Читать книгу Раніше ніж їх повісять - Джо Аберкромби - Страница 7

Колесо воза поволі обернулося й рипнуло. Знов обернулося й рипнуло. Ферро насупилася. Кляте колесо. Клятий віз. Свою зневагу вона перенесла з воза на візника, що ним правив.

Клятий учень. Вона анітрохи йому не довіряла. Він блимнув очима на неї, затримав на ній погляд на одну обурливу мить, а тоді різко його відвів. Неначе знав про Ферро щось таке, чого вона сама не знала. Це її злило. Вона перевела погляд із нього на першого коня й того, хто на ньому сидів.

Клятий союзний хлопчисько з напруженою спиною. Сидить у сідлі, як король на троні, ніби народитися з симпатичним обличчям – це досягнення, яким слід безмірно пишатися. Він був гарненький, чистенький і ніжний, як принцеса. Ферро безрадісно всміхнулася самій собі. Принцеса Союзу – ось він хто. Гарних на вроду людей вона ненавиділа навіть більше за потворних. Красі ніколи не можна довіряти.

Когось менш гарного, ніж отой здоровий покидьок із дев’ятьма пальцями, ще треба було пошукати. Він сидів у сідлі зігнувшись, наче великий мішок рису. Рухається повільно, чухається, шморгає носом, жує, як велика корова. Вдає, ніби в ньому немає бажання вбивати, немає божевільної люті, немає диявольщини. Її це не обманювало. Він кивнув їй, а вона насупилась у відповідь. Він – диявол у коров’ячій шкурі, і вона не обманюється.

Утім, він кращий за того клятого навігатора. Той постійно балакає, постійно всміхається, постійно сміється. Ферро ненавиділа балачки, ще більше ненавиділа усмішки, а найбільше ненавиділа сміх. Дурний маленький чоловічок зі своїми дурними історіями. Він снував плани та стежив, прикриваючись своїми побрехеньками, вона це відчувала.

Залишався тільки Перший з-поміж магів, а йому вона довіряла найменше. Вона побачила, як його очі ковзнули до воза. Він дивився на торбу, в яку поклав скриню. Важку квадратну скриню, сіру та тьмяну. Він думав, що цього ніхто не бачив, але вона побачила. Повний таємниць – ось він який. Лисий покидьок із товстою шиєю й дерев’яною жердиною, поводиться так, ніби все життя чинив самі лише добрі справи, ніби геть не уявляє, як висадити в повітря людину.

– Кляті блядські біляки, – прошепотіла вона самій собі. Нагнулась і сплюнула на стежку, а тоді гнівно вдивилася в їхні спини, тим часом як вони їхали поперед неї. Чому вона дозволила Юлвеєві вмовити себе на це божевілля? Подорож на далекий холодний захід, де їй нічого робити. Вона мала повернутися на Південь і битися з гурками.

Збирати з них те, що вони їй заборгували.

Подумки проклявши ім’я Юлвея, вона пішла за іншими до мосту. Він здавався дуже старим – із плямами лишайників на щербатому камінні та з глибокими коліями там, де його поверхнею котилися колеса возів. Котилися туди-сюди тисячі років. Під його єдиною аркою дзюрчав швидкоплинний струмок із холоднючою водою. Біля мосту стояла низенька хатинка, що за довгі роки осіла та ввалилася в місцевість. Різкий вітер виривав із її димаря струмені диму й розносив їх навколо.

Надворі стояв лише один вояк. Може, витягнув такий жереб. Він стояв, притиснувшись до стіни й закутавшись у важкий плащ; кінське волосся на його шоломі від поривів вітру метлялося туди-сюди, а його спис був забутий біля нього. Баяз зупинив коня перед мостом і кивнув на той бік.

– Ми йдемо на рівнину. До Дарміума.

– Не раджу цього робити. Там небезпечно.

Баяз усміхнувся.

– Небезпека – це прибутки.

– Друже, прибутки стріл не зупиняють. – Вояк зміряв їх поглядом одного за одним і шморгнув носом. – А ви – розмаїта компанія, еге ж?

– Я беру добрих бійців усюди, де можу їх знайти.

– Звісна річ. – Він поглянув на Ферро, і та набурмосилася. – Вони дуже міцні, не сумніваюсь, але рівнини справді украй небезпечні, а надто зараз. Деякі торгівці ще туди їдуть, але не вертаються. Гадаю, той божевільний Кабріан повипускав туди мародерів, які жадають здобичі. Скаріо й Ґолтус теж: вони не набагато кращі. У нас, по цей бік струмка, ще зберігається сяка-така законність, але там кожен сам за себе. Якщо вас заскочать на рівнині, вам ніхто не поможе. – Він знову шморгнув носом. – Геть ніхто.

Баяз похмуро кивнув.

– Ми про це й не просимо.

Він пришпорив коня, і той клусом подолав міст і перейшов на стежку з протилежного боку. Інші пішли за ним: спершу Лонгфут, тоді Лютар, а далі – Дев’ятипалий. Кей трусонув віжками, і віз із грюкотом поїхав. Ферро пішла останньою.

– Геть ніхто! – гукнув їй услід вояк, а тоді знову притиснувся до шерехатої стіни своєї хатинки.

Велика рівнина.

Ця місцевість мала добре підходити для верхової їзди, вселяти впевненість. Ферро могла б помітити наближення ворога за багато миль, але нікого не бачила. Лише безкрайній килим із високої трави, що коливалася й метлялася на вітрі, тягнучись на всі боки до далекого-далекого обрію. Цю одноманітність порушувала тільки стежка, лінія коротшої й сухішої трави, що була всіяна ділянками голої чорної землі й розрізала рівнину прямо, як стріла.

Ферро не подобалася ця безкрайня однаковість. Поки вони їхали, вона супилася, поглядаючи то ліворуч, то праворуч. Безживний ґрунт у Безплідних Землях Канти був повен орієнтирів – розбитих брил, зів’ялих долин, засохлих дерев, що відкидали загребущі тіні, далеких тінистих складок у землі, залитих світлом ясних гребенів. У Безплідних Землях Канти небо над головою порожнє, нерухоме – яскрава миска, у якій немає нічого, крім сліпучого сонця вдень і яскравих зір уночі.

Тут усе, як не дивно, було навпаки.

Земля була одноманітна, зате небо повне руху, повне хаосу. Високо над рівниною нависали хмари, пітьма та світло скручувалися разом у велетенські спіралі, мчали над степом за невтомним вітром, сунулися, оберталися, розривалися та зливалися назад, відкидаючи на землю страхітливі текучі тіні й погрожуючи знищити шістьох крихітних вершників та їхній крихітний возик зливою, що затопить увесь світ. І все це втілення Божого гніву висіло на згорблених плечах Ферро.

Це була дивна земля, у якій їй не було місця. Вона потребувала причин тут бути, до того ж добрих причин.

– Чуєш, Баязе? – гукнула вона, порівнявшись із ним. – Куди ми їдемо?

– Гм, – гмикнув він, похмуро дивлячись за неспокійну траву і переводячи погляд із нічого на ніщо. – Ми їдемо на захід: за рівнину, за велику річку Аос, аж до самих Ламаних гір.

– А потім?

Вона зауважила, як ледь помітні зморшки довкола його очей і на переніссі поглибились, побачила, як він стиснув вуста. Дратується. Її запитання йому не сподобались.

– Потім ми поїдемо далі.

– Як довго це триватиме?

– Усю зиму та частину весни, – різко відповів він. – А тоді треба буде повернутися.

Він п’ятами вдарив коня в боки і клусом від’їхав від неї, наблизившись стежкою до голови гурту.

Ферро було не так просто віднадити. Тим паче цьому хитрому старому білякові. Вона теж ударила п’ятами й порівнялася з ним.

– Що таке Перший закон?

Баяз різко перевів погляд на неї.

– Що ти про нього знаєш?

– Замало. Я чула, як ви з Юлвеєм розмовляли, через двері.

– Підслуховувала, так?

– У вас гучні голоси, а в мене – добрий слух, – знизала плечима Ферро. – Я не буду надягати відро на голову, аби тільки зберегти ваші таємниці. Що таке Перший закон?

Зморшки довкола Баязового лоба поглибились, а кутики його рота опустились. Гнів.

– Обмеження, що його наклав Еуз на своїх синів, перше правило, введене після безладдя стародавніх часів. Забороняється торкатись Потойбіччя безпосередньо. Забороняється спілкуватись із нижнім світом, забороняється викликати демонів, забороняється відчиняти ворота до пекла. Такий Перший закон, керівний принцип усієї магії.

– Гм, – пирхнула Ферро. Для неї це було порожнім звуком. – Хто такий Калул?

Баяз звів докупи густі брови, насупився ще сильніше та примружив очі.

– Жінко, невже твоїм запитанням немає кінця?

Її запитання його сердять. Це добре. Отже, ці запитання правильні.

– Сам зрозумієш, якщо я перестану їх ставити. Хто такий Калул?

– Калул належав до Ордену магів, – буркнув Баяз. – До мого ордену. Був другим із дванадцяти учнів Джувенса. Він завжди заздрив моєму місцю, завжди жадав влади. Щоб її здобути, він порушив Другий закон. Він їв людську плоть і вмовляв інших чинити так само. Він зробився лжепророком і обманом змусив гурків служити собі. Ось він який, Калул. Твій і мій ворог.

– Що таке Сíм’я?

У мага раптом сіпнулось обличчя. Лють і, можливо, зовсім трохи страху. А тоді його лице розслабилося.

– Що це таке?

Він усміхнувся їй, і його усмішка збентежила її більше, ніж міг збентежити весь його гнів. Він нахилився до неї досить близько, щоб його не почув більш ніхто.

– Це – знаряддя твоєї помсти. Нашої помсти. Але воно небезпечне. Навіть говорити про нього небезпечно. Є ті, хто постійно слухає. Із твого боку було б розважливо спинити потік своїх запитань, поки відповіді на них не спалили нас усіх.

Він знову пришпорив коня й поскакав клусом сам-один попереду всієї компанії.

Ферро залишилася позаду. Поки що вона дізналася достатньо. Дізналася достатньо, щоб довіряти цьому Першому з-поміж магів менше, ніж раніше.

Виямок у землі щонайбільше чотири кроки в поперечнику. Западина у ґрунті, оточена низькою стіною з вологої темної землі, повної переплетеного коріння трави. Це було найкраще місце, яке вони знайшли для табору на ніч, і їм ще пощастило, що вони його знайшли.

Ферро за весь день не бачила на місцевості більшого об’єкта.

Багаття, розведене Лонгфутом, уже добре палало; його полум’я яскраво й жадібно лизало дерево, зашурхотівши й потягнувшись убік, коли у виямок увірвався вітер. Довкола вогнища сиділи п’ятеро біляків, зігнувшись і збившись докупи заради тепла, і воно яскраво освітлювало їхні змарнілі обличчя.

Розмовляв лише Лонгфут. У нього тільки й було розмов, що про власні видатні досягнення. Він побував у тому чи іншому місці. Він знає те чи се. Він має видатний талант до того чи сього. Ферро ці балачки вже сиділи в печінках, і вона двічі сказала йому про це. Першого разу їй здавалося, що вона висловилася чітко. Удруге пересвідчилася в цьому. Їй він про свої ідіотські мандри більше не розповідатиме, та інші ще мовчки страждали.

Біля вогню було місце для неї, але вона туди не хотіла. Їй більше подобалося сидіти над ними, схрестивши ноги, на краю виямка. Тут, на вітрі, було холодно, і вона щільніше обгорнула ковдрою тремтячі плечі. Холод – річ дивна та страшна. Вона його ненавиділа.

Але холод подобався їй більше, ніж товариство.

І тому вона сиділа осторонь, понура й мовчазна, і дивилася, як із похмурого неба зникає світло, дивилася, як поволі насувається темрява. Тепер від сонця лишався тільки ледь помітний відблиск на далекому обрії. Останні залишки кволого сяйва довкола загрозливих хмар.

Великий біляк підвівся, глянув на неї та сказав:

– Темніє.

– Ага.

– Мабуть, це й відбувається, коли сонце сідає, еге ж?

– Ага.

Він почухав свою товсту шию збоку.

– Треба ставити вартових. Тут уночі може бути небезпечно. Стоятимемо на варті позмінно. Першим піду я, потім Лютар…

– На варті буду я, – буркнула вона.

– Не турбуйся. Можеш поспати. Я розбуджу тебе згодом.

– Я не сплю.

Він витріщився на неї.

– Що, ніколи?

– Нечасто.

– Можливо, це пояснює її настрій, – пробурмотів Лонгфут. Він, без сумніву, хотів висловитися собі під ніс, але Ферро його почула.

– Мій настрій – це моє діло, дурбелику.

Навігатор закутався в ковдру й розтягнувся біля вогню, не сказавши нічого.

– Хочеш піти першою? – сказав Дев’ятипалий. – Тоді давай, але за пару годин розбуди мене. Кожен із нас має відбути свою чергу.

Ферро поволі, тихо, здригаючись від страху зчинити шум, сковзнула з воза. Сушене м’ясо. Сушений хліб. Фляга з водою. Їй вистачить не на один день. Усе це вона запхнула в парусинову торбу.

Один із коней, коли вона прошмигнула повз нього, форкнув і сахнувся, а вона нахмурилася. Ферро могла їздити верхи. Вона добре могла їздити верхи, але з конями знатися не хотіла. Кляті тварини, дурні та здоровезні. Пахнуть кепсько. Рухаються, може, й швидко, але потребують забагато харчів і води. Їх видно й чутно за багато миль. Вони лишають по собі великі сліди, за якими можна йти. Їзда на коні робить слабким. Покладись на коня – і, коли знадобиться втекти, зрозумієш, що втекти вже не можеш.

Ферро вже навчилася ніколи не покладатися ні на кого й ні на що, крім самої себе.

На одне плече вона повісила свою торбу, а на друге – сагайдак і лук. Поглянула наостанок на сплячі постаті інших, що скупчилися довкола багаття темними горбками. Лютар підтягнув ковдру собі до підборіддя, повернувши своє гладеньке обличчя з повними губами до яскравого жару. Баяз лежав до неї спиною, але вона бачила тьмяне світло, що відбивалося від його лисої маківки, та задній бік одного темного вуха й чула його повільне ритмічне дихання. Лонгфут натягнув ковдру собі на голову, але з протилежного кінця стирчали його ноги, худі й кістляві; сухожилля виступали з них, як коріння дерев із землі. У Кея очі були трішечки розплющені, і на вузькій ділянці очного яблука волого сяяло світло багаття. Він неначе стежив за нею, але його груди повільно здіймались і опускались, а вуста обм’якли. Він, без сумніву, міцно спав і снив.

Ферро нахмурилася. Усього четверо? А де великий біляк? Вона побачила, що його ковдра лежить порожня з віддаленого боку вогню. Темні складки, світлі складки, а людини всередині нема. Тоді вона почула його голос.

– Уже йдеш?

Позаду. Для неї було несподіванкою, що він зміг отак тишком-нишком обійти її, поки вона крала їжу. Він здавався надто великим, надто повільним, надто гамірливим, щоб до когось підкрастися. Вона стиха вилаялася. Треба було розуміти, що не слід купуватися на те, що здається.

Вона повільно розвернулася до нього та зробила один крок у бік коней. Він пішов за нею, зберігаючи між ними ту саму відстань. Ферро бачила відображення яскравого вогню в куточку кожного його ока, вигин дзюбатої, вкритої щетиною щоки, приблизні обриси його скарлюченого носа, кілька пасем масного волосся, що маяли в нього над головою на вітерці, трохи чорніші за чорну землю позаду.

– Біляче, я не хочу з тобою битись. Я бачила, як ти б’єшся.

Вона бачила, як він за кілька секунд убив п’ятьох людей, і це здивувало навіть її. Вона чітко пам’ятала сміх, що відбивався луною від стін, його спотворене голодне обличчя, напіввишкірене, напівусміхнене, залите кров’ю, слиною й безумом, понівечені трупи, розкидані по камінню, як ганчірки. Злякатися вона, ясна річ, не злякалась, бо Ферро Малджин не відчувала страху.

Але вона розуміла, коли треба бути обережною.

– Я теж не маю охоти з тобою битися, – відповів він, – та якщо Баяз уранці побачить, що ти зникла, то змусить мене погнатися за тобою. Я бачив, як ти бігаєш, і краще побився би з тобою, ніж гнався б за тобою. Принаймні тоді в мене був би якийсь шанс.

Він був сильніший за неї, і вона це знала. Він уже майже видужав і рухався вільно. Їй було шкода, що вона йому в цьому допомогла. Допомога людям – це завжди помилка. Бійка – це жахливий ризик. Може, вона й була міцніша за інших, але їй не хотілося, щоб їй роз’юшили обличчя, як тому здорованеві, Каменеломові. Не хотілося, щоб її проштрикнули мечем, щоб їй розбили коліна, наполовину відірвали голову.

Усе це аж ніяк не вабило.

Але він був надто близько для пострілу, а якби вона побігла, він би підняв інших, а в них були коні. Бійка, мабуть, усе одно б їх розбудила, але, швидко завдавши доброго удару, вона б, може, й зуміла втекти серед безладу. Зовсім не ідеально, та який у неї вибір? Вона поволі скинула торбу з плеча й опустила на землю її, а тоді – лук і сагайдак. Одну руку поклала на ефес меча, у темряві злегка торкнувшись руків’я пальцями, і він зробив те саме.

– Тоді гаразд, біляче. До роботи.

– Може, є ще якийсь шлях.

Вона з підозрою придивилася до нього, готова до хитрощів.

– Який шлях?

– Залишитися з нами. Потерпіти кілька днів. Якщо ти не передумаєш, то що ж, я допоможу тобі скласти речі. Можеш мені довіряти.

«Довіряти» – це слово для дурнів. Це слово люди вживають тоді, коли збираються зрадити. Якщо він посунеться вперед хоч на палець, вона вихопить меч і відітне йому голову. Вона була готова.

Але він не пішов уперед, а вона не відступила. Він стояв на місці, вимальовуючись у пітьмі великим мовчазним силуетом. Вона насупилася, ще лоскочучи пальцями руків’я вигнутого меча.

– Чому я повинна тобі довіряти?

Великий біляк знизав важкими плечима.

– А чому ні? У місті я допоміг тобі, а ти допомогла мені. Нарізно ми обоє могли б загинути. – Їй подумалося, що він і справді їй допоміг. Не так сильно, як вона допомогла йому, та все ж таки. – Настає такий час, що треба на чомусь зупинятися, хіба ні? Ось у чому проблема з довірою: рано чи пізно треба просто почати довіряти без вагомих причин.

– Чому?

– Інакше скінчиш отак, як ми, а кому таке треба?

– Гм.

– Пропоную тобі домовленість. Ти прикриваєш спину мені, а я – тобі. – Він повільно тицьнув собі у груди великим пальцем. – Я дотримаю слова. – Він показав на неї. – Ти дотримаєш слова. Що скажеш?

Ферро замислилася. Біганина надавала їй свободу, але не надавала більш нічого. Біганина привела її за роки страждання на самісінький край пустелі, в оточення ворогів. Вона втекла від Юлвея, і її мало не здолали пожирачі. Та й куди їй бігти тепер? Тікати за море до Канти? Може, великий біляк і має рацію. Може, настав час припинити біганину.

Принаймні допоки вона не зможе злиняти непомітно.

Вона прибрала руку з меча, повільно склала руки на грудях, і він зробив те саме. Вони одну довгу мить стояли на місці, стежачи одне за одним у темряві й мовчанні.

– Гаразд, біляче, – пробурчала вона. – Я, як ти кажеш, залишуся, і подивимось. Але я ніякої хріні не обіцяю, зрозумів?

– Я не просив щось пообіцяти. Моя черга постояти на варті. А ти відпочинь.

– Я ж тобі казала: відпочинок мені не потрібен.

– Як хочеш, але я сяду.

– Згода.

Великий біляк почав обережно опускатися на землю, і вона теж. Вони сіли, схрестивши ноги, там, де раніше стояли, одне навпроти одного; біля них сяяв жар у кострищі, відкидаючи тьмяне світло на чотирьох сплячих і на один бік кострубатого обличчя біляка та злегка гріючи лице їй.

Вони стежили одне за одним.