Читать книгу Раніше ніж їх повісять - Джо Аберкромби - Страница 5

– Давні помилки, – надзвичайно бундючно вимовив Баяз, – не повинні повторюватися. Тож в основі будь-якої вартісної освіти має лежати ґрунтовне розуміння історії.

Джезаль уривчасто зітхнув. Із якого дива цей старий заповзявся його просвітити, йому було незрозуміло. Можливо, в цьому було винне величезне себелюбство, пов’язане з легким маразмом. Хай там як, Джезаль твердо вирішив геть нічого не навчатися.

– …так, історії, – розмірковував маг, – у Калкісі дуже багато історії…

Джезаль роззирнувся довкола й залишився вкрай розчарованим. Якщо історія – це лише вік, то Калкіс, прадавнє портове місто Старої Імперії, однозначно був багатий на неї. Якщо ж історія – це щось більше – велич, слава, те, що хвилює кров, – то історії в ньому явно не було.

Без сумніву, місто було ретельно сплановане й мало широкі прямі вулиці, розташовані так, щоб подорожнім відкривалися величні краєвиди. Але за багато століть краєвиди, що, можливо, колись були гордими міськими пейзажами, обернулися на панорами занепаду. Всюди були покинуті будинки, на заїжджені колесами площі сумовито дивилися порожні вікна та дверні прорізи. Вони минали провулки, зарослі бур’янами, закидані камінням і завалені гнилими колодами. Половина мостів через мляву річку обвалилася й так і не була полагоджена; половина дерев на широких алеях були мертві й засохлі, задушені плющем.

Тут не було того чистого життя, що вщерть наповнювало Адуа, від доків до нетрів і від нетрів до самого Аґріонта. Можливо, Джезалева домівка часом здавалася перенаселеною, галасливою, переповненою людом, але, дивлячись, як нечисленні обідрані мешканці Калкіса бредуть своїм гнилим містом-пережитком, він чітко розумів, яка атмосфера подобається йому більше.

– …у тебе, мій юний друже, під час цієї нашої мандрівки буде чимало можливостей удосконалитись, і я рекомендую тобі скористатися ними. Особливо вартий вивчення майстер Дев’ятипалий. Мені здається, що ти міг би багато чого навчитися в нього…

Джезаль мало не охнув від подиву.

– У цієї мавпи?

– Ця мавпа, як ти висловився, знаменита по всій Півночі. Там його звуть Кривава Дев’ятка. Це ім’я сповнює сильних людей або страхом, або відвагою, залежно від того, на якому вони боці. Він – боєць і тактик, що відзначається великою хитрістю та унікальним досвідом. А найголовніше – те, що він опанував мистецтво говорити набагато менше, ніж знає. – Баяз позирнув на нього. – Цілковита протилежність деяких людей, що їх я міг би назвати.

Джезаль насупився і згорбив плечі. Він не бачив, чого можна навчитися в Дев’ятипалого – ну, хіба що, як їсти руками й не митися багато днів поспіль.

– Великий форум, – стиха промовив Баяз, коли вони вийшли на якийсь широкий відкритий простір. – Живе серце міста.

Розчарування відчувалося навіть у його голосі.

– Сюди мешканці Калкіса приходили купувати й продавати, дивитися вистави та розглядати судові справи, обговорювати філософію та політику. За Старого Часу він був заповнений ущерть до пізнього вечора.

Тепер тут було вдосталь місця. На цій величезній брукованій площі з легкістю могла б розміститись юрба людей, у п’ятдесят разів більша за присутню там жалюгідну купку. Величні статуї край неї були забрьохані та побиті, а їхні брудні п’єдестали хилилися під усіма можливими кутами. У центрі розмістилося кілька розрізнених яток, що збилися докупи, наче вівці в холодну погоду.

– Лише тінь його колишньої слави. Однак сьогодні нас із усіх присутніх тут мають цікавити лише вони.

Тут Баяз показав на занедбані скульптури.

– Справді? І хто це такі?

– Імператори далекого минулого, мій хлопчику, кожен із яких може розповісти свою історію.

Джезаль подумки застогнав. Навіть історія власної країни викликала в нього не більш ніж побіжний інтерес, а що вже казати про якийсь напіврозвалений глухий кут на далекому заході світу?

– Їх дуже багато, – пробурмотів він.

– І це ще аж ніяк не всі. Історія Старої Імперії налічує багато століть.

– Тому її, певно, й називають старою.

– Капітане Лютар, не намагайтеся з мене кепкувати – ви не маєте потрібних для цього інструментів. Поки ваші пращури в Союзі бігали голяка, спілкувалися жестами й поклонялися землі, тут мій учитель Джувенс керував народженням могутньої країни, країни, рівних якій за розміром і багатством, знаннями та величчю так і не з’явилося. Адуа, Талін, Шаффа – усе це лише тіні дивовижних міст, які колись процвітали в долині великої річки Аос. Це колиска цивілізації, мій юний друже.

Джезаль роззирнувся довкола себе, оглядаючи жалюгідні статуї, гнилі дерева, брудні, занедбані, потьмянілі вулиці.

– Що пішло не так?

– Крах чогось великого ніколи не буває простим, але там, де є успіх і слава, також неодмінно є невдачі та сором. Там, де є і те, й інше, неодмінно киплять заздрощі. Заздрість і гордощі мало-помалу призвели до чвар, потім – до ворожнечі, а тоді – до воєн. Двох великих воєн, що скінчилися жахливими катастрофами. – Він елегантно підійшов до найближчої зі статуй. – Але з катастроф можна дечого навчитися, мій хлопчику.

Джезаль скривився. Подальше навчання було йому потрібне, як гниль на прутні, а ще він геть не сприймав себе як чийогось хлопчика, проте його неохота зовсім не викликала відрази у старого.

– Видатний правитель має бути жорстким, – промовив Баяз. – Завбачивши десь загрозу самому собі чи своїй владі, він має діяти швидко, не залишаючи простору для жалю. Для прикладу достатньо поглянути на імператора Шіллу.

Він підвів погляд над мармурову статую над ними, чиє обличчя майже повністю стерла негода.

– Запідозривши свого камердинера в бажанні зайняти його престол, імператор наказав негайно стратити його самого, задушити його дружину та всіх його дітей і зрівняти з землею його великий маєток в Аулкусі. – Баяз знизав плечима. – І все це – без жодних доказів, бодай найменших. Це було надмірно й жорстоко, але краще діяти надто енергійно, ніж недостатньо енергійно. Шілла знав це. У політиці немає місця почуттям, розумієш?

«Я розумію, що, хоч куди я подаюся, мені завжди намагається прочитати лекцію який-небудь їбучий старий йолоп». – Саме так думав Джезаль, але говорити цього він не збирався. У його пам’яті ще залишався жахливо свіжим спогад про те, як просто перед ним вибухнув практик Інквізиції. Як чвакнула його плоть. Як йому забризкали обличчя крапельки свіжої крові. Він ковтнув і опустив погляд на свої черевики.

– Розумію, – пробурчав він.

Баяз забубонів далі.

– Але, звичайно, видатний король не конче має бути тираном! Завоювання любові простої людини завжди має бути найпершою метою правителя, бо її можна досягти дрібними жестами, проте тривати вона може ціле життя.

Тут Джезаль не збирався мовчати, хоч яким небезпечним був старий. Було очевидно, що Баяз не має жодного практичного досвіду в царині політики.

– Навіщо потрібна любов простолюду? Гроші, солдати та влада в руках шляхти.

Баяз звів очі до хмар.

– Це – слова дитини, яку легко обдурити трюками та спритністю рук. Звідки беруться гроші у шляхти, як не з податків селян у полях? Ким є їхні солдати, як не синами й чоловіками простих людей? Що дає лордам владу? Лише послух їхніх васалів і більш нічого. Коли селянство стає по- справжньому невдоволеним, ця влада може зникнути зі страхітливою швидкістю. Розгляньмо приклад імператора Дантуса.

Він показав рукою на одну з численних статуй, у якої від однієї руки залишилося тільки плече, а друга, витягнута, тримала пригорщу багнюки, в якій буйно ріс мох. Через втрату носа, від якого залишився брудний виямок, на обличчі імператора Дантуса застиг вираз ніякового спантеличення, як у людини, заскоченої в туалеті.

– В історії не було правителів, любіших своєму народові, – промовив Баяз. – Він зустрічав кожну людину як рівну собі й завжди віддавав половину своїх доходів бідним. Але шляхтичі змовилися проти нього, обрали на заміну йому одного зі своїх і кинули імператора до в’язниці, а тим часом захопили престол.

– Та невже? – буркнув Джезаль, вдивляючись у протилежний бік напівпорожньої площі.

– Однак люди не кинули свого любого монарха. Вони покинули свої оселі й повстали так, що їх було неможливо впокорити. Одних змовників повитягали з палаців і повісили на вулицях, інших залякали, а тоді повернули на престол Дантуса. Отже, мій хлопчику, як бачиш, любов народу – найнадійніший захист правителя від небезпеки.

Джезаль зітхнув.

– Я би в будь-якому разі віддав перевагу підтримці лордів.

– Ха. Їхня любов дорога та примхлива, як мінливий вітер. Капітане Лютар, невже ви не бували в Осередку лордів під час засідань Відкритої Ради?

Джезаль насупився. Можливо, в балачках цього старого й було якесь зерно істини.

– Ха. Така вона, любов шляхтичів. Найкраще розділювати їх і підживлювати їхні заздрощі, примушувати їх змагатися за дрібну ласку, приписувати їхні успіхи собі, а найголовніше – дбати про те, щоб жоден із них не став занадто могутнім і не кинув виклик власному повелителеві.

– А це хто?

Одна статуя була помітно вища за інші. Вона зображала показного підстаркуватого чоловіка з густою бородою й кучерявим волоссям. Він мав гарне обличчя, але вуста в нього були похмурі, а чоло – гордо та гнівливо зморщене. З такою людиною жартувати не слід.

– Це мій учитель, Джувенс. Не імператор, а перший і останній радник для багатьох із них. Він побудував Імперію, але він же і став головним винуватцем її руйнування. Дуже багато в чому видатна людина, але видатні люди мають видатні недоліки. – Баяз задумливо крутнув у руці свій потертий жезл. – Уроки історії слід вивчати. Помилки минулого не треба повторювати.

Він на мить замовкнув, а тоді сказав:

– Крім тих випадків, коли інших варіантів немає.

Джезаль потер очі й поглянув на інший бік форуму. Можливо, така лекція пішла б на користь кронпринцові Ладіслі, але Джезаль у цьому дещо сумнівався. Невже для цього його відірвали від друзів, від тяжко заробленого шансу здобути славу та просування по службі? Щоби слухати нудні роздуми якогось дивного лисого блукача?

Він насупився. До них площею йшло троє вояків. Попервах він без цікавості стежив за ними. А тоді до нього дійшло, що вони дивляться на нього й Баяза та прямують прямісінько до них. Тут він побачив ще одну трійцю, а тоді – ще одну, які надходили з інших напрямків.

У Джезаля стиснулося горло. Їхні обладунки та зброя, попри старовинну конструкцію, здавалися підозріло ефективними та добре використаними. Фехтування – це одне. А реальні бої з імовірністю серйозних поранень і смерті – це геть інше. Звичайно, стурбованість – це не боягузтво, якщо до них цілком явно наближаються дев’ятеро озброєних чоловіків, а можливих шляхів до відступу немає.

Баяз теж уже їх помітив.

– Здається, нас готувалися зустріти.

Усі дев’ятеро наближалися з суворими обличчями, міцно тримаючи зброю. Джезаль розправив плечі й постарався набути страхітливого вигляду, водночас не дивлячись нікому в очі й тримаючи руки подалі від руків’їв своїх шпаг. Йому аж ніяк не хотілося, щоби хтось занервував і ні сіло ні впало заколов його.

– Ти – Баяз, – промовив їхній ватажок, дебелий чолов’яга з брудним червоним плюмажем на шоломі.

– Це запитання?

– Ні. Наш володар, імперський легат Саламо Нарба, губернатор Калкіса, запрошує тебе на аудієнцію.

– Та невже? Справді? – Баяз оглянув загін вояків, а тоді підняв брову, позирнувши на Джезаля. – Гадаю, з нашого боку було б неґречно відмовитися, якщо легат завдав собі клопоту організувати справжню почесну варту. Ведіть нас.

Що тут казати, Лоґенові Дев’ятипалому було боляче. Він плентався по розбитій бруківці, кривлячись щоразу, коли його вага переходила на постраждалу щиколотку, кульгаючи, охаючи й розмахуючи руками, щоб не втратити рівновагу.

Брат Лонгфут усміхнувся через плече, споглядаючи це жалюгідне видиво.

– Як там твої ушкодження, друже?

– Болять, – рикнув крізь зуби Лоґен.

– І все ж я підозрюю, що в тебе бувало й гірше.

– Хе.

У його минулому було багато ран. Більшу частину свого життя він провів, мучачись якимось болем і надто повільно видужуючи після того чи того прочухана. Він пам’ятав своє перше справжнє поранення, поріз на обличчі від шанка. Йому було п’ятнадцять років, він був худорлявий, мав гладеньку шкіру, і на нього ще заглядалися дівчата в селі. Він торкнувся обличчя великим пальцем і намацав старий шрам. Згадав, як батько притискав пов’язку до його щоки в задимленій залі, як від неї пекло, як він хотів закричати, але закусив губу. Чоловік має мовчати.

Якщо може. Лоґен згадав, як лежав долілиць у смердючому наметі, по парусині якого барабанив холодний дощ, закусив шматок шкіри, щоб не закричати, викашляв його й усе одно заволав, поки в його спині копирсалися в пошуках наконечника від стріли, що не вийшов разом із древком. Ту кляту штуку шукали цілий день. Згадавши про це, Лоґен скривився й заворушив лопатками, в яких з’явилося поколювання. Через оті крики він потім тиждень не міг розмовляти.

Після двобою з Тридубою він не міг розмовляти більше тижня. А ще не міг ходити та їсти й майже не бачив. Перелом щелепи, розбита щока, незліченні переломи ребер. Кістки в нього були такі потрощені, що він перетворився на болюче місиво, яке плакало, жаліло себе, верещало, як мала дитина, від кожного поруху своїх ношів і раділо, що його годує з ложечки якась стара.

Спогадів було ще багато, і всі вони насувалися й атакували його. Обрубок, що лишився від його пальця після битви під Карлеоном, усе палав, палав і зводив його з глузду. Раптове пробудження після дня в непритомному стані, коли він дістав удар по голові серед пагорбів. Він сцить червоним після того, як спис Хардінга Мовчуна проштрикнув йому нутрощі. Тепер Лоґен відчував їх, усі свої шрами, на своїй подертій шкірі та обхопив руками своє зболіле тіло.

У минулому, звичайно, було чимало ран, але ті, які були в нього зараз, від цього не боліли менше. Йому докучав поріз у плечі, настирливий, як розпечена вуглинка. Лоґен бачив, як один чоловік утратив руку від звичайної подряпини, отриманої в бою. Спершу йому довелося відтяти долоню, потім – руку до ліктя, а далі – аж до плеча. Опісля він стомився, тоді почав верзти дурниці, а потім перестав дихати. Лоґенові не хотілося возз’єднатися з землею в такий спосіб.

Він прискакав до напіврозваленої стіни та притулився до неї, з болем скинув із себе плащ, пововтузився однією незграбною рукою з ґудзиками на сорочці, витягнув із пов’язки шпильку та обережно зняв бинт.

– Яка вона на вигляд? – запитав він.

– Схоже на найстрашніший струп на світі, – пробурчав Лонгфут, дивлячись на його плече.

– Пахне нормально?

– Хочеш, щоб я тебе понюхав?

– Просто скажи мені, смердить вона чи ні.

Навігатор схилився вперед і гидливо понюхав Лоґенове плече.

– Яскраво виражений запах поту, але він, можливо, в тебе з-під пахви. Боюся, мої видатні таланти не поширюються на медицину. Для мене всі рани пахнуть приблизно однаково.

І він знову заколов пов’язку шпилькою.

Лоґен натягнув на себе сорочку.

– Повір мені, якби вона була гнила, ти здогадався б. Тоді пахне старою могилою, а коли гниль з’являється, позбутися її можна хіба що клинком. Кепський спосіб умерти.

Тут він здригнувся і злегка притиснув долоню до плеча, що запульсувало болем.

– Ну, так, – промовив Лонгфут, який уже крокував далі майже безлюдною вулицею. – На щастя для тебе, з нами є леді Малджин. Хист до ведення розмов у неї вкрай обмежений, але, якщо говорити про рани… Що ж, я бачив усе, що відбулось, і не проти сказати тобі: вона вміє зшивати людську шкіру так спокійно й незворушно, як майстерний чижмар зшиває вичинену шкіру. Вона вміє, далебі! Орудує голкою вправно й охайно, як королевина швачка. Корисний талант у цих місцях. Я б анітрохи не здивувався, якби цей талант знову став нам у пригоді до завершення справи.

– Ця мандрівка небезпечна? – запитав Лоґен, ще намагаючись ізнову влізти у плащ.

– Гм… Північ завжди була дикою та беззаконною, там багато кривавої ворожнечі та безжальних розбійників. Усі до одного ходять озброєні до зубів і готові миттю когось убити. У Гуркулі мандрівники-іноземці залишаються вільними лише завдяки бажанням місцевого губернатора, щомиті ризикуючи опинитися в рабстві. У штирійських містах зарізяк і кишенькових злодіїв можна зустріти на кожному кроці – якщо, звісно, пройти в їхні ворота, не будучи пограбованим представниками влади. Води Тисячі островів кишать піратами – часом здається, ніби їх там по одному на кожного купця; тим часом у далекому Сулджуку бояться і зневажають чужинців, а мандрівника цілком можуть підвісити за ноги й перерізати йому горло, щойно підказавши йому дорогу. Земне коло сповнене небезпек, мій дев’ятипалий друже, але, якщо тобі всього цього замало й хочеться іще більшого ризику, раджу тобі відвідати Стару Імперію.

Лоґенові здалося, що брат Лонгфут тішиться.

– Тут аж так погано?

– О, так, навіть гірше! Особливо якщо не просто туди приїхати, а задумати перетнути всю країну від краю до краю.

Лоґен скривився.

– І задум саме такий?

– Задум, як ти висловився, саме такий. Стару Імперію з незапам’ятних часів роздирають усобиці. Колись це була єдина країна з одним імператором, виконання законів якого забезпечували могутня армія та вірний уряд, але з роками вона розпалася на кипучу суміш дрібних князівств, божевільних республік, міст-держав і крихітних володінь, і мало хто став визнавати якогось ватажка, що вже навіть не тримає меча в нього над головою. Межі між оподаткуванням і розбоєм, між справедливою війною та кривавим убивством, між правомірними претензіями та фантазією розмились і щезли. Не минає й року без того, щоб черговий бандит, який жадає влади, оголосив себе королем світу. Наскільки мені відомо, років, може, з п’ятдесят тому був такий час, коли існувало щонайменше шістнадцятеро імператорів одразу.

– Хе. На п’ятнадцять більше, ніж треба.

– Дехто міг би сказати, що на шістнадцять більше, ніж треба, і жоден з них не був привітним до мандрівників. У плані вбивств Стара Імперія пропонує жертві доволі широкий вибір. Але загинути можна не тільки від людської руки.

– Справді?

– О Боже, та справді! Природа залишила на нашому шляху багато страхітливих перешкод, тим паче, що зараз швидко наближається зима. На захід від Калкіса простягається широка гладенька рівнина, відкритий степ на багато сотень миль навколо. Можливо, у Старий Час значна її частина була заселена, оброблялася, її в усіх напрямках перетинали прямі дороги з доброго каменю. Нині більшість тамтешніх міст лежить у мовчазних руїнах, місцевість там перетворилася на мокру від злив дичавину, від доріг лишилися стежки з битого каменю, що заводять необачних у грузькі болота.

– Болота, – пробурмотів Лоґен, поволі хитаючи головою.

– Є й дещо гірше. Річка Аос, найбільша з усіх річок Земного кола, утворює посередині цього пустища глибоку звивисту долину. Нам доведеться її перетнути, але мостів через неї лишилося всього два: один біля Дарміума, на який слід сподіватися найбільше, та ще один біля Аостума, щонайменше миль за сто на захід від першого. Є й броди, але Аос – річка могутня та швидкоплинна, а її долина глибока й небезпечна. – Лонгфут цокнув язиком. – А потім ми дістанемося Ламаних гір.

– Вони що, високі?

– О, ще й які. Дуже високі й дуже небезпечні. Ламаними їх називають за круті скелі, звивисті яри, раптові й дуже глибокі урвища. Ходять чутки, що там є перевали, але всі їхні мапи, якщо такі й були колись, уже давно втрачені. Подолавши гори, ми попливемо на кораблі…

– Ви збираєтеся перенести через гори корабель?

– Наш наймач запевняє мене, що зможе розшукати корабель на тому боці, хоча як, я не знаю, бо про той край практично нічого не відомо. Ми попливемо строго на захід до острова Шабуліана, що, як кажуть, здіймається з океану на самісінькому краю світу.

– Як кажуть?

– Усе, що про нього відомо, – це чутки. Я не чув про людей, які б заявляли, ніби ступали на його землю, навіть зі славетного Ордену навігаторів, а брати мого ордену добре відомі… так би мовити, неправдоподібними заявами.

Лоґен неквапливо почухав собі обличчя, шкодуючи, що не спитав Баяза про його плани раніше.

– Здається, це довгий шлях.

– Правду кажучи, неможливо уявити ще віддаленіший пункт призначення.

– А що там?

Лонгфут знизав плечима.

– Спитай нашого наймача. Я знаходжу шляхи, а не причини. Прошу піти за мною, майстре Дев’ятипалий, і, благаю, не зволікай. Якщо ми будемо прикидатися купцями, нам треба чимало зробити.

– Купцями?

– Такий Баязів план. Купці частенько ризикують, подорожуючи на захід, від Калкіса до Дарміума й навіть далі, до Аостума. Ці міста досі великі й майже відрізані від зовнішнього світу. Привозячи туди іноземні предмети розкоші – спеції з Гуркулу, шовки з Сулджуку, чагу з Півночі, – можна отримувати астрономічні прибутки. Ба більше, виживши, за місяць можна заробити втричі більше, ніж вкласти! Такі каравани трапляються часто – звісно, добре озброєні та добре захищені.

– А як же ті мародери та грабіжники, що вештаються рівниною? Хіба вони не полюють саме на купців?

– Звичайно, полюють, – відповів Лонгфут. – Це інкогніто, напевно, покликане захищати від якоїсь іншої загрози. Спрямованої саме на нас.

– На нас? Ще одна загроза? Нам потрібні ще загрози?

Але Лонгфут уже пішов геть і навряд чи міг щось почути.

Принаймні в одній частині Калкіса велич минулого ще не померкла остаточно. Зала, в яку їх провели їхні чи то охоронці, чи то викрадачі, була справді розкішна.

Обабіч лункого приміщення тягнулися два ряди колон, високих, як дерева в лісі, та витесаних із відшліфованого зеленого каменю, прикрашеного блискучими срібними прожилками. Висока стеля була пофарбована в насичений синьо-чорний колір, усіяний цілою галактикою сяйливих зірок із позначеними золотими лініями сузір’ями. Простір перед дверима заповнював глибокий і абсолютно тихий басейн із темною водою, у якій усе відображалося. Внизу була ще одна затінена зала. За нею було ще одне затінене нічне небо.

Імперський легат розслаблено лежав на дивані, що стояв на високому помості у віддаленому кінці приміщення, а стіл перед ним був заставлений делікатесами. Легат був здоровезний, кругловидий і тілистий. Його пальці, рясно внизані золотими перснями, підхоплювали ласі шматочки й закидали до відкритого рота, а очі на мить зупинилися на двох його гостях – чи двох його в’язнях.

– Я Саламо Нарба, імперський легат і губернатор міста Калкіс. – Він поворушив ротом, а тоді виплюнув оливкову кісточку, яка дзенькнула, впавши на тарілку. – Ви – той, кого називають Першим з-поміж магів?

Маг схилив лису голову. Нарба підняв келих, затиснувши його ніжку між важкими вказівним і великим пальцями, відпив чималу порцію вина, неквапливо покрутив його в роті, стежачи за ними, а тоді ковтнув.

– Баяз.

– Саме так.

– Гм-м. Я не хочу вас образити, – тут легат узяв крихітну виделку й витягнув нею устрицю з мушлі, – але ваша присутність у цьому місті мене турбує. Політична ситуація в Імперії… нестабільна. – Він підняв келих. – Навіть більшою мірою, ніж зазвичай. – Сьорб, плюсь, ковть. – Мені аж ніяк не потрібно, щоби хтось… порушив рівновагу.

– Нестабільніша, ніж зазвичай? – перепитав Баяз. – Я гадав, що Сабарбус нарешті всіх утихомирив.

– Тимчасово втихомирив усіх своїм чоботом. – Легат зірвав із грона пригорщу темного винограду і, відкинувшись на подушки, закинув ягоди одну за одною до роззявленого рота. – Але Сабарбус… мертвий. Кажуть, отруєний. Його сини, Скаріо… та Ґолтус… посварилися через його спадщину… а тоді пішли війною один на одного. Надзвичайно кривавою війною навіть як на цю виснажену землю.

Тут він виплюнув кісточки на стіл.

– Ґолтус зайняв місто Дарміум посередині великої рівнини. Скаріо доручив узяти його в облогу найвидатнішому генералові свого батька, Кабріанові. Нещодавно, після п’яти місяців оточення, залишившись без харчів, без надії на полегшення… місто здалося.

Нарба вгризся у стиглу сливу, і по його підборіддю потік сік.

– Отже, Скаріо близький до перемоги.

– Гм. – Легат витер обличчя кінчиком мізинця й недбало кинув на стіл недоїдений фрукт. – Нарешті взявши місто, забравши собі його скарби та віддавши його своїм воякам на жорстокий грабунок, Кабріан оселився у стародавньому палаці та оголосив себе імператором.

– А… Здається, це вас не схвилювало.

– У душі я ридаю, але я вже бачив усе це раніше. Спершу Скаріо, тоді Ґолтус, а тепер Кабріан. Троє самопроголошених імператорів застрягли у смертельній боротьбі, їхні солдати спустошують землю, а тим часом ті нечисленні міста, що зберегли незалежність, із жахом споглядають це й докладають усіх зусиль, аби врятуватися від цього кошмару, не зазнавши шкоди.

Баяз насупився.

– Я збираюся вирушити на захід. Мушу перетнути Аос, а найближчий міст у Дарміумі.

Легат хитнув головою.

– Кажуть, що Кабріан, який завжди був диваком, остаточно позбувся розуму. Що він убив свою дружину й одружився з трьома рідними доньками. Що він оголосив себе живим богом. Міські ворота запечатані, тим часом як він вишукує в місті відьом, дияволів і зрадників. На публічних шибеницях, які він поставив на кожному розі, щодня з’являються нові тіла. Нікому не дозволяють ні ввійти, ні вийти. Ось які вони, новини з Дарміума.

Джезаль відчув неабияке полегшення, коли Баяз промовив:

– Тоді, певно, треба йти до Аостума.

– Біля Аостума річку вже не перетнути. Скаріо, тікаючи від мстивих військ брата, пробіг мостом і негайно наказав своїм інженерам його знести.

– Скаріо його знищив?

– Так. Диво Старого Часу, що простояло дві тисячі років. Від нього не лишилося нічого. До всіх ваших бід додається ще й те, що пройшли сильні дощі, тож велика річка тепер тече швидко, а вода в ній піднялася. Пройти вбрід ніде не можна. На жаль, цього року ви не перетнете Аос.

– Я мушу це зробити.

– Але не зробите. Я б радив вам покинути Імперію з її нещастям і повернутися туди, звідки ви прийшли. Тут, у Калкісі, завжди намагалися йти середнім шляхом, зберігати нейтралітет і незмінно бути осторонь катастроф, які одна за одною спіткали решту країни. Тут і досі тримаються за звичаї прабатьків. – Він показав на себе. – Містом досі керує імперський легат, як за Старого Часу, а не править якийсь розбійник, якийсь дрібний ватажок чи якийсь фальшивий імператор. – Він обвів млявою рукою розкішну залу, в якій вони перебували. – Тут усупереч усьому змогли зберегти якусь часточку давньої слави, і я не стану цим ризикувати. Тут менш ніж місяць тому побував ваш друг Захарус.

– Тут?

– Він сказав мені, що Ґолтус – законний імператор, і виміг його підтримати. Я повернув його навтіки, відповівши йому так само, як відповім вам. Ми, мешканці Калкіса, вже щасливі. Ми не бажаємо брати участь у ваших своєкорисливих задумах. Припиніть свої втручання та забирайтеся, магу. Даю вам на вихід із міста три дні.

Коли відлуння Нарбиних слів остаточно стихло, запало довге мовчання. Одна довга напружена мить, упродовж якої Баяз супився дедалі сильніше. Тривала вичікувальна тиша, щоправда, не зовсім порожня. Вона була повна страху, що невпинно зростав.

– Ти переплутав мене з кимось іншим? – загарчав Баяз, і Джезаль відчув, що йому необхідно втекти від нього та сховатися за одним із прекрасних стовпів. – Я – Перший з-поміж магів! Перший учень самого великого Джувенса!

Його гнів тиснув Джезалеві на груди великим каменем, витискаючи повітря з його легень і позбавляючи сили його тіло. Баяз підняв м’ясистий кулак.

– Ось рука, що здолала Канедіаса! Рука, що коронувала Харода! Ти насмілюєшся мені погрожувати? Ти називаєш славою минулого оце? Місто, що зморщилось у своїх напіврозвалених стінах, наче якийсь висхлий старий воїн, який ховається в завеликому для себе обладунку своєї молодості?

Нарба зіщулився за столовим сріблом, а Джезаль скривився, серйозно боячись, що легат може щомиті вибухнути та оббризкати залу кров’ю.

– Думаєш, мені не начхати на твоє місто, схоже на розбитий нічний горщик?! – гримів Баяз. – Ти даєш мені три дні?! Та я піду за один!

Тут він розвернувся на підборах і рушив начищеною підлогою до входу. Від осяйних стін і блискучої стелі ще відбивався дзвінкою луною його голос.

Джезаль затримався на мить, ослабнувши й затремтівши, а тоді винувато почовгав геть, проминувши слідом за Першим з-поміж магів нажаханих і стуманілих вартових легата й вийшовши на денне світло.