Читать книгу Раніше ніж їх повісять - Джо Аберкромби - Страница 10

– Холодно, так, полковнику Вест?

– Так, ваша високосте, зима вже майже настала.

Уночі йшло щось схоже на сніг. Холодна, мокра сльота, що вкрила все крижаною вологою. Тепер, коли настав блідий ранок, увесь світ здавався наполовину замерзлим. Копита їхніх коней хрустіли та чвакали в напівзамерзлій багнюці. З напівзамерзлих дерев сумовито крапала вода. Вест не був винятком. Із його мокрого носа з диханням виривалася пара. Занімілі від холоду кінчики його вух неприємно поколювало.

Принц Ладісла цього, здавалося, й не помічав, але ж він був закутаний у величезний плащ, мав на собі шапку та рукавички з блискучого чорного хутра, без сумніву, вартого кількасот марок. Він широко всміхнувся.

– Утім, бійці, попри все це, начебто в добрій формі.

Вест не вірив власним вухам. Справді, Королівський полк, яким доручили командувати Ладіслі, здавався цілком щасливим. Його широкі намети були розставлені рівними рядами посеред табору, перед ними палали багаття для приготування їжі, а поблизу були прип’яті як годиться коні.

Становище рекрутів, які становили щонайменше три чверті їхніх сил, було не таке щасливе. Підготовка багатьох із них була ганебною. То були люди ненавчені чи неозброєні, часом – просто занадто хворі чи застарі для переходів, не кажучи вже про бій. Дехто не мав нічого, крім одягу, який носив, та й той перебував у жалюгідному стані. Вест бачив, як бійці скупчуються під деревами, щоб погрітись, не маючи чим захиститися від дощу, крім половини ковдри. Ганьба та й годі.

– Ваша високосте, Королівський полк забезпечений добре, та мене турбує становище деяких ре…

– Так, – сказав Ладісла, перервавши його так, ніби він геть не говорив, – із ними все гаразд! Вони гризуть вудила! Певно, їх зігріває внутрішній вогонь, так, Весте? Не можуть дочекатися, коли підуть на ворога! Хай йому грець, шкода, що ми мусимо чекати тут, марнуючи час за цією клятою річкою!

Вест закусив губу. Неймовірний хист принца Ладісли до самообману з кожним днем дратував дедалі сильніше. Його високість убив собі в голову, що стане видатним і славетним генералом, очоливши незрівнянний підрозділ бійців. Що він здобуде видатну перемогу, і в Адуа його вітатимуть як героя. Однак замість того, щоб докласти до цього бодай дрібку зусиль, він поводився так, ніби це вже сталося, геть не зважаючи на істину. Не можна було допустити, щоб він помітив щось огидне, неприємне чи несумісне зі своїми божевільними ідеями. Тим часом чепуруни з його штабу, які не мали й місяця бойового досвіду, навіть разом узяті, хвалили його за чудові судження, плескали один одного по спині та погоджувалися з усіма його висловлюваннями, хоч якими сміховинними.

Людина, що ніколи ні в чому не знала нужди, ні над чим не працювала й за все життя не відзначилася навіть найменшою крихтою самодисципліни, певно, має чудернацькі уявлення про світ, думалося Вестові, а доказ цього їхав верхи поряд із ним і всміхався так, наче турбота про десятьох тисяч людей – завдання неважке. Кронпринц і реальний світ, як зауважив лорд-маршал Бурр, були геть чужі один одному.

– Холодно, – пробурчав Ладісла. – Погода вже не схожа на ту, що буває в пустелях Гуркулу, так, полковнику Вест?

– Ні, ваша високосте.

– Але дещо не змінюється, еге ж? Тобто війна, Весте! Війна загалом! Вона однакова повсюди! Відвага! Честь! Слава! Ви ж билися разом із полковником Ґлоктою, так?

– Так, ваша високосте.

– Колись я обожнював слухати історії про діяння цієї людини! У юності він був одним із моїх героїв. Об’їздив ворога, тероризував його комунікації, атакував обоз і все що завгодно. – Принців батіг об’їхав, потероризував й атакував уявний обоз у повітрі перед ним. – Шикарно! І ви, як я розумію, усе це бачили?

– Дещо з цього – так, ваша високосте.

Він бачив безліч садн від сідла, сонячних опіків, грабунку, пияцтва та марнославного хизування.

– Полковник Ґлокта, присягаюся! Трохи його блиску стало б нам у пригоді, так, Весте? Трохи його сили! Трохи його енергії! Прикро, що він загинув.

Вест підвів погляд.

– Він не загинув, ваша високосте.

– Не загинув?

– Його взяли в полон гурки, а тоді повернули до Союзу, коли війна скінчилася. Він… гм… він вступив до Інквізиції.

– Інквізиції? – явно вжахнувся принц. – І як тільки можна відмовитися від солдатського життя заради цього?

Вест спробував знайти потрібні слова, але вирішив цього не робити.

– Навіть не уявляю, ваша високосте.

– Вступив до Інквізиції! Оце так.

Якусь хвилю вони їхали в мовчанні. До принца мало-помалу повернулась усмішка.

– Але ж ми розмовляли про честь на війні, хіба не так?

Вест скривився.

– Так, ваша високосте.

– Ви ж першим кинулися крізь пролом в Ульріоку, хіба ні? Я сам чув: першим кинулися крізь пролом! Ви маєте честь, еге ж? Здобули славу, чи не так? Це, певно, був неабиякий досвід, так, полковнику? Неабиякий досвід!

Він пхався крізь купу ламаного каміння й деревини, захаращену понівеченими трупами. Наполовину осліп від диму, наполовину задихнувся від пилу, на нього звідусіль насувалися крики, лемент і дзенькіт металу, і він ледве дихав зі страху. Звідусіль сунули люди, що стогнали, штовхалися, спотикалися, репетували, стікали кров’ю й потом, чорні від бруду й сажі, з ледь видимими обличчями, перекошеними від болю й люті. Дияволи в пеклі.

Вест пам’ятав, що знов і знов волав: «Уперед!» – поки не зірвав горло, хоч і гадки не мав, куди це – вперед. Пам’ятав, як заколов когось шпагою – друга чи ворога, він не знав ні тоді, ні тепер. Пам’ятав, як упав, поранив голову об камінь й роздер кітель об поламану балку. Пам’ятав миттєвості, уривки, наче з історії, яку одного разу від когось почув.

Вест щільніше загорнув змерзлі плечі в шинель, шкодуючи, що вона занадто тонка.

– Неабиякий досвід, ваша високосте.

– Збіса прикро, що той клятий Бетод сюди не піде! – Принц Ладісла сердито змахнув у повітрі батогом. – Це хіба трохи краще за кляту варту! Бурр вважає мене дурнем, так, Весте, вважає?

Вест глибоко вдихнув.

– Я не міг би нічого про це сказати, ваша високосте.

Непостійний розум принца вже облишив цю тему.

– А як там оті ваші улюбленці? Оті північани. Ті, що з кумедними іменами. Як там звати того нечупару? Нюхач, так?

– Шукач.

– Точно, Шукач! Шикарно! – Принц захихотів собі під носа. – А той інший – найбільший здоровило, якого я тільки бачив! Чудово! Що вони роблять?

– Я послав їх у розвідку на північ від річки, ваша високосте.

Вестові стало шкода, що він не з ними.

– Ворог, напевно, десь далеко, але, якщо це не так, нам потрібно про це знати.

– Звичайно, треба. Чудова ідея. Так ми зможемо підготуватися до атаки!

Вест радше сподівався на вчасний відступ і швидкого гінця до маршала Бурра, та говорити про це було безглуздо. Віддати наказ про славний наступ, а тоді піти спати – ось як Ладісла уявляв війну. Слів «стратегія» та «відступ» у його лексиконі не було.

– Так, – бурмотів собі під носа принц, напружено вдивляючись у дерева за річкою. – Підготувати атаку та відкинути їх за кордон…

До кордону звідти було сто ліг. Вест скористався моментом.

– Ваша високосте, перепрошую, та в мене чимало справ.

Тут він не збрехав. Табір був організований (чи дезорганізований) без урахування міркувань комфорту чи оборони. Він являв собою безладний лабіринт із благенької парусини на великій галявині біля річки, де земля була надто м’яка й невдовзі перетворилася під колесами возів із запасами на болото з липкої багнюки. Спершу там не було вигрібних ям, потім їх вирили надто мілкими й надто близько до табору, неподалік від того місця, де зберігався провіант. Так уже вийшло, що цей провіант був кепсько спакований, неналежним чином приготований і вже майже зіпсувався, а тому вабив до себе всіх пацюків Енґлії. Вест не сумнівався: якби не холод, у таборі вже б лютували хвороби.

Принц Ладісла змахнув рукою.

– Звісно, чимало справ. Ви можете розповісти мені ще щось завтра, так, Весте? Про полковника Ґлокту і таке інше. Збіса прикро, що він загинув! – гукнув він через плече, поскакавши кентером до свого величезного пурпурового намету, що стояв високо на пагорбі, вище смороду й безладу.

Вест, відчувши певне полегшення, розвернув коня й погнав його вниз схилом, до табору. Дорогою він минав людей, що пробиралися крізь напівзамерзлу сльоту, хитаючись, тремтячи, випускаючи з диханням хмарки пари й закутавши руки в брудне ганчір’я. Минав одягнених зовсім по-різному людей, що сиділи жалюгідними групками перед своїми латаними наметами якомога ближче до вбогих багать, вовтузилися з казанками, грали в жалюгідні ігри мокрими картами, пили та вдивлялися в холодну порожнечу.

Краще навчені рекрути пішли з Полдером і Кроєм шукати ворога. Ладіслі повісили на шию залишки: тих, хто був надто кволий, щоб добре йти, надто погано оснащений, щоб добре битись, і надто зламаний, щоб хоч байдикувати з якоюсь упевненістю. Людей, які б, можливо, так і не покинули домівок за все життя, та були змушені поплисти за море, до землі, про яку вони нічого не знали, щоб битися з ворогом, до якого не мали претензій, із незрозумілих їм причин.

Окремі з них, відбуваючи, може, й відчували якісь залишки патріотичного завзяття, якесь піднесення мужньої гордості, але важкі переходи, погані харчі й холод уже начисто виснажили, виморили голодом і виморозили їхній ентузіазм. Принц Ладісла аж ніяк не був натхненним лідером, який міг би його повернути, навіть докладаючи до цього хоч трохи зусиль.

Вест дорогою вдивлявся в ці похмурі, стомлені, виснажені обличчя, а вони дивилися на нього у відповідь, уже переможені. Їм хотілось одного – повернутися додому, і Вест не міг поставити це їм на карб. Він сам цього хотів.

– Полковнику Вест!

Йому широко всміхався якийсь здоровань із густою бородою, вбраний у форму офіцера Королівського полку. Раптом до Веста дійшло, що це Джеленгорм. Зісковзнувши з сідла, він обома долонями схопив здорованя за руку. Приємно було його бачити. Стійка, чесна, надійна людина. Залишок минулого життя, у якому Вест не водився з сильними світу цього і все було набагато простіше.

– Як ти, Джеленгорме?

– Дякую, сер, нормально. Просто обходжу табір і чекаю. – Здоровань склав руки ківшиком, подмухав у них і потер долоні. – Намагаюся не змерзнути.

– Мій досвід каже, що такою і є війна. Багато чекання в неприємних умовах. Багато чекання та окремі миті надзвичайно сильного жаху.

Джеленгорм сухо всміхнувся.

– Отже, на це слід чекати з нетерпінням. Що там у штабі принца?

Вест захитав головою.

– Змагання з нахабства, невігластва й марнотратства. А що там у тебе? Як життя в таборі?

– Нам не так уже й кепсько ведеться. А от деяких рекрутів мені шкода. Вони не придатні до бою. Я чув, двоє старших померли вчора вночі від застуди.

– Буває. Просто сподіваймося, що їх закопають глибоко й на віддалі від нас усіх. – Вест бачив, що здоровань вважає його безсердечним, але такі вже були справи. Мало хто з померлих у Гуркулі загинув у бою. Нещасні випадки, хвороби, маленькі ранки, що почали гнити. Цього починаєш очікувати. З таким кепським спорядженням, як у деяких рекрутів? Та вони щодня когось ховатимуть.

– Тобі нічого не треба?

– Дещо треба. Мій кінь утратив у цій багнюці підкову, і я спробував знайти когось, хто підкує його заново. – Джеленгорм розвів руками. – Може, я й помиляюсь, але мені здається, що на весь табір немає жодного коваля.

Вест витріщився на нього.

– Жоднісінького?

– Я не зміг відшукати жодного. Є кузні, ковадла, молоти та все інше, але… працювати з ними нема кому. Я поговорив з одним із квартирмейстерів. Він сказав, що генерал Полдер відмовився відпускати своїх ковалів, і генерал Крой теж, тому, ну… – тут Джеленгорм знизав плечима, – у нас жодного коваля.

– І ніхто не додумався перевірити?

– А хто б додумався?

Вест відчув, як знайомий головний біль смикає ззаду його очі. Стрілам потрібні наконечники, клинки потрібно гострити, обладунки, сідла та вози, якими возять припаси, ламаються й потребують ремонту. Армія без ковалів лише трохи краща за армію без зброї. А вони в замерзлій місцевості, за багато миль від найближчого поселення. Втім, може…

– Дорогою ми проминули виправну колонію.

Джеленгорм примружився, намагаючись згадати.

– Так, здається, ливарню. Я бачив дим над деревами…

– Там неодмінно є люди, що вправно працюють із металом.

Здоровань підняв брови.

– Злочинці, що працюють із металом.

– Я погоджуся на все, що ми зможемо роздобути. Сьогодні твоєму коневі бракує підкови, а завтра нам, можливо, нічим буде битися! Збери десяток людей і віз. Ми поїдемо негайно.

Крізь холодний дощ було видно, як за деревами височіє в’язниця, обнесена огорожею з великих замшілих колод, що були увінчані погнутими іржавими шипами. Невеселе місце невеселого призначення. Вест зіскочив із сідла, тим часом як позаду нього зупинилися Джеленгорм і його люди, а тоді почвакав заїждженою стежкою до воріт і погупав ефесом шпаги в їхню обвітрену деревину.

Це сталося не одразу, та врешті-решт у них різко відчинилося маленьке вічко. Крізь отвір на нього непривітно поглянула пара сірих очей. Сірих очей над чорною маскою. Практик Інквізиції.

– Мене звати полковник Вест.

Очі холодно його оглянули.

– І що?

– Я на службі в кронпринца Ладісли, і мені треба поговорити з комендантом цього табору.

– Навіщо?

Вест насупився, постаравшись справити враження з прилиплим до голови волоссям і краплями дощу, що стікали з підборіддя.

– Зараз війна, і мені ніколи з вами теревенити! Мені просто терміново треба поговорити з комендантом!

Очі примружилися. Трохи подивилися на Веста, а тоді – на десяток зачуханих вояків за ним.

– Гаразд, – погодився практик. – Можете заходити, але самі. Решта хай чекає.

Головна вулиця була смугою збитого багна між похилими хатинами, із крокв яких стікала, крапаючи у ґрунт, вода. На дорозі двоє чоловіків і одна жінка, змоклі до нитки, щосили намагалися зрушити навантажений камінням віз, який загруз у багнюці аж по осі коліс. Усі троє на щиколотках мали важкі кайдани. Обличчя в них були обідрані, кістляві, змарнілі, позбавлені надії так само, як їхні власники були позбавлені їжі.

– Посуньте вже той йобаний віз, – рикнув на них практик, і вони, зігнувшись, ізнову взялися за свою незавидну роботу.

Вест пробрався крізь багнюку до кам’яної будівлі у віддаленому кінці табору, марно намагаючись перескакувати з одного сухого місця до іншого. На порозі стояв ще один безрадісний практик. Із брудного дощовика в нього на плечах стікала вода, а його суворі очі стежили за Вестом із сумішшю підозри та байдужості. Він і його поводир проминули його без слів і ввійшли до тьмяної зали за дверима, наповненої стукотом дощу. Практик постукав у невдало пригнані двері.

– Заходьте.

Маленька проста кімнатка з сірими стінами, холодна і з легким запахом вологи. За камінною решіткою мерехтів убогий вогонь; полиця, що прогнулася, була заставлена книжками. З однієї стіни велично дивився портрет короля Союзу. За дешевим письмовим столом сидів і писав худорлявий чоловік у чорному плащі. Подивившись на Веста, він обережно поклав перо на стіл і потер собі перенісся великим і вказівним пальцями, замурзаними чорнилом.

– У нас відвідувач, – буркнув практик.

– Бачу. Я інквізитор Лорсен, комендант нашого маленького табору.

Вест дуже швидко потис його кістляву руку.

– Полковник Вест. Я прийшов із армією принца Ладісли. Ми отаборилися за десяток миль на північ звідси.

– Ясно. Чим я можу допомогти його високості?

– Нам украй потрібні люди, що вправно працюють із металом. У вас тут діє ливарня, чи не так?

– Копальня, ливарня та кузня для виготовлення сільськогосподарського реманенту, але я не розумію, що…

– Чудово. Я заберу з собою з десяток людей, найвправніших із тих, хто у вас є.

Комендант нахмурився.

– Це не підлягає обговоренню. Тутешні в’язні винні в найсерйозніших злочинах. Їх не можна випускати без підписаного наказу самого архілектора.

– Тоді у нас проблема, інквізиторе Лорсен. У мене десять тисяч людей зі зброєю, яку потрібно гострити, обладунками, які потрібно лагодити, та конями, яких потрібно підковувати. Ми можемо піти в бій щомиті. Я не можу чекати на накази від архілектора чи когось іще. Я мушу піти звідси з ковалями, та й усе.

– Але ви маєте розуміти, що я не можу дозволити…

– Ви не усвідомлюєте серйозності ситуації! – гарикнув Вест, у якого вже почали здавати нерви. – Звичайно, надсилайте листа архілекторові! Я відправлю до свого табору по одній людині на кожну роту бійців! Очевидно, хто одержить допомогу першим!

Комендант замислився над цим і кінець кінцем сказав:

– Чудово, йдіть за мною.

Коли Вест вийшов із будівлі коменданта, повернувшись у нескінченну мжичку, з ґанку однієї з хатин на нього витріщилися двоє забрьоханих дітей.

– Тут є діти?

– У нас бувають цілі сім’ї, якщо їх визнають небезпечними для держави. – Лорсен скоса глянув на нього. – Прикро, але, щоб утримати Союз укупі, завжди були потрібні жорсткі заходи. Ви, судячи з вашого мовчання, цього не схвалюєте.

Вест подивився, як одне з обідраних дітей, можливо, приречене провести в цьому місці все життя, шкутильгає по багнюці.

– Я вважаю, що це злочин.

Комендант знизав плечима.

– Не обманюйтеся. Усі в чомусь винні, а загрозу можуть становити навіть невинуваті. Можливо, полковнику Вест, без дрібних злочинів неможливо запобігти більшим злочинам, але це вже вирішувати тим, хто вищий за нас. Я лише стежу за тим, щоб вони старанно працювали, не полювали одне на одного й не тікали.

– Ви просто виконуєте свою роботу, так? Добре вторований шлях уникнення відповідальності.

– Хто з нас живе серед них, тут, на краю світу? Хто з нас глядить їх, одягає, годує, миє, веде нескінченну й безглузду війну з їхніми клятими вошами? Це ви не даєте їм бити, ґвалтувати й убивати одне одного? Ви офіцер Королівського полку, так, полковнику? Значить, живете в Адуа? У розкішних кварталах Аґріонту, серед багатих і доглянутих?

Вест нахмурився, а Лорсен засміявся з нього.

– Хто з нас насправді, як ви висловились, уникнув відповідальності? Моя совість зараз чиста як ніколи. Якщо хочете, ненавидьте нас, ми до цього звикли. Нікому не подобається тиснути руку людині, що чистить вигрібні ями, але ями все одно треба чистити. Інакше світ наповниться лайном. Можете взяти собі десяток ковалів, але не намагайтеся вивищитися моїм коштом. Тут нема де вивищуватися.

Вестові це не подобалось, але він був змушений визнати, що в Лорсена добрі аргументи, і тому зціпив зуби й поплентався далі мовчки, понуривши голову. Вони почвакали до довгого кам’яного сараю без вікон. Із димарів на кожному його кутку в імлисте повітря виходив, закручуючись, густий дим. Практик відсунув засув на важких дверях і з зусиллям їх відчинив, а Вест пішов у темряву слідом за ним і Лорсеном.

Після студеного повітря надворі тутешня спека діяла як ляпас. Вестові защипало очі й задряпало в горлі від їдкого диму. Гамір у цьому вузькому приміщенні був страхітливий. Рипіли та хрипіли міхи, дзенькали по ковадлах молоти, розсипаючи дощем сердиті іскри, у барилах із водою люто шипів розпечений до червоного метал. Сюди було напхом напхано людей, що пітніли, охали й кашляли. Їхні змарнілі обличчя наполовину освітлювало жовтогаряче сяйво ковальських горен. Справжні дияволи в пеклі.

– Ану припинили роботу! – проревів Лорсен. – Зупиніться й шикуйтеся!

Поволі відклавши інструменти, люди невпевнено, незграбно, гамірно пішли вперед ставати в шеренгу, тим часом як за ними стежили з тіней четверо чи п’ятеро практиків. Шеренга вийшла обідрана, зламана, згорблена і смутна. Двоє присутніх мали кайдани не лише на щиколотках, а й на зап’ястках. Вони аж ніяк не були схожі на вирішення всіх проблем Веста, але він не мав вибору. Більш нікого тут не було.

– У нас відвідувач із зовнішнього світу. Розказуйте, полковнику.

– Мене звати полковник Вест, – прохрипів він надтріснутим від колючого повітря голосом. – За десяток миль дороги звідси стоять табором десять тисяч вояків під командуванням кронпринца Ладісли. Нам потрібні ковалі. – Вест прокашлявся та спробував заговорити голосніше, не викашлявши при цьому легень. – Хто з вас уміє обробляти метали?

Ніхто не заговорив. Люди повитріщалися на своє потерте взуття чи босі ноги, час від часу поглядаючи скоса на сердитих практиків.

– Не бійтеся. Хто вміє обробляти метали?

– Я, сер.

Із шеренги вийшов один чоловік, брязкаючи кайданами на щиколотках. Він був худорлявий, жилавий і трохи згорблений. Коли на його голову впало світло ламп, Вест мимоволі скривився. Чолов’яга був спотворений жахливими опіками. Один бік його обличчя являв собою скупчення синювато-багряних, неначе трохи розплавлених шрамів, на ньому не було брови, а шкіра голови була всіяна рожевими лисинами. Другий бік був не набагато ціліший. Цей чоловік узагалі майже не мав обличчя.

– Я можу працювати з горном, а ще трохи повоював у Гуркулі.

– Добре, – пробурмотів Вест, відчайдушно намагаючись проковтнути жах, викликаний його зовнішністю. – Як тебе звати?

– Пайк.

– Пайку, тут хтось іще вправно працює з металом?

Обпечений чоловік почовгав і подзеленчав уздовж шеренги, витягаючи людей уперед за плечі, тим часом як комендант стежив за цим, із кожною секундою суплячись дедалі сильніше.

Вест облизав сухі губи. Важко було повірити, що він міг так швидко перейти з такого жахливого холоду в таку жахливу спеку, та ось він тут і почувається як ніколи незатишно.

– Інквізиторе, мені знадобляться ключі від їхніх кайданів.

– Ніяких ключів немає. Кайдани сплавлені. Вони взагалі не призначені для зняття, і я б дуже радив вам їх не знімати. Чимало з цих в’язнів украй небезпечні, і вам слід пам’ятати, що ви маєте повернути їх нам, щойно зможете організувати щось інше. Інквізиція не займається достроковими звільненнями.

Він відбрів убік, аби поговорити з одним із практиків.

До нього підкрався Пайк, тягнучи за лікоть іще одного засудженого.

– Вибачте, сер, – стиха пробурмотів він своїм грубим голосом, – та чи не могли б ви знайти місце для моєї доньки?

Вест ніяково знизав плечима. Він був би радий забрати всіх і спалити це кляте місце дощенту, але він і без того вже сильно ризикував.

– Жінка серед купи вояків – не найкраща ідея. Аж ніяк не найкраща.

– Краща, ніж залишатися тут, сер. Я не можу покинути її саму. Вона може допомагати мені в кузні. У разі потреби вона й сама може вимахувати молотом. Вона сильна.

Сильною вона не здавалася. Вона здавалася кощавою та обідраною, мала кістляве обличчя, перемазане сажею та брудом. Вест міг би переплутати її з хлопчиськом.

– Вибач, Пайку, але там, куди ми їдемо, нелегко.

Коли Вест відвернувся, вона схопила його за лікоть.

– Це тут нелегко. – Голос у неї був несподіваний. Тихий, м’який, культурний. – Мене звати Катіль. Я можу працювати.

Вест опустив погляд на неї, готовий звільнити руку, але вираз її обличчя дещо йому нагадав. Жодного болю. Жодного страху. Очі порожні, невиразні, як у трупа.

Арді. З розмазаною кров’ю на щоці.

Вест скривився. Цей спогад був як рана, що ніяк не загоїться. Спека стояла нестерпна, усе його тіло сіпалося від дискомфорту, а форма шкрябала його вологу шкіру, як наждаковий папір. Він мусив вибратися з цього жахливого місця.

Він відвів очі, які защипало, а тоді різко сказав:

– І її теж.

Лорсен пирхнув.

– Ви жартуєте, полковнику?

– Повірте, мені зараз не до жартів.

– Вправні люди – це інше. Насмілюся припустити, що вони вам потрібні, але я не можу дозволити вам просто забирати всіх в’язнів, які впадуть вам в око…

Вестові урвався терпець, і він із лютим обличчям повернувся до Лорсена.

– Я сказав: її теж!

Якщо Вестова лють і вразила коменданта, то він цього не показав. Одну довгу мить вони стояли на місці, дивлячись один на одного, тим часом як по обличчю Веста тік піт, а в скронях у нього стугоніла кров.

Тоді Лорсен повільно кивнув.

– Її теж. Чудово. Я не можу вас зупинити. – Він трохи нахилився до нього. – Проте архілектор про це дізнається. Він далеко і, можливо, дізнається не одразу, та він неодмінно дізнається.

Він нахилився ще сильніше й зашепотів Вестові мало не на вухо.

– Можливо, колись ви знову до нас завітаєте, але вже надовго. А поки що вам, можливо, варто підготувати свою невеличку лекцію про добро та зло від виправних колоній. Часу для неї буде вдосталь. – Лорсен відвернувся. – Тепер забирайте моїх в’язнів і йдіть. Мені ще треба написати листа.