Читать книгу Раніше ніж їх повісять - Джо Аберкромби - Страница 8

Архілекторові Сульту,

голові Королівської Інквізиції

Ваше Преосвященство,

Почалася робота над оборонними спорудами міста. Знамениті суходільні стіни потужні, але в ганебному стані, і я вжив рішучих заходів для їхнього зміцнення. Також я замовив ще припасів, харчів, обладунків і зброї, украй необхідних на той випадок, якщо місто опиниться в облозі незалежно від її тривалості.

На жаль, оборонні споруди чималі, а масштаб цього завдання величезний. Я розпочав роботу в борг, але борг не може зростати нескінченно. Уклінно прошу Ваше Преосвященство надіслати мені кошти для роботи. Без грошей наші заходи доведеться припинити, і місто буде втрачено.

Сил Союзу тут мало, а бойовий дух у них невисокий. У місті є найманці, і я наказав набрати їх іще, але їхня відданість викликає сумніви, особливо якщо їм неможливо платити. У зв’язку з цим прошу надіслати ще королівських вояків. На ситуацію може вплинути навіть одна-єдина рота.

Невдовзі я Вам напишу. А доти служу та корюся.

Занд дан Ґлокта,

очільник Дагоски

– Нам сюди, – сказав Ґлокта.

– Ага, – підтвердив Фрост.

То була груба одноповерхова будівля, недбало зведена з глиняної цегли й не більша за гарну дровітню. Довкола її погано пригнаних дверей і погано пригнаних віконниць на її єдиному вікні витікали в ніч промені світла. Вона загалом нічим не відрізнялася від інших хатин на вулиці, якщо її можна було назвати вулицею. На резиденцію члена правлячої ради Дагоски вона аж ніяк не була схожа. «Утім, Кадія – багато в чому біла ворона. Ватажок тубільців. Жрець без храму. Може, йому найменше втрачати?»

Двері відчинилися, перш ніж Ґлокта встиг бодай постукати. У дверях стояв Кадія – високий, стрункий, у білому балахоні.

– Чому б вам не зайти?

Гаддиш розвернувся, підійшов до єдиного стільця й сів на нього.

– Зачекай тут, – промовив Ґлокта.

– Ага.

Усередині цей сарай мав не кращий вигляд, ніж зовні. «Чистий, охайний і збіса вбогий». Стеля в ньому була така низька, що Ґлокта під нею мало не пригнувся, а підлога була з ущільненого ґрунту. В одному кінці єдиної кімнати лежав на порожніх ящиках солом’яний матрац, а біля нього стояв маленький стільчик. Під вікном стояв приземкуватий комод, на ньому – кілька книжок, біля яких мерехтіло полум’я свічки. Схоже було на те, що, як не брати до уваги щербатого відра для природних потреб, цим і вичерпувалося майно Кадії. «Жодного натяку на сховані трупи очільників Інквізиції, але хто його зна… Тіло можна доволі охайно сховати, порізавши його достатньо дрібно…»

– Вам треба виїхати з нетрів.

Ґлокта зачинив за собою двері, рипнувши петлями, пришкандибав до ліжка й важко сів на матрац.

– Тубільців до Верхнього міста не пускають – чи, може, ви не чули?

– Я не сумніваюся, що для вас можна було би зробити виняток. Ви б могли мати апартаменти в Цитаделі. Тоді мені б не довелося шкандибати аж сюди, щоби поговорити з вами.

– Апартаменти в Цитаделі? Поки мої побратими гниють тут, у помиях? Розділити тягар своїх людей – це найменше, що може зробити лідер. Мені більше нічим їх утішити.

Тут, у Нижньому місті, було нестерпно спекотно, але Кадія явно не відчував дискомфорту. Погляд у нього був рівний, він, не відводячи очей, темних і холодних, як глибока вода, дивився на Ґлокту.

– Ви мене засуджуєте?

Ґлокта потер зболену шию.

– Аж ніяк. Мучеництво вам личить, але вибачте вже мені, якщо я до нього не долучуся. – Він облизав порожні ясна. – Я й сам дечим пожертвував.

– Можливо, ще не всім. Ставте ваші запитання.

«Отже, одразу до справ. Нема чого приховувати? Чи нема чого втрачати?»

– Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?

– Я щиро сподіваюся, що він помер у великих муках.

Ґлокта відчув, як у нього підіймаються брови. «Те, чого я геть не очікував – чесна відповідь. Можливо, перша чесна відповідь на це запитання, яку я отримав, але вона аж ніяк не звільняє його від підозри».

– У великих муках, кажете?

– Величезних муках. І я не литиму сліз, якщо з вами станеться те саме.

Ґлокта всміхнувся.

– Сумніваюся, що я можу згадати хоч одну людину, яка литиме за мною сльози, але зараз ідеться про Давуста. Чи доклали ваші люди рук до його зникнення?

– Можливо. Давуст дав нам на це вдосталь причин. Через його чистки, його перевірки на відданість, його показові розправи багато сімей втратили чоловіків, батьків, доньок. Моїх людей налічується багато тисяч, і я не можу встежити за ними всіма. Можу сказати вам одне: я нічого не знаю про його зникнення. Коли падає один диявол, завжди надсилають нового, і ось ви тут. Мої люди не здобули нічого.

– Крім мовчання Давуста. Можливо, він виявив, що ви уклали домовленість із гурками. Можливо, ваші люди не бажали приєднання до Союзу.

Кадія пирхнув.

– Ви нічого не знаєте. Жоден дагосканець нізащо не уклав би домовленості з гурками.

– Чужинцям ви здаєтеся дуже схожими.

– Необізнаним чужинцям – так. Усі ми маємо смагляву шкіру, і всі ми молимося Богові, але цим і вичерпується наша подібність. Ми, дагосканці, ніколи не були войовничим народом. Ми лишалися тут, на своєму півострові, упевнені в міцності своїх оборонних споруд, тим часом як Гуркська імперія ширилася кантійським континентом, наче рак. Ми вважали, що її завоювання не мають нас обходити. Це було нашим прорахунком. До наших воріт прийшли посланники з вимогою стати на коліна перед гуркським імператором і визнати, що пророк Калул мовить голосом Бога. Ми не стали цього робити, і Калул заприсягся нас знищити. Тепер це, схоже, нарешті йому вдасться. Під його владою опиниться весь Південь.

«І архілектор анітрохи цьому не зрадіє».

– Хто його зна? Може, Бог прийде вам на поміч.

– Бог сприяє тим, хто сам вирішує свої проблеми.

– Можливо, ми здатні розв’язати деякі проблеми разом.

– Я не маю бажання вам допомагати.

– Навіть допомагаючи при цьому собі? Я планую видати указ. Ворота Верхнього міста будуть відчинені, вашим людям дозволять заходити до свого міста й виходити з нього за власним бажанням. Спайсерів виженуть із Великого храму, і він знову стане вашим святим місцем. Дагосканцям дозволять носити зброю – ба більше, ми надамо вам зброю з власних арсеналів. До тубільців будуть ставитися як до повноправних громадян Союзу. Це – найменше, на що вони заслуговують.

– Так. Так… – Кадія зціпив руки й відкинувся назад на рипливому стільці. – Тепер, коли гурки стукають у ворота, ви прибуваєте до Дагоски, носячись зі своїм маленьким сувоєм, як зі словом Божим, і вирішуєте вчинити правильно. Ви не такий, як усі інші. Ви – добра людина, чесна людина, справедлива людина. Ви сподіваєтеся, що я в це повірю?

– Чесно? Мені насрати, у що ви вірите, а правильність учинків мене цікавить іще менше: тут усе залежить від конкретного погляду. Що ж до доброти, – тут Ґлокта вишкірився, – то корабель той уже давно відплив, а я навіть не зміг його провести. Я хочу втримати Дагоску. Тільки це, і більш нічого.

– І ви знаєте, що не зможете втримати Дагоску без нашої допомоги.

– Кадіє, ми з вами не дурні. Не ображайте мене, поводячись як дурень. Ми можемо чубитись один з одним, поки вали не накриє приплив гурків, а можемо співпрацювати. Хто його знає – разом ми, може, навіть їх здолаємо. Ваші люди допоможуть нам викопати рів, полагодити стіни, повісити ворота. Спершу ви відправите на службу в обороні міста тисячу чоловіків, а згодом відправите ще.

– Справді? Справді відправлю? А якщо місто вистоїть завдяки нашій допомозі? Чи вистоїть разом із ним наша домовленість?

«Якщо місто вистоїть, я зникну. Більш ніж імовірно, що Вурмс і решта повернуться до влади, і наша домовленість обернеться на порох».

– Даю вам своє слово: якщо місто вистоїть, я зроблю все можливе.

– Все можливе. Тобто нічого.

«Ви правильно розумієте».

– Мені потрібна ваша допомога, тож я пропоную вам, що можу. Запропонував би й більше, але більше нічого не маю. Ви можете хандрити тут, у нетрях, у товаристві мух і чекати на прибуття імператора. Можливо, великий Утман-ул-Дошт запропонує вам кращу домовленість. – Ґлокта на мить зазирнув Кадії в очі. – Але ми обидва знаємо, що цьому не бувати.

Жрець стиснув губи, погладив бороду, а тоді тяжко зітхнув.

– Кажуть, той, хто загубився в пустелі, має брати воду, яку йому пропонують, хоч хто її пропонує. Я пристаю на ваші умови. Щойно храм спорожніє, ми почнемо рити вам ями, тягати ваше каміння й носити ваші мечі. Щось – це краще, ніж нічого, а разом ми, можливо, як ви кажете, навіть зуміємо здолати гурків. Дива справді трапляються.

– Я чув про це, – відповів Ґлокта, штовхнувши свій ціпок, закректавши та звівшись на ноги. До його спітнілої спини прилипла сорочка. – Чув про це.

«Але жодного не бачив».

Ґлокта розтягнувся на подушках у своїх апартаментах, відкинувши голову назад, роззявивши рота й даючи своєму зболеному тілу відпочити. «У тих самих апартаментах, які колись були зайняті моїм визначним попередником, очільником Давустом». Це були широкі, просторі, добре вмебльовані кімнати. Можливо, колись, перш ніж тубільців викинули в запорошене Нижнє місто, вони належали якомусь дагосканському князеві, візирові-інтриганові чи смаглявій наложниці. «Ці кімнати значно кращі за мій убогий курник в Аґріонті – от тільки відомо, що з них зникали очільники Інквізиції».

Одні вікна виходили на північ, до моря, на найкрутіший бік скелі, а інші – на розпечене місто. Усі вони були оснащені важкими віконницями. За ними виднілося голе каміння й урвище з зазубленими скелями та гнівною солоною водою на дні. Двері були завтовшки шість пальців, обтикані залізними цвяхами й мали важкий замок і чотири великих засуви. «Давуст був людиною обережною і, схоже, не без причини. То як сюди могли потрапити вбивці, і як вони, потрапивши сюди, могли позбутися тіла?»

Він відчув, як його вуста кривляться в посмішці. «Як вони позбудуться мого тіла, коли прийдуть? У мене вже з’являються вороги: зневажливий Вурмс, педантичний Віссбрук, торгівці, чиїм прибуткам я загрожую, практики, що служили Гаркерові й Давустові, тубільці, у яких є привід ненавидіти будь-яку людину в чорному, звичайно, мої давні вороги гурки – і все це за умови, що Його Преосвященство не стурбується через відсутність прогресу й не вирішить замінити мене особисто. Цікаво, чи піде хтось шукати мій понівечений труп…»

– Очільнику.

Розплющити очі та підняти голову виявилося дуже важко й боляче. Усе боліло від докладених за останні кілька днів зусиль. Шия з кожним порухом клацала, як гілочка, що ламається, спина була затерпла і крихка, як дзеркало, у нозі настирливий біль переходив у тремтливе заніміння й навпаки.

У дверях стояла, схиливши голову, Шікель. Порізи та синці на її смаглявому обличчі загоїлися. Зовні ніщо не вказувало на потрясіння, пережите нею в камерах унизу. Щоправда, вона ніколи не дивилася йому в очі – тільки на підлогу. «Деякі рани загоюються не одразу, а деякі не загоюються ніколи. Кому, як не мені, знати?»

– Що таке, Шікель?

– Магістр Ейдер передає вам запрошення на вечерю.

– Справді?

Дівчина кивнула.

– Передай, що цей візит буде для мене честю.

Ґлокта провів її поглядом, поки вона чалапала з кімнати, схиливши голову, а тоді мляво відкинувся на подушки. «Якщо я завтра зникну, то принаймні я встиг урятувати одну людину. Можливо, це означає, що моє життя минуло не зовсім марно. Занд дан Ґлокта, щит безпорадних. Чи може бути запізно стати… хорошою людиною?»

– Будь ласка! – заверещав Гаркер. – Будь ласка! Я нічого не знаю!

Він був міцно прив’язаний до стільця й не міг посунутися далеко. «Але він компенсує це очима». Вони бігали туди-сюди по Ґлоктиних інструментах, що виблискували в різкому світлі лампи на подряпаній стільниці. «О, так, ти чи не найкраще розумієш, як це працюватиме. Знання дуже часто є протиотрутою від страху. Але не тут. Не зараз».

– Я нічого не знаю!

– Твої знання оцінюватиму я. – Ґлокта витер піт з обличчя. У приміщенні було гаряче, як у переповненій кузні, а вугілля, що світилося в жаровні, ще більше посилювало спеку. – Якщо хтось пахне брехлом і має колір брехла, то це, ймовірно, і є брехло, хіба не так?

– Будь ласка! Ми всі на одному боці! – «Та невже? Справді?» – Я казав вам лише правду!

– Можливо, але не так багато, як мені потрібно.

– Будь ласка! Ми ж тут усі друзі!

– Друзі? Мій досвід показує, що друг – це всього-на-всього знайомий, який вас іще не зрадив. Ви такі, Гаркере?

– Ні!

Ґлокта насупився.

– Тоді ви – наш ворог?

– Що? Ні! Я просто… Я просто… Я хотів знати, що сталося! Ось і все! Я не хотів… будь ласка! – «Будь ласка, будь ласка, будь ласка, мені набридло це чути». – Ви мусите мені повірити!

– Я мушу зробити лиш одне – дістати відповіді.

– Очільнику, ви тільки ставте запитання, благаю! Тільки дайте мені можливість співпрацювати! – «О, справді, думка про тверду руку вже не здається такою чудовою, еге ж?» – Ставте ваші запитання. Я постараюся відповісти!

– Добре. – Ґлокта вмостився на краю столу зовсім поряд зі своїм міцно спутаним в’язнем і опустив на нього погляд. – Чудово.

Гаркер мав сильно засмаглі руки та сильно засмагле обличчя, а решта його тіла була бліда, як білий слимак, із ділянками густого темного волосся. «Аж ніяк не приваблива зовнішність. Але могло бути й гірше».

– Тоді відповідайте ось на що. Чому в чоловіків є соски?

Гаркер кліпнув і глитнув. Підвів погляд на Фроста, але підтримки не знайшов. Альбінос, не кліпаючи, витріщився на нього у відповідь; біла шкіра довкола його маски була всіяна краплинками поту, а очі – тверді, як два рожеві самоцвіти.

– Я… Здається, я не розумію, очільнику.

– Хіба це не просте запитання? Соски, Гаркере, у чоловіків. Яке в них призначення? Невже ви самі часто про це не думали?

– Я… Я…

Ґлокта зітхнув.

– У вологу погоду вони муляють і починають боліти. У спеку вони висихають і починають боліти. Деякі жінки – чому, я ніколи не міг збагнути, – постійно чіпають їх у ліжку, наче дотики до них приносять нам щось іще, крім роздратування.

Ґлокта потягнувся до столу, тим часом як Гаркерові великі очі стежили за кожним його рухом, і повільно обхопив рукою держаки щипців. Підняв їх і оглянув. Їхні добре заточені щелепи заблищали в яскравому світлі лампи.

– Соски для чоловіка, – пробурмотів він, – це справжня морока. Ви це знаєте? Якщо не брати до уваги негарних шрамів, я за своїми нітрохи не сумую.

Він схопив кінчик соска Гаркера і грубо потягнув до себе.

– Ай! – вереснув колишній інквізитор, і стілець під ним зарипів від його відчайдушних намагань випручатись. – Ні!

– Гадаєте, це боляче? Тоді я сумніваюся, що вам сподобається те, що буде далі.

Тут Ґлокта провів розкритими щелепами щипців довкола розтягнутої плоті й міцно їх стиснув.

– Ай! Ай! Будь ласка! Очільнику, благаю!

– Ваші благання для мене нічого не варті. Мені від вас потрібні відповіді. Що сталося з Давустом?

– Клянуся життям, не знаю!

– Погано стараєтеся.

Ґлокта почав тиснути сильніше, і металеві краї почали вгризатись у шкіру.

Гаркер розпачливо заверещав.

– Зачекайте! Я взяв гроші! Визнаю! Я взяв гроші!

– Гроші? – Ґлокта трохи послабив тиск, і на волохату білу ногу Гаркера впала зі щипців краплинка крові. – Які гроші?

– Гроші, які Давуст забрав у тубільців! Після повстання! Він змусив мене зігнати докупи всіх, які, на мою думку, могли бути заможними, а тоді повісив їх разом із рештою, і ми реквізували все, що в них було, та поділили між собою! Свою частку він зберігав у скрині в своїх апартаментах, а коли він зник… Я її забрав!

– Де ці гроші зараз?

– Щезли! Я їх витратив! На жінок… і на вино, і… і на всяку всячину!

Ґлокта клацнув язиком.

– Ай-яй-яй.

«Жадібність і змова, несправедливість і зрада, грабунок і вбивство. Усі складники історії, здатної приємно збудити маси. Цікаво, але навряд чи стосується справи». Він погладив рукою щипці.

– Мене цікавить сам очільник, а не його гроші. Вірте мені, коли я кажу, що мені набридло ставити це запитання. Що сталося з Давустом?

– Я… Я… Я не знаю!

«Може, й правда. Та це аж ніяк не та відповідь, яка мені потрібна».

– Погано стараєтеся.

Ґлокта стиснув руку, і металеві щелепи з легкістю прокусили плоть і зімкнулися посередині, стиха клацнувши. Гаркер заволав, засмикався й заревів від страшного болю, а з червоного квадратика плоті на місці його соска забулькала кров, що побігла темними цівками по його блідому череву. Ґлокта скривився, відчувши різкий біль у шиї, і витягнув голову так, що почув, як шия клацнула. «Дивовижа: з часом навіть найжахливіші чужі страждання можуть стати… марудними».

– Практику Фрост, в інквізитора кровотеча! Прошу!

– Вибафте.

Брязнуло залізо, що його Фрост витягнув з жаровні розпеченим до червоного. Ґлокта, не встаючи, відчув тепло від нього. «Ах, розпечене залізо. Воно не береже таємниць і не бреше».

– Ні! Ні! Я…

Гаркерові слова перейшли в булькотливий крик: Фрост втиснув тавро в рану, і кімната мало-помалу наповнилася солоним запахом м’яса, що смажиться. Ґлокта відчув відразу: від цього запаху забурчав його порожній живіт. «Як давно я востаннє їв добрий шматок м’яса?» Він витер вільною рукою свіжий піт з обличчя й поворушив під плащем зболілими плечима.

«Огидна в нас справа. То чому я це роблю?» Єдиною відповіддю став тихий хрускіт, коли Фрост обережно повернув залізо у вугілля, здійнявши розсип жовтогарячих іскор. Гаркер закрутився, заскавчав і затрусився, вирячивши очі, з яких текли сльози. Із почорнілої плоті в нього на грудях іще тягнулася цівка диму. «Огидна справа, далебі. Він, без сумніву, на це заслуговує, та це нічого не міняє. Можливо, він гадки не має, що сталося з Давустом, але це теж нічого не міняє. Запитання потрібно ставити, і саме так, ніби він знає відповіді на них».

– Чому ви вперто мені опираєтеся, Гаркере? Можливо… ви вважаєте… що в мене, коли я покінчу з вашими сосками, закінчаться ідеї? Ви так думаєте? Що я зупинюся на ваших сосках?

Гаркер витріщився на нього. У нього на губах надимались і лускали бульбашки слини. Ґлокта нахилився ближче.

– О ні, ні, ні. Це – лише початок. Це ще навіть не початок. Час відкривається перед нами в безжальному достатку. За потреби ми можемо витратити не один день, тиждень чи місяць. Ви серйозно вважаєте, що можете так довго зберігати свої таємниці? Зараз ви належите мені. Мені та цій кімнаті. Це не може припинитися, поки я не дізнаюся того, що мушу дізнатися.

Він потягнувся вперед і стиснув великим і вказівним пальцями другий сосок Гаркера. Взяв щипці й розімкнув їхні скривавлені щелепи.

– Як складно це зрозуміти?

Їдальня магістра Ейдер була неймовірним видовищем. На легенькому вітерці, що віяв із вузьких вікон, рябіли різноманітні тканини – срібні та багряні, золоті та пурпурові, зелені, блакитні та яскраво-жовті. Ширми з філігранного мармуру прикрашали стіни, а в кутках стояли великі вазони заввишки з людину. По підлозі були розкидані купки бездоганно чистих подушок, які неначе запрошували розлягтися в комфортних лінощах. У високих скляних посудинах палали барвисті свічки, що відкидали тепле світло в усі кутки й наповнювали повітря солодким запахом. В одному кінці мармурової зали потихеньку текла в басейн у вигляді зірки чиста вода. Від цього місця відгонило театральщиною. «Схоже на будуар королеви з якоїсь кантійської легенди».

Основним елементом композиції була сама магістр Ейдер, голова Гільдії спайсерів. «Сама королева торгівців». Вона сиділа в голові столу в бездоганно білій сукні з мерехтливого шовку з ледь помітним захопливим натяком на прозорість. На кожному дюймі її засмаглої шкіри виблискували самоцвіти, яких вистачило б на чималий статок; її волосся за винятком кількох пасом, що вигадливо кучерявилися довкола її обличчя, утримували на маківці гребені зі слонової кістки. Усе вказувало на те, що вона готувалася до цього весь день. «І жодна його мить не минула дарма».

Ґлокта, який зігнувся на стільці на протилежному кінці, тим часом як перед ним парувала миска з супом, почувався так, ніби приволікся на сторінки книжки казок. «Неймовірного роману про екзотичний південь, де магістр Ейдер – героїня, а я – огидний, скалічений лиходій із чорним серцем. Цікаво, як скінчиться ця казка?»

– То скажіть, магістре, за що мені така честь?

– Ви, як я розумію, поговорили з іншими членами ради. Мене здивувало та трішечки образило, що ви досі не забажали аудієнції в мене.

– Перепрошую, якщо ви відчули себе обділеною увагою. Залишити наймогутнішу особу наостанок здавалося цілком доречним.

Вона підвела очі з виглядом ображеної невинності. «До того ж надзвичайно вправно вдаваної».

– Я? Могутня? Вурмс контролює бюджет і видає укази, Віссбрук командує військами та втримує оборонні споруди, Кадія говорить за переважну більшість простого народу. Я не відіграю практично жодної ролі.

– Та ну, – беззубо всміхнувся Ґлокта. – Ви, звісно, осяйні, але я не зовсім засліплений. Вурмсів бюджет – це сльози порівняно з заробітками спайсерів. Люди Кадії стали практично безпорадними. Ви через свого заспиртованого приятеля Коску командуєте військами, вдвічі з гаком більшими за ті, якими командує Віссбрук. Єдина причина, з якої Союз узагалі цікавить ця суха скеля, – це торгівля, яку контролює ваша гільдія.

– Що ж, не люблю хвалитися, – простодушно знизала плечима магістр, – але я вважаю, що маю певний скороминущий вплив у місті. Ви, як я розумію, про дещо розпитували.

– Така моя робота. – Ґлокта підніс ложку до рота, щосили намагаючись не сьорбнути крізь останні зуби. – Суп, до речі, смачний.

«І, сподіваюся, не смертоносний».

– Я подумала, що ви можете це оцінити. Розумієте, я ж теж про дещо розпитувала.

У басейні плюскала і дзюрчала вода, на стінах шурхотіла тканина, об вишукану кераміку їхніх мисок тихенько дзенькало столове срібло. «Я сказав би, що перший раунд зіграно внічию». Першою порушила мовчанку Карлот дан Ейдер.

– Я, звичайно, усвідомлюю, що у вас завдання від самого архілектора. Украй важливе завдання. Я розумію, що ви не схильні до делікатності у словах, але вам, можливо, варто ступати трохи обережніше.

– Визнаю, моя хода незграбна. Бойове поранення, ускладнене двома роками тортур. Просто диво, що мені взагалі зберегли ногу.

Вона широко всміхнулася, демонструючи два ряди бездоганних зубів.

– Ви мене надзвичайно звеселили, але моїм колегам ви здалися дещо менш дотепним. І Вурмс, і Віссбрук відчувають до вас однозначну антипатію. Здається, вони називали вас свавільним, а також іншими епітетами, яких я краще не повторюватиму.

Ґлокта знизав плечима.

– Я прибув сюди не в пошуках друзів.

Він повністю вихилив свій келих чудового (хто б сумнівався?) вина.

– Але друзі можуть ставати в пригоді. Як мінімум друг – це мінус один ворог. Давуст невпинно всіх дратував, і це призвело до сумних наслідків.

– Давуст не мав підтримки Закритої Ради.

– Так. Але жоден документ не спинить ножового удару.

– Це погроза?

Карлот дан Ейдер засміялася легким, відкритим, привітним сміхом. Важко було повірити, що людина, здатна видавати такий звук, може бути зрадником, загрозою чи взагалі бути ще кимось, окрім надзвичайно чарівливої господині. «І все ж я не переконаний до кінця».

– Це порада. Порада, народжена гірким досвідом. Я була б рада, якби ви не зникли найближчим часом.

– Справді? Я гадки не мав, що вмію так чарувати за званою вечерею.

– Ви небагатослівні, конфліктні, трохи лякаєте та надзвичайно обмежуєте меню, але річ у тому, що ви корисніші для мене тут, аніж… – тут вона змахнула рукою, – там, куди пішов Давуст. Не хочете ще вина?

– Звичайно, хочу.

Вона підвелася зі стільця й пурхнула до нього, ступаючи ногами по холодному мармуру, наче танцівниця. «Босоніж, за кантійським звичаєм». Коли вона нахилилася вперед, щоб наповнити Ґлокті келих, вітерець заворушив легкий одяг довкола її тіла й війнув її насиченим запахом йому в обличчя. «Моя мати хотіла б, щоб я одружився саме з такою жінкою – вродливою, розумною і страх якою багатою. Власне кажучи, я й сам хотів би одружитися саме з такою жінкою, коли був молодшим. Коли був іншою людиною».

Мерехтливе світло від свічок сяяло на її волоссі, блищало на самоцвітах на її довгій шиї, пронизувало вино, коли те виливалося з горла пляшки. «Вона намагається мене причарувати лише через те, що в мене є указ Закритої Ради? Звичайна робота на власну користь, щоб бути в добрих стосунках із могутніми людьми? Чи вона сподівається обдурити мене, відвернути мою увагу та віднадити від неприємної правди?» Вона ненадовго зустрілася з ним поглядом, усміхнулася ледь помітною багатозначною усмішкою й перевела погляд на його келих. «Чи маю я стати її маленьким обідранцем, який прилип замурзаним личком до вікна пекарні, стікаючи слиною через солодощі, що їх, як я знаю, ніколи не зможу собі дозволити? Мабуть, ні».

– Куди зник Давуст?

Магістр Ейдер зупинилася на мить, а тоді обережно поставила пляшку. Плавно сіла на найближчий стілець, поставила лікті на стіл, поклала підборіддя на руки та вдивилася Ґлокті в очі.

– Я підозрюю, що його було вбито якимось зрадником у місті. Ймовірно, агентом гурків. Я ризикую сказати вам те, що ви вже знаєте, але Давуст підозрював, що у правлячій раді міста діє змова. Він розповів про це мені незадовго до свого зникнення.

«Справді?»

– Змова у правлячій раді? – Ґлокта захитав головою в удаваному жаху. – Невже таке можливо?

– Будьмо чесними одне з одним, очільнику. Я хочу того, що й ви. Ми, Гільдія спайсерів, вклали в це місто надто багато часу та грошей, щоб дозволити йому перейти до гурків, а ви, схоже, можете забезпечити більше шансів його втримати, ніж оті ідіоти Вурмс і Віссбрук. Якщо в наших стінах є зрадник, я хочу, щоб його знайшли.

– Його… або її.

Магістр Ейдер підняла одну витончену брову.

– Ви не могли не зауважити, що я – єдина жінка в раді.

– Я це зауважив. – Ґлокта шумно сьорбнув із ложки. – Але вибачте, якщо я поки що не стану скидати вас із рахунку. Щоб переконати мене в невинуватості якоїсь людини, потрібне щось більше за добрий суп і приємну розмову.

«Хоча це, хай йому грець, більше за те, що запропонували мені інші».

Магістр Ейдер усміхнулася, підіймаючи келих.

– Тоді як я можу вас переконати?

– Чесно? Мені потрібні гроші.

– Ах, гроші. Все завжди зводиться до цього. Витягувати гроші з моєї гільдії – це все одно, що намагатися відкопати воду в пустелі: це – виснажлива, брудна й майже завжди марна робота.

«Чимось схоже на розпитування інквізитора Гаркера».

– Про яку суму ви думали?

– Можна було б розпочати, скажімо, зі ста тисяч марок.

Ейдер насправді не захлинулася вином. «Радше трохи ним забулькотіла». Вона обережно поставила свій келих, тихенько прокашлялася, м’яко витерла рота куточком серветки, а тоді поглянула на Ґлокту, піднявши брови.

– Ви чудово знаєте, що не отримаєте такої суми.

– Наразі я погоджуся на будь-яку суму, яку ви можете мені надати.

– Подивимося. Ваші амбіції обмежуються лише сотнею тисяч марок, чи я можу зробити для вас щось іще?

– Правду кажучи, можете. Мені потрібно, щоб торгівці покинули Храм.

Ейдер злегка потерла собі скроні, так, ніби Ґлоктині вимоги доводили її до головного болю.

– Він хоче вигнати торгівців, – пробурмотіла вона.

– Це було необхідно, щоби здобути підтримку Кадії. Якщо він буде проти нас, нам годі сподіватися, що ми надовго втримаємо місто.

– Я роками казала цим зарозумілим дурням те саме, та все ж приниження тубільців стало доволі популярною розвагою. Чудово, коли ви хочете, щоб вони пішли?

– Завтра. Не пізніше, ніж завтра.

– І вас називають свавільним? – Вона захитала головою. – Чудово. До завтрашнього вечора я цілком можу стати найменш популярним магістром на пам’яті нині живих, якщо взагалі збережу доти свою посаду, але я постараюся вмовити на це Гільдію.

Ґлокта всміхнувся.

– Я не сумніваюся, що ви б могли вмовити кого завгодно на що завгодно.

– Очільнику, з вами важко вести перемовини. Не сумніваюся: якщо вам коли-небудь обридне ставити запитання, на вас чекатиме блискуче майбутнє в ролі торгівця.

– Торгівця? Ой, я не аж такий безжальний. – Ґлокта поклав ложку в порожню миску та облизав ясна. – Не хочу вас зневажити, але як жінка може очолити наймогутнішу гільдію Союзу?

Ейдер помовчала, неначе вагаючись, відповідати їй чи ні. «Або зважуючи, як багато їй сказати у відповіді». Вона опустила погляд на свій келих і неспішно покрутила його ніжку.

– Переді мною магістром був мій чоловік. Коли ми побралися, мені було двадцять два роки, а йому – майже шістдесят. Мій батько заборгував йому велику суму й запропонував мою руку замість сплати боргу.

«Ах, отже, усі ми страждаємо по-своєму». Вона скривила вуста в ледь помітній сердитій гримасі.

– Мій чоловік завжди мав добре чуття на вигідні домовленості. Невдовзі після нашого весілля в нього почало погіршуватися здоров’я, і я стала брати дедалі активнішу участь в управлінні його справами та справами Гільдії. На момент його смерті я не була магістром хіба що формально, а моїм колегам вистачило здорового глузду, щоб офіційно визнати цей стан справ. Прибутки завжди цікавили спайсерів більше, ніж пристойність. – Вона подивилася на Ґлокту, швидко підвівши очі. – Не хочу вас зневажити, але як герой війни може перетворитися на мучителя?

Тепер настала його черга помовчати. «Добре запитання. Як так вийшло?»

– Можливостей для калік існує дуже небагато.

Ейдер повільно кивнула, не зводячи очей із Ґлоктиного обличчя.

– Напевно, це було важко. Повернутися, провівши стільки часу в пітьмі, й довідатися, що ви не потрібні своїм друзям. Побачити на їхніх обличчях лише почуття провини, жаль та відразу. Зрозуміти, що ви самі.

У Ґлокти сіпалася повіка, і він злегка її потер. Він ще ніколи не обговорював із кимось такі теми. «А тепер я обговорюю їх із незнайомою людиною».

– Я – трагічна постать, у цьому можна не сумніватися. Колись я був пародією на людину, а тепер я – тінь людини. Обирайте, що вам до вподоби.

– Гадаю, вас нудить від такого ставлення до себе. Від нього страшенно нудить, і воно страшенно злить.

«Якби ви тільки знали…»

– Однак це все одно видається дивним рішенням: перетворитися з катованого на ката.

– Зовсім навпаки: що може бути природніше? Мій досвід вказує на те, що люди чинять так, як чинять із ними. Вас продав батько й купив чоловік, але ви з власної волі купуєте та продаєте.

Ейдер насупилася. «Можливо, це змушує її замислитися?»

– Як на мене, ваш біль мав би навчити вас співпереживання.

– Співпереживання? А що це таке? – Ґлокта скривився, потерши зболену ногу. – Прикро, але біль навчає лише жалості до себе.