, коли Лі раптом загальмував і припаркувався біля тротуару.

– Якого дідька? – вирвалося в мене.

– Хочу покуражитися, – відповів Лі. – Пам’ятаєш педофіла, про якого розповідали сьогодні вранці?

– Звичайно.

– Тірні сказав, що в Гайленд-Парку – чотири нерозкритих зґвалтування, так?

– Усе вірно.

– І він сказав, що в нас є певна інформація на його потенційних спільників.

– Так, пам’ятаю, і що?

– Бакі, я читав ці досьє, і мені на очі трапилося ім’я одного скупника краденого – Бруно Альбанез. Він працює в мексиканському ресторані в Гайленд-Парку. Я зателефонував хлопцям із Гайленд-Парку, і вони дали мені адреси кількох нападів, дві з яких знаходяться дуже близько від місця, де постійно зависає цей чувак. Це його будинок, і в ного купа неоплачених штрафів. Розказати, що буде далі?

Я вийшов із машини й пішов подвір’ям, порослим бур’яном і засраним псами. Лі наздогнав мене на ґанку й подзвонив. Усередині будинку розлючено загавкав собака.

Відкрилися двері на ланцюжку. Гавкіт посилився; у дверному отворі з’явилася неохайного вигляду жінка.

– Поліція! – крикнув я.

Лі поставив ногу між дверима та лудкою, я потягнувся рукою й зірав ланцюжок. Лі відчинив двері, і жінка вибігла на ґанок. Я ввійшов до будинку, побоюючись нападу собаки. Але коли я зайшов до вбогої вітальні, на мене, роззявивши пащеку, кинувся величезний коричневий мастиф. Я намацав було свій пістолет, але чудовисько почало лизати мені обличчя.

Ми так і застигли – передні лапи собаки лежали на моїх плечах, ніби в танці. Великий язик продовжував лизати мене, і жінка крикнула:

– Вгамуйся, Тартак! Вгамуйся!

Я схопив пса за лапи й поставив на землю, він моментально зацікавився моєю ширинкою. Лі розмовляв із нечупарою, показуючи їй фотографію. Вона заперечно хитала головою, уперла руки в боки, уся така ображена громадянка. Ми із Тартаком приєдналися до них.

– Місс Альбанез, – заявив Лі, – це старший за званням офіцер. Повторіть йому те, що тільки що сказали мені?

Нечупара потрусила кулаками; Тартак взявся обнюхувати пах Лі.

– Де ваш чоловік, пані? – сказав я. – Ми ж не будемо стирчати тут цілий день.

– Я вам обом повторю! Бруно заплатив свій борг перед суспільством! Він не водиться зі злочинцями, і я не знаю ніякого Коулмана, чи як його там звати! Він – бізнесмен! Офіцер, у якого він відмічається, змусив його звільнитися із того мексиканського ресторану ще два тижні тому, і я не знаю, де він! Тартак, вгамуйся!

Я подивився на справді старшого за званням офіцера, що похитувався під майже сотнею кілограмів ваги тварини.

– Пані, ваш чоловік – знаний скупник краденого, на якому ще й висить купа штрафів за керування транспортним засобом. У мене в автомобілі повний список украдених речей, і якщо ви не скажете мені, де він знаходиться, я переверну ваш будинок догори дриґом, але щось-таки із цього списку знайду. Отже?..

Жінка почала гамселити себе кулаками по стегнах; Лі повернув Тартака на землю і промовив:

– Деякі люди не розуміють, коли з ними по-нормальному. Місс Альбанез, ви знаєте, що таке російська рулетка?

Жінка надулася:

– Ну не настільки ж я дурепа. І Бруно вже чистий перед суспільством!

Лі дістав свій револьвер 38-го калібру, перевірив циліндр.

– Тут одна куля. Тартаче, ти щасливчик?

– Гав! – відповів Тартак.

– Ви не посмієте, – сказала жінка.

Лі приставив револьвер до скроні собаки й натиснув на гачок. Клацнуло, але вистрілу не було; жінка видихнула й зблідла.

– Ще п’ять, – сказав Лі. – Збирай валізи до собачого раю, Тартаче.

Лі натиснув спусковий гачок іще раз; я ледве не розреготався, коли після наступного клацання Тартак, якому все це вже набридло, взявся вилизувати власні яйця. Пані Альбанез палко молилася, заплющивши очі.

– Час тобі відправитися до праотців, песику! – сказав Лі.

– Ні, ні, ні ні! – закричала жінка. – Бруно зависає в барі в Сільверлейку! «Буена Віста» на Вендом-стрит! Будь ласка, відпустіть мою крихітку!

Лі показав мені порожній барабан револьвера й ми повернулися до автомобіля під радісний гавкіт Тартака. Усю дорогу до Сільверлейк я не міг припинити сміятися.

«Буена Віста» виявився гриль-баром у стилі іспанського ранчо – побілені цегляні стіни й декоративні вежі, прикрашені різдвяними гірляндами за півтора місяці до свята. Інтер’єр приємний, оброблений темним деревом. Біля входу розташовувалася довга барна стійка, за нею стояв чоловік, протираючи склянки. Лі махнув йому значком і спитав:

– Де Бруно Альбанез?

Чоловік махнув головоюу задню частину ресторану й опустив очі.

У кінці бару було кілька оббитих шкірзамінником кабінок із поганим освітленням. Ми пішли до останньої будки – єдиної зайнятої – із якої чулося голосне плямкання. У ній над тарілкою з квасолею, перцем чілі та яєчнею схилився худорлявий, смаглявий чоловік. Їв він так, ніби це було востаннє в житті.

Лі постукав.

– Поліція. Ви Бруно Альбанез?

– Хто, я? – перепитав чоловік, відірвавшись від тарілки.

Лі прослизнув у будку й показав на гобелен на стіні із релігійним малюнком.

– Ні, дитятко в яслах. Давай швидко розберемося з усім, не хочу дивитися, як ти їси. У тебе купа штрафів, але нам із напарником дуже сподобався твій пес, так що арештовувати ми тебе не будемо. Ну, хіба ж ми не лапочки?

Бруно Альбанез пустив відрижку, а потім сказав:

– Ви хочете якоїсь інформації?

– Який розумний хлопчик, – відповів Лі й поклав на стіл фотографію Мейнарда. – Він трахає маленьких хлопчиків. Ми знаємо, що він скидає тобі крадений товар, але зараз нам на це начхати. Де він сам?

Альбанез подивився на фото і знову відригнув.

– Я ніколи його не бачив, хтось вас надурив.

Лі подивився на мене й зітхнув.

– Деякі люди ніяк не хочуть по-нормальному, – сказав він, і раптом схопив Бруно Альбанеза за комір і пхнув лицем у тарілку із їжею.

Жирна підлива затікала Бруно в рот, ніздрі та очі, він махав руками та тупотів ногами під столом. Лі тримав його, примовляючи:

– Бруно Альбанез був доброю людиною. Він був хорошим чоловіком і хорошим батьком для свого синулі Тартака. Хіба що не дуже хотів співпрацювати із копами, але хто ж без гріха? Напарнику, ану, назви бодай один привід, чому я не повинен вбивати цього засранця?

З тарілки чулося булькотіння, у тарілку із яєчнею стікала кров.

– Помилуй його, – сказав я. – Навіть скупники краденого заслуговують кращого ставлення під час своєї останньої вечері.

– Добре сказано, – промовив Лі й відпустив голову Альбанеза.

Той, стікаючи кров’ю, почав глибоко дихати, витираючи їжу з власного обличчя. Відхекавшись, він прохрипів:

– Багатоповерхівка «Версаль» на розі Шостої та Сент-Ендрюс, номер 803, тільки не кажіть, що це я вас здав!

– Смачного, Бруно, – відповів Лі.

– Молодець, – сказав я.

Ми вибігли з ресторану й полетіли на ріг Шостої та Сент-Ендрюс.

На поштовій скриньці під номером 803 у вестибюлі «Версалю» і справді було написане ім’я Мейнарда Коулмана. Ми піднялися ліфтом на восьмий поверх і подзвонили, я приклав вухо до дверей і нічого не почув. Лі дістав із кишені зв’язку відмичок і почав підбирати, поки одна з них не підійшла, і не клацнув замок.

Відчинивши двері, ми ввійшли до темної й задушливої кімнати. Лі увімкнув світо й ми побачили розкладне ліжко, завалене м’якими іграшками – плюшевими ведмедями, пандами й тиграми, я почав принюхуватися, намагаючись зрозуміти, чим це пахне, але Лі все пояснив:

– Вазелін із кортизоном. Гомики використовують його в якості змазки. Я думав особисто привести Мейнарда до капітана Джека, але тепер мабуть хай це зроблять Фоґель та Кьоніґ.

Я підійшов до ліжка й роздивився іграшки, у всіх них ноги були зв’язані дитячими пасмами. Здригнувшись, я подивився на Лі. Він сполотнів, риси його лиця спотворила гримаса огиди. Ми зустрілися поглядами й не змовлявшись вийшли з кімнати і спустилися на вулицю ліфтом. Там я спитав:

– І що тепер?

Голос Лі тремтів.

– Знайди телефонну будку й зателефонуй до автоінспекції. Дай їм цю адресу й ім’я Мейнарда і спитай, чи не було в них щось на нього за останній час. Якщо так – до дізнайся номер і марку його автомобіля. Я чекатиму в машині.

Я побіг за ріг, знайшов телефон і набрав довідкову автоінспекції.

– Хто запитує інформацію? – спитала секретарка.

– Офіцер Блайхерт, номер значка 1611. Потрібна інформація про купівлю автомобіля на ім’я Мейнарда Колмана або Колмана Мейнарда, 643 Саут-Сент-Ендрюс, Лос-Анджелес. Можливо, куплений зовсім недавно.

– Зрозуміло, зачекайте хвилинку.

Я чекав, тримаючи в руках блокнот і ручку, не в змозі викинути з голови ті іграшки.

– Офіцере, знайшли, – почув я за п’ять хвилин.

– Давайте.

– «Де Сото», седан, 1938, темно-зелений. Номер: «Б» – Брайан, «В» – Віктор, 1-4-3-2. Повторюю, «Б» – Брайан…

Я записав усе й побіг назад до машини. Лі вивчав мапу міста, роблячи якісь позначки.

– Є, – коротко сказав я.

Лі закрив атлас.

– Він, напевно, вистежує їх біля шкіл. На Гайленд-Парк набереться кілька початкових шкіл, та й тут із півтора десятки буде. Я передав по рації отриману нами інформацію у відділки в Голлівуді та Вілширі. Патрульні проїдуться по школах і розкажуть про Мейнарда директорам і вчителям. Що сказали в автоінспекції?

Я показав свої нотатки. Лі схопив мікрофон і почав налаштовуватися на частоту. Спочатку щось затріщало, а потім рація зовсім здохла.

– Ай, та й дідько з ним, давай проїдемося, – сказав Лі.

Ми проїхалися по всіх початкових школах у Голлівуді та Вілширі. Лі керував машиною, а я ретельно розглядав хідники та шкільні подвір’я, намагаючись не прогавити темно-зеленого седану 1938-го року або якихось підозрілих чуваків, що тинялися би там без діла. Ми зупинилися лише одного разу, біля телефону-автомату, і Лі передав до відділків Голлівуду та Вілширу інформацію, яку ми отримали від автоінспекції. У відповідь його запевнили, що це буде переказано всім патрульним, що працюють у цих районах.

Поки ми їздили, то перекинулися хіба що парою слів. Лі вчепився в кермо так, що аж пальці побіліли. Лише одного разу, коли ми зупинилися подивитися на те, як граються діти, вираз його обличчя змінився. На очі навернулися сльози, руки затремтіли, і я подумав було, що він зараз або заплаче, або вибухне гнівом.

Але він просто дивився вперед, сам факт повернення в щільний міський трафік його заспокоїв. Виглядало так, що він точно знав, коли може дозволити собі бути простою людиною, а коли – знову ставати суворим копом.

Невдовзі після третьої пополудні ми вирушили на південь по Ван-Несс-Авеню до місцевої початкової школи. За квартал від неї, у районі Льодового Палацу, просто на нас вискочив темно-зелений седан «Де Сото» з номером БВ 1432 і заїхав на стоянку перед ковзанкою.

Я сказав:

– Попався. На Льодовому Палаці.

Лі розвернувся і припаркувався на іншому боці вулиці просто навпроти стоянки. Мейнард закривав автомобіль, дивлячись на групу дітей, що заходили всередину Палацу із ковзанами, перекинутими через шию.

– Погнали, – сказав я.

– Слухай, давай ти його візьмеш, – промовив Лі. – А то я, боюся, можу втратити контроль над собою. Переконайся, аби поблизу не було дітей. А якщо почне тікати або щось – застрель його до бісової мами.

Інструкція забороняла нам проводити рейди й затримання.

– Здурів? Це ж…

– Давай, чорт забирай, арештуй його, – Лі виштовхав мене у двері. – Це Відділ судових приставів, а не дитсадочок. Давай!

Увертаючись від автомобілів, я перейшов Ван-Несс-Авеню й опинився на стоянці. Мейнард якраз входив до Льодового Палацу слідом за великим натовпом дітей. Я рвонув до дверей і відкрив їх, переконуючи себе діяти спокійніше й розважливіше.

Від холодногого повітря я аж заціпенів; яскраве світло, відбиваючись від льоду ковзанки, сліпило очі. Затуливши їх долонею, я розгледів фіорди із пап’є-маше та стенди із закусками, зроблені у вигляді хатинок-іґлу. На самому льоду кружляло кілька дітлахів, а решта захоплено жестикулювали біля величезного опудала полярного ведмедя, що стояв на задніх лапах біля самого входу. Дорослих довкола видно не було. Але раптом у голові блиснула думка: чоловічий туалет.

Дороговказ вів у підвал. Я був уже на середині сходів, що вели вниз, коли ними почав підійматися Мейнард із невеличким плюшевим зайцем у руках. Я знову почув сморід, як у кімнаті 803. Коли він проходив повз мене, я сказав:

– Поліція. Ви арештовані, – і дістав свій револьвер.

Ґвалтівник підняв руки; заєць полетів на підлогу. Я поставив його до стіни, обшукав і, завівши руки йому за спину, надів кайданки. Коли я почав штовхати його перед собою вгору сходами, у моїй голові бухкала кров. Раптом я відчув удари по ногах.

– Відпусти мого тата! Відпусти мого тата!

Нападником виявився маленький хлопчик у шортах та куртці моряка. Мені знадобилося буквально півсекунди, щоби зрозуміти, що це і справді син ґвалтівника – вони були дуже схожі. Хлопчик вчепився в мій ремінь і волав на все горло, аби я відпустив його тата, а тато канючив, нібито йому потрібен час, аби попрощатися із сином і знайти няньку. Я продовжував вести його перед собою, потім провів через ковзанку, однією рукою тримаючи пістолета біля його голови, а іншою – підштовхуючи його вперед, а його малий невідступно слідував за мною, горлаючи та гамселячи з усієї сили по ногах. Зібрався натовп, який не пропускав мене, поки я не крикнув, що я – офіцер поліції.

– Агов, а ти часом не Бакі Блайхерт? – раптом сказав якийсь старий забулдига, відкриваючи переді мною двері.

– Візьміть малого й покличте інспектора, – прохрипів я.

Це маленьке торнадо нарешті відірвали від мене. Я побачив на стоянці «Форд» Лі і запхав Мейнарда на заднє сидіння. Лі ввімкнув сирену й рвонув із місця; ґвалтівник щось забурмотів про Ісуса. А я ніяк не міг зрозуміти, чому сирена не може перекричати маленького хлопчика, що вимагав повернути йому тата.

Ми залишили Мейнарда у в’язниці міського суду, і Лі зателефонував Фріцу Фоґелю в Центральний відділок, розповів, що ґвалтівника заарештовано й він готовий до допитів у справі пограбувань на Банкер-Гілл. Потім ми повернулися до мерії, подзвонили з приводу арешту Мейнарда до відділку Гайленд-Парк, і, нарешті, для очищення совісті – до Голлівудського відділку по роботі із неповнолітніми. Інспекторка, з якою я розмовляв, сказала мені, що Біллі Мейнард знаходиться в них і чекає на свою маму, колишню дружину Колмана Мейнарда, дешеву хвойду із шістьма судимостями. Він і надалі кричав, вимагаючи повернути тата, і я повісив слухавку із думкою, що краще б я взагалі до них не дзвонив.

Після цього ще зо три години я займався паперовою роботою. Я написав від руки коротку доповідну про затримання; Лі набрав текст на друкарській машинці, не згадавши про наше проникнення у квартиру Колмана Мейнарда. Поки ми працювали над звітом, довкола нас кружляв Елліс Лоу і приговорював: «Чудовий арешт. У суді я їх розмажу однією лише згадкою про дитину».

Ми завершили роботу рівно о сьомій вечора. Лі поставив у повітрі галочку і сказав:

– Ще одна помста за Лорі Бланшар. Зголоднів, напарнику?

Я встав і потягнувся, відчуваючи, що й справді добряче зголоднів. Потім я побачив Фріца Фоґеля та Білла Кьоніґа, що наближалися до нас.

– Ти з ними пом’якше, вони працюють на Лоу.

Зблизька ці двоє нагадували потяганих життям забулдиг із нетрів Лос-Анджелеса. Фоґель був високий і товстий, із величезною пласкою головою, яка росла просто із коміру сорочки, він мав найбільш вицвілі блакитні очі, які я тільки бачив у своєму житті; Кьоніґ був просто здоровенний, зростом під два метри, його спортивної комплекції тіло лише починало втрачати свою форму. Він мав широкий, плаский ніс, вуха, схожі на ручки глечика, дрібні криві зуби й щелепу, що випирала вперед. Він був тупуватий на вигляд, Фоґель виглядав хитрим, а разом вони виглядали підступно.

Кьоніґ захихотів.

– Розколовся. Педофілія та пограбування. Фріці каже, що ми всі отримаємо нагороди. Чудова робота, білявчику, – простягнув він мені свою руку.

Я потиснув його лапищу й зауважив на правій манжеті свіжу пляму крові.

– Дякую, сержанте, – сказав я, простягаючи руку й Фріці Фоґелю.

Він на мить узяв її, уставившись на мене холодним, розлюченим поглядом, а потім – відсмикнув, ніби вліз у свіже лайно.

– Бакі, ти ас, – поплескав мене по спині Лі. – Розумний та кмітливий. Ви вже сказали Еллісові, що він зізнався?

– Елліс він для відповідних за званням, – сказав Фоґель.

– Я у привілейованому становищі, – засміявся Лі. – Крім того, ви самі називаєте його позаочі жидом та єврейчиком, так яке вам діло?

Фоґель почервонів; Кьоніґ, роззявивши рота, озирався навсібіч. Коли він обернувся, на грудях його сорочки я також побачив плями крові.

– Ходімо, Біллі, – сказав Фоґель, і Кьоніґ слухняно поплентався за ним.

– Пом’якше?

– Засранці, – знизав плечима Лі. – Якби вони не стали копами, то згнили б в Атаскадеро. Роби, як я кажу, але не роби, як роблю я, напарнику. Мене-то вони бояться, а ти ще зовсім новачок.

Я хотів було відповісти якось дотепно, але у дверях з’явився Гаррі Сірс, який виглядав удвічі неохайніше, ніж на ранковій планерці, і показав головою кудись за двері.

– Я почув дещо, що тобі варто, на мою думку, знати, – промовив він зненацька без сліду заїкання, від нього несло перегаром.

– Розповідай, – сказав Лі.

– Я був сьогодні в окружній комісії з достроковому звільненню й мені сказали, що Боббі де Вітту дали зелене світло. Він вийде на волю в середині січня. Думав, тобі варто бути в курсі.

Потім Сірс кивнув мені та вийшов. Я поглянув на Лі, який виглядав тепер так само неспокійним, як у кімнаті 803 «Версаля».

– Напарнику… – сказав я.

– Ходімо краще поїмо, – через силу посміхнувся він. – Кей приготувала печеню й наказала привести тебе.

Я відгукнувся на запрошення цієї жінки й був вражений будинком, в якому вони жили: бежевого кольору, недалеко на північ від Сансет-Стрип. Підходячи до дверей, Лі сказав:

– Помовчуй про де Вітта, це дуже засмутить Кей.

Я слухняно кивнув і, увійшовши до вітальні, ніби опинився в кіно.

Оббивка з червоного дерева, меблі в стилі данського модерну – блискуче світле дерево півдесятка відтінків. На стінах висіли репродукції робіт популярних художників, підлогу прикрашали килими з абстрактними візерунками – чи то хмарочоси, чи то високі дерева в лісі, чи то труби фабрик із картини німецького експресіоніста. Вітальня межувала з їдальнею, на столі стояли свіжі квіти й посуд, з якого пахло чимось смачненьким.

– Непогано, як на зарплатню поліцейського, – сказав я. – Береш хабарі, напарнику?

– Це все зароблено на рингу, – засміявся Лі. – Агов, крихітко, ти вдома?

З кухні вийшла Кей Лейк, вбрана в сукню з квітами, що дуже пасувала тюльпанам на столі. Вона взяла мене за руку і сказала:

– Здрастуйте, Двайте.

– Вітаю, Кей.

Вона різко стиснула мою руку, завершивши, – мабуть, це було найдовше рукостискання в історії.

– Ви із Лілендом – напарники. Після такого й у казки недовго повірити, егеж?

Я озирнувся в пошуках Лі, але він зник.

– Ні. Я реаліст.

– А я – ні.

– Можу собі уявити.

– Я стільки реальності мала, що на ціле життя вистачить.

– Я знаю.

– Звідки?

– Із «Геральд Експресс».

Кей засміялася.

– Ага, тобто ви-таки прочитали про мене. Зробили висновки?

– Так. Казок не буває.

Кей підморгнула, як Лі, і мені здалося, що це вона його так навчила.

– Ось тому й потрібно втілювати казки в життя. Ліланде! Час обідати!

Знову з’явився Лі й ми сіли за стіл; Кей відкоркувала пляшку шампанського й розлила. Коли наші келихи були наповнені, вона сказала:

– За казки.

Коли ми випили й Кей оновила, сказав Лі:

– За проект займу.

Після другого келиха шипучки мені зробилося весело, я запропонував:

– За реванш Блайхерт – Бланшар у «Поло Градус» і за те, щоби туди прийшло більше людей, ніж на поєдинок Льюїс-Шмелінґ.

– За другу перемогу Бланшара, – виправив Лі.

– За безкровну нічию, – промовила Кей.

Ми допили цю пляшку й Кей принесла із кухні іншу, відкриваючи, вона поцілила корком Лі просто в груди. Коли наші келихи знову були повні, мене повело і я виголосив:

– За нас!

Кей і Лі поглянули на мене, ніби в повільному кадрі, і я помітив, що наші руки лежать зовсім близько одне від одного. Кей помітила, що я це помітив, і знову підморгнула.

– Оце в неї я так і навчився підморгувати, – сказав Лі.

Ми втрьох взялися за руки й разом прокричали:

– За нас!

Супротивники, потім напарники, потім друзі. І з дружбою прийшла Кей, що ніколи не намагалася стати між нами, але завжди наповнювала наше життя поза роботою стилем і витонченістю.

Восени 46-го ми ввесь час проводили разом. Коли ми ходили в кіно, Кей займала місце між нами і в страшні моменти хапала нас обох за руки; коли по п’ятницях ми вибиралися на великі вечірки в Малібу, вона танцювала із нами по черзі й завжди підкидала монетку, аби вирішити, кому дістанеться останній повільний танець. Лі ніколи не демонстрував ані найменших ревнощів, і бажання Кей фліртувати вгамувалося. Лише кожного разу, коли ми торкалися плечима або сміялися у відповідь на почутий по радіо чи прочитаний у газеті жарт, чи у відповідь на якесь слівце, сказане Лі, наші очі тут же зустрічалися. Я знав, що чим спокійніше вона поводиться, тим стає для мене доступнішою – і тим більше я її хотів. Але я не хотів нічого змінювати не тому, що це зруйнувало б наші стосунки із Лі, а тому, що це знищило б гармонію між нами трьома.

Після чергування ми із Лі поверталися до їхнього будинку, де Кей зазвичай читала, роблячи в книгах помітки жовтим маркером. Вона готувала вечерю на трьох, а потім іноді Лі їздив на Малголленд покататися на мотоциклі. А ми розмовляли.

Ми ніколи не говорили безпосередньо про Лі, ніби обговорення позаочі беззаперечного лідера нашої трійці було зрадою. Кей розповідала про шість років навчання в коледжі та два ступені магістра, які Лі профінансував із грошей, зароблених на боях, і про її роботу вчителя на заміні, що ідеально пасувала для такої «перемудреної дилетантки», на яку вона перетворилася; я розповідав про те, як воно було – бути «фріцем» у Лінкольн-Гайтс. Ми ніколи не говорили про мої стосунки з Відділом боротьби з іноземними впливами або її історію з Боббі де Віттом. Ми обидва були знайомі з лінією сюжету в загальних рисах, а копатися глибше не хотілося. Хоча, у цьому плані я мав певну перевагу: брати Ашіда й Сем Муракамі вже давно були мертві, але ось Боббі де Вітт уже за місяць мав повернутися до Лос-Анджелеса – і можна сказати, Кей боялася його повернення.

Лі ж якщо й злякався, то не показував цього окрім тієї миті, коли Гаррі Сірс захопив його зненацька цією новиною, і це ніколи не заважало йому в наші найкращі години, проведені разом – на роботі. Тієї осені я вчився мистецтву бути копом, і моїм наставником був Лі.

Із середини листопада до Нового року ми впіймали одинадцять небезпечних злочинців, вісімнадцятьох порушників дорожніх правил і трьох осіб, що перестали ходити відмічатися до дільничих, перебуваючи на умовному. Затримавши кількох підозрілих типів на вулиці, ми додали ще з півтора десятки арештів, майже всі за зберігання наркотиків. Ми працювали за безпосередніми розпорядженнями Елліса Лоу, орієнтуючись на інформацію з дошки оголошень та сказане на планерках, профільтровані через інтуїцію Лі. Він іноді був делікатний і турботливий, іноді – жорстокий, але з дітьми завжди розмовляв м’яко, і якщо для того, аби розговорити підозрюваного, йому доводилося попрацювати кулаками, так це тільки тому, що отримати інформацію по-іншому було неможливо.

Словом, ми непогано грали ролі хорошого та поганого копів, Містер Вогонь – поганий, Містер Лід – добрий. Наша репутація боксерів додавала нам поваги на вулицях, і коли Лі починав молотити арештованого, вибиваючи з нього інформацію, а я його зупиняв – ми завжди отримували бажане.

Партнерські наші стосунки, однак, не були безхмарними. Коли ми виходили на добове чергування, Лі перетрушував наркоманів у пошуках бензедрину і жменями ковтав пігулки, аби залишатися бадьорим; тоді кожен чорношкірий для нього ставав «самбо», кожен білий – «засранець», кожен мексиканець – «панчо». Назовні виривалася вся його жорстокість, знищуючи розважливий і приємний імідж, і мені декілька разів доводилося буквально відтягати його, коли він занадто сильно входив у роль поганого копа.

Але це була невелика ціна за те, чого він мене навчив. Під наставництвом Лі я швидкою освоювався з роботою, і це помічав не тільки я. Незважаючи на те, що Елліс Лоу програв через мене півштуки баксів, він відтанув, коли ми із Лі на блюдечку принесли йому кількох злочинців, проти яких він збирався свідчити в суді, а Фріц Фоґель, який мене ненавидів за те, що я увів місце у відділі з-під носа в його сина, неохоче визнав перед ним, що я чудовий коп.

До того ж мій статус місцевої зірки тримався доволі довго, приносячи додаткові плюси. Лі був улюбленим постачальником відомого автодилера Карузо, і коли роботи було мало, ми шарилися по районах Вотс та Комптон, шукаючи автомобілі з неоплаченими квитанціями за парковку. Коли знаходили, я стояв на варті, тоді як Лі вибивав вікно, з’єднував дроти й заводив її. Після цього наш двомашинний конвой відправлявся на стоянку у Фіґероа, а Карузо відстьогував нам по двадцять баксів. Ми тринділи з ним про копів, грабіжників та бокс, потім він ставив нам плящину незлецького бурбону, яку Лі у свою чергу підганяв Гаррі Сірсу, аби він підкидав нам щось вартісне із Відділу вбивств.

Іноді ми вибиралися з Карузо на нічні бої в «Олімпік». Там він мав спеціально для нього побудовану ложу, і ми могли не хвилюватися, коли мексиканці починали кидати на ринг із верхніх ярусів монети і стаканчики із сечею, а Джиммі Леннон під час передматчевих церемоній частенько нагадував публіці про нашу присутність. Іноді до кабінки зазирав Бенні Сіґел, і вони з Лі виходили побалакати. Лі завжди повертався трохи переляканим. Людина, якій він колись відмовив, була найсерйознішим бандитом на всьому Західному узбережжі, який до того ж прославився своєю злопам’ятністю та вибуховим характером. Але Лі зазвичай отримував від нього поради щодо ставок на бігах – і конячки, на яких натякав йому Сіґел, зазвичай перемагали.

Так і минула осінь. Старого відпустили із богадільні додому на Різдво, і я влаштував йому святкову вечерю. Він оклигував після інсульту, але досі йому як відшило англійську, говорив він по-німецьки. Кей годувала його індичкою та гускою, а Лі протягом усього вечора слухав його монологи німецькою, вставляючи час від часу «Та що ти кажеш» і «Здуріти можна», коли старий зупинявся перевести подих. Коли після всього я завіз його до нього додому, він зробив жест, ніби б’є бейсбольною битою й сам увійшов до будинку.

Напередодні Нового року ми поїхали на острів Бальбоа послухати оркестр Стена Кентона. 1947 рік ми зустріли в танці, п’яні від шампанського, і Кей підкидала монетки, визначаючись, кому дістануться останній танок у старому й перший поцілунок у новому році. Лі дістався танок. Я дивився, як вони кружляються під мелодію «Перфідії», і відчував солодкий трем від того, як сильно ці двоє змінили моє життя. Потім пробамкало дванадцяту, оркестр всмалив щось заводне, а я не знав, як себе вести.

Проблему вирішила Кей, ніжно поцілувавши мої губи і прошепотівши:

– Я люблю тебе, Двайте.

Але перш ніж я встиг сказати бодай щось у відповідь, якась товста баба схопила мене й продуділа в лице святковою пищалкою.

Ми поверталися додому Тихоокеанським шосе, повним галасливих гуляк. Коли ми дісталися будинку, моя машина раптом перестала заводитися, тому я постелив собі на канапі й швидко провалився в п’яний сон. Ближче до світанку я прокинувся від дивних звуків, що приглушено долинали з-за стіни. Я нашорошив вуха, і зрозумів, що це – ридання. Паралельно із ними чути було м’який і тихий як ніколи голос Кей. Ридання посилилися, а потім почулися схлипування. Я сховав голову під подушкою і змусив себе заснути.