Читать книгу Раніше ніж їх повісять - Джо Аберкромби - Страница 9

Лоґен незграбно посунувся в сідлі та примружено глянув угору, на нечисленних пташок, що кружляли над великою пласкою рівниною. Трясця, ох же ж і боліла в нього дупа! Стегна в нього натерлись, а ніс забився кінським запахом. Він ніяк не міг усістися так, щоб було зручно яйцям. Вони неодмінно здушувались, хоч як часто він пхав руку під пасок, аби їх посунути. Ця подорож багато в чому ставала збіса незручною.

На Півночі він розмовляв у дорозі. Хлопчиськом розмовляв із батьком. Юнаком розмовляв із друзями. Під проводом Бетода весь день розмовляв із ним, бо тоді вони були близькі, майже як брати. Балачки відвертають увагу від пухирів на ногах, голоду в животі, нескінченного клятого холоду чи того, кого напередодні вбили.

Колись Лоґен сміявся з оповідок Шукача, поки вони сунули крізь сніг. Роздумував над тактикою разом із Тридубою, поки вони їхали крізь багно. Сперечався з Чорним Доу, поки вони брели крізь болота, і жодна тема не здавалася їм надто дрібною. Він свого часу навіть перекинувся одним-двома жартами з Хардінгом Мовчуном, а таким міг похвалитися мало хто.

Він стиха зітхнув. Зітхнув протяжно, болісно, так, що аж у горлі зашкрябало. Добрі, звичайно, були часи, але для нього вони вже давно скінчилися, залишились у сонячних долинах минулого. Ті хлопці возз’єдналися з землею. Усі вони замовкли назавжди. А ще гірше було те, що вони покинули Лоґена хтозна-де з цією компанією.

Великого Джезаля дан Лютара з усіх історій цікавила лише власна. Він увесь час старанно сидів прямо й гордо, задерши підборіддя й демонструючи свою зарозумілість, вищість і презирство до всього, як юнак демонструє свій перший меч задовго до того, як дізнатися, що це не привід для гордощів.

Баяза не цікавила тактика. Якщо він і розмовляв, то лише гарикав окремі слова, «так» чи «ні», суплячись на нескінченну траву, як людина, що припустилася жахливої помилки й не знає, як її позбутися. Його учень теж неначе змінився, відколи вони поїхали з Адуа. Став тихий, строгий, спостережливий. Брат Лонгфут відійшов рівниною вперед, розвідуючи маршрут. Так, певно, було найкраще. Усі інші взагалі не розмовляли. Навігатор же, як мусив визнати Лоґен, був занадто балакучий.

Ферро їхала трохи осторонь решти цього дружнього товариства, зігнувши плечі й насупивши брови в постійному невдоволенні; довгий шрам у неї на щоці виділявся насиченою сірістю, а сама вона докладала всіх зусиль до того, щоб інші поряд із нею здавалися мішками сміху. Вона хилилася вперед, до вітру, тиснучи на нього так, ніби сподівалася завдати йому болю своїм обличчям. Лоґенові здавалося, що навіть із чумою жартувати веселіше, ніж із нею.

Ось вона, весела компанія. У нього опустилися плечі.

– Коли ми дістанемося краю світу? – запитав він Баяза без особливої надії.

– Ще нескоро, – пробурчав маг крізь ледь розтиснуті зуби.

Тож Лоґен їхав далі, втомлений, зболений і знуджений, і стежив за нечисленними птахами, що поволі ширяли над нескінченною рівниною. Гарними, великими, жирними птахами. Він облизав губи.

– А нам би придалося трохи м’ясця, – пробурмотів він. Він уже давно не куштував свіжого м’яса. Відколи вони покинули Калкіс. Лоґен потер живіт. Жирна м’якість на ньому, що утворилася під час життя в місті, вже натягувалася. – Гарного м’ясця.

Ферро насуплено глянула на нього, а тоді – на птахів, що кружляли вгорі. Скинула з плеча лук.

– Ха! – гигикнув Лоґен. – Удачі.

Вона у нього на очах плавно витягнула стрілу з сагайдака. Марно. Так поцілити нізащо не зміг би навіть Хардінг Мовчун, а він був найкращим лучником, якого коли-небудь бачив Лоґен. Тим часом Ферро приклала стрілу до зігнутого дерева, вигнувши спину й уп’явшись жовтими очима в силуети, що ширяли вгорі.

– Ти ніколи не здобудеш жодної з цих пташок, навіть якщо стрілятимеш тисячу років.

Вона відтягнула тятиву.

– Тільки стрілу згайнуєш! – гукнув він. – Треба дивитися реально на такі речі!

Стріла, певно, впаде назад і влучить йому в обличчя. Або проштрикне шию його коневі, той здохне, перекинеться і задавить його самого. Годящий кінець для цієї кошмарної подорожі. За мить один із птахів упав у траву, проштрикнутий стрілою Ферро.

– Ні, – прошепотів він, витріщившись на неї з роззявленим ротом, тим часом як вона знову зігнула лук. У сіре небо полинула ще одна стріла. Другий птах плюхнувся на землю зовсім поряд із першим. Лоґен вражено витріщився на нього. – Ні!

– Не кажи мені, що не бачив більших дивовиж, – мовив Баяз. – Ти, людина, що розмовляє з духами й подорожує з магами, той, кого бояться найбільше на всій Півночі?

Лоґен зупинив коня і зісковзнув із сідла. Пройшов високою травою, зігнувся, тримаючись на хистких, зболених ногах, і підняв одного з птахів. Стріла проштрикнула його просто посеред грудей. Лоґен навряд чи впорався б охайніше, навіть якби проштрикнув його стрілою з одного фута.

– Тут щось не так.

Баяз широко всміхнувся, схрестивши руки перед собою на сідлі.

– Як кажуть легенди, за стародавніх часів, до початку історії, наш світ та Потойбіччя були об’єднані. Були одним світом. Демони ходили по землі, маючи змогу робити все, що заманеться. Царював неймовірний хаос. Вони схрещувалися з людьми, а їхні нащадки були напівкровками. Наполовину людьми, наполовину демонами. Демонокровками. Чудовиськами. Один із них узяв собі ім’я Еуз. Він звільнив людство від тиранії дияволів, а лють його бою з ними сформувала землю. Він відділив світ угорі від світу внизу й запечатав ворота між ними. Щоб такого жахіття більше ніколи не сталося, він проголосив Перший закон. Забороняється торкатись Потойбіччя безпосередньо чи говорити з дияволами.

Лоґен поглянув, як інші дивляться на Ферро. Лютар і Кей супилися, побачивши цю неймовірну вправу в стрільбі з лука. Вона одразу відкинулася назад у сідлі, натягнувши тятиву до краю, тримаючи наступну стрілу так, що її блискучий наконечник геть не ворушився, і водночас підштовхуючи п’ятами туди-сюди свого коня. Лоґенові ледве вдавалося нав’язати коневі свою волю з повіддям у руках, але він не розумів, як цього стосується божевільна Баязова історія.

– Дияволи й таке інше, Перший закон. – Лоґен змахнув рукою. – То й що?

– Перший закон від початку був сповнений суперечностей. Уся магія походить із Потойбіччя, приходячи на землю, як світло з сонця. Сам Еуз був частково дияволом, і те саме стосувалося його синів – Джувенса, Канедіаса, Ґлустрода – та інших. Кров надавала їм дари та прокляття. Силу, довголіття та гострий зір, недоступні простим людям. Їхня кров багато століть передавалась їхнім дітям, дітям їхніх дітей і так далі, невпинно розріджуючись. Дари почали з’являтися через покоління, потім – через два, а потім стали з’являтися зовсім рідко. Диявольська кров розрідилась і вимерла. Зараз, коли наш світ і нижній світ так сильно розійшлися, втілення цих дарів – по-справжньому рідкісне видовище. Нам воістину пощастило побачити його на власні очі.

Лоґен підняв брови.

– Вона? Наполовину дияволиця?

– Значно менше, ніж наполовину, мій друже. – Баяз захихотів. – Наполовину дияволом був сам Еуз, і його сила підкидала гори й викопувала моря. Напівкровка міг наповнити кров жахом і жагою, від яких зупинилося б серце. Вигляд напівкровки міг засліпити. Ні, не наполовину. Хіба що трішечки. Але в ній є слід Потойбіччя.

– Потойбіччя, так? – Лоґен опустив погляд на мертвого птаха у себе в руці. – То чи порушив би я Перший закон, якби торкнувся її?

Баяз захихотів.

– Оце вже гостре запитання. Ти постійно мене дивуєш, майстре Дев’ятипалий. Цікаво, що сказав би на це Еуз? – Маг стиснув вуста. – Думаю, я зумів би тебе пробачити. А от вона, – тут Баяз кивнув лисою головою на Ферро, – швидше за все, відтяла б тобі руку.

Лоґен лежав на животі, дивлячись крізь високу траву на долину з положистими схилами та неглибоким струмком на дні. Із ближчого до них боку стояла купка якихось будівель, точніше оболонок будівель. У них не було дахів, не було нічого, крім напіврозвалених стін, здебільшого по пояс, а каміння, що з них попадало, було розкидане по схилах долини серед трави, що колихалася. Таке можна було б побачити й на Півночі. Там після воєн лишилося багацько покинутих сіл. Людей виганяли, витягували, випалювали… Лоґен частенько бачив таке на власні очі. Не раз долучався до цього. Він цим не пишався, але він не пишався багато чим із того, що тоді робив. А якщо подумати, то й у будь-який інший час.

– Небагато тут лишилося житла, – прошепотів Лютар.

Ферро похмуро глянула на нього.

– Зате є за чим ховатись.

Насувався вечір; сонце вже висіло низько на обрії й наповнювало понівечене село тінями. Там не було жодних ознак людей. Жодних звуків, окрім хихотіння води й повільного вітру, що ковзав у траві. Жодних ознак будь-кого, але Ферро мала рацію. Відсутність ознак ще не означає відсутності небезпеки.

– Пропоную тобі сходити туди й подивитися, – пробурмотів Лонгфут.

– Мені пропонуєш? – скоса позирнув на нього Лоґен. – Отже, сам ти лишаєшся тут, так?

– Я не маю таланту до бійок. Ти це добре знаєш.

– Гм, – буркнув Лоґен. – Таланту до виходу з бійок у тебе катма, зате до їх знаходження – удосталь.

– Знаходити щось – це моя робота. Я тут заради навігації.

– Може, ти б міг знайти мені пристойну вечерю та ліжко, – гиркнув Лютар із плаксивим союзним акцентом.

Ферро з огидою втягнула повітря крізь зуби.

– Хтось мусить піти, – буркнула вона й ковзнула на животі за край схилу. – Я піду ліворуч.

Ніхто більше не ворухнувся.

– Ми теж, – буркнув Лютарові Лоґен.

– Я?

– А хто ще? Три – гарне число. Ходім, тільки непомітно.

Лютар поглянув крізь траву в долину, облизав губи й потер руки. Лоґенові було видно, що він збентежений, збентежений і водночас гордий, як зелений хлопчисько перед боєм, який випинає підборіддя, намагаючись показати, що не боїться. Лоґен не обманювався. Він бачив усе це вже сотню разів.

– А ти хочеш дотерпіти до ранку? – буркнув він.

– Просто стеж за власними недоліками, північанину, – процідив Лютар, посунувшись униз схилом. – У тебе їх удосталь!

Він, незграбний і недосвідчений, випхався за край дупою догори й гучно задзвенів коліщатками великих блискучих шпор.

Лоґен схопив його за плащ, перш ніж він віддалився бодай на крок.

– Ти ж знімеш оці штуки, перш ніж піти, правда?

– Що?

– Ці блядські шпори! Я сказав: непомітно! Ти б ще дзвоник собі на прутня почепив!

Лютар набурмосився й сів, аби їх зняти.

– Не підводься! – процідив Лоґен і штовхнув його спиною в траву. – Хочеш нас згубити?

– Геть від мене!

Лоґен знову пхнув його донизу, а тоді тицьнув у нього пальцем, щоб до нього точно дійшло.

– Я не збираюся вмирати через твої блядські шпори, так і знай! Якщо не можеш ходити тихо, можеш сидіти тут, із навігатором. – Він зиркнув на Лонгфута. – Може, ви обидва зможете за допомогою навігації дістатися до села, коли ми впевнимося, що там безпечно.

Він захитав головою й поповз униз схилом за Ферро.

Вона вже опинилася на півдорозі до ручаю, перекочувалася й ковзала через розвалені стіни, нишком пробігала між ними, низько пригнувшись і тримаючи руку на руків’ї свого вигнутого меча, швидка й мовчазна, як вітер над рівниною.

Це, звісно, вражало, але Лоґен непогано вмів підкрадатися. Замолоду він цим славився. Він уже й збився з ліку, до скількох шанка та людей підкрався ззаду. Ходили чутки, що перший звук, який можна почути з наближенням Кривавої Дев’ятки – це дзюрчання крові, що витікає з твоєї шиї. Що тут казати, Лоґен Дев’ятипалий уміє бути непомітним.

Він тихо, як миша, підкрався до першої стіни й перекинув через неї одну ногу. Підтягнувся, плавний, як масло, усе ще беззвучний і непомітний. Задня його нога зачепилася за кілька незакріплених камінців і шумно потягнула їх слідом за ним. Він узявся за них, поворушив, збив ліктем ще кілька, і вони гучно попадали довкола нього. Незграбно став на кволу ногу, підвернув її, вереснув від болю, перекинувся й покотився крізь зарості чортополоху.

– Блядь, – пробурчав він, ледве звівшись на ноги й узявшись однією рукою за ефес меча, який геть заплутався в його плащі. Добре, що хоч не витягав його, бо міг би проштрикнути сам себе. Таке було з одним його другом. Він так завзято кричав, що перечепився об корінь дерева й відтяв собі великий шмат голови власною сокирою. Возз’єднався з землею аж бігом.

Лоґен пригнувся серед упалого каміння, чекаючи на чийсь раптовий напад. Нападу не сталося. Тільки вітер дихав у діри в старих стінах і хихотіла вода в ручаї. Він підкрався до купи необтесаного каміння, пройшов у старий дверний проріз і переліз через напіврозвалену стіну, шкутильгаючи й охаючи через пошкоджену ногу та вже майже не стараючись зберігати тишу. Там нікого не було. Він зрозумів це, щойно впав. Пропустити такий провал було неможливо. Шукач, швидше за все, зараз уже ридав би, якби був живий. Лоґен помахав рукою в бік гребеня, а за мить побачив, як Лонгфут підвівся й помахав рукою у відповідь.

– Тут нікого нема, – пробурмотів він собі під носа.

– І все одно, – прошепотів голос Ферро щонайбільше за крок чи два позаду. – Ти винайшов новий спосіб розвідки, біляче. Наробити такого галасу, щоб усі самі до тебе прийшли.

– Давно цим не займався, – буркнув Лоґен. – І все одно ніхто не постраждав. Тут нікого нема.

– Були.

Вона стояла в оболонці однієї зі зруйнованих будівель і, нахмурившись, дивилася на землю. Обпалена ділянка в траві, а довкола неї – декілька каменів. Кострище.

– Йому всього день чи два, не більше, – пробурмотів Лоґен, потицявши пальцем у попіл.

До них іззаду підійшов Лютар.

– І все-таки тут нікого нема.

Його обличчя виражало таку самовдоволеність і пиху, наче він якимось робом одразу про щось здогадався. Про що саме, Лоґен не знав.

– Пощастило тобі, що нема, бо інакше ми б, може, вже зшивали тебе докупи!

– Бля, та я б вас обох зшивала! – прошипіла Ферро. – Мені треба зшити докупи ваші нікчемні білі голови! Від вас обох користі, як від мішка з піском у пустелі! Тут є сліди. Від коней і возів.

– Може, купці? – з надією в голосі запитав Лоґен. Вони з Ферро перезирнулися. – Можливо, нам надалі краще триматись осторонь дороги.

– Надто повільно.

Баяз тим часом уже спустився до села. За ним не забарилися Кей і Лонгфут із возом і конями.

– Занадто повільно. Будемо триматися стежки. Тут ми вчасно побачимо, якщо хтось надходитиме. Заздалегідь.

Лютара це явно не переконало.

– Якщо ми побачимо цих людей, вони побачать нас. Що тоді?

– Тоді? – Баяз підняв брову. – Тоді нас зможе оборонити славетний капітан Лютар. – Він оглянув зруйноване село. – Проточна вода та своєрідний прихисток. Здається, це добре місце для табору.

– Непогане, – буркнув Лоґен, який уже шукав у возі полін, щоб розпалити багаття. – Я зголоднів. Куди поділися ті птахи?

Лоґен сидів і дивився з-за своєї миски, як їдять інші.

Ферро сиділа навпочіпки на самому краєчку мінливого світла ватри, зігнувшись і мало не сховавши затінене обличчя в мисці. Вона з підозрою роззиралася навколо та їла руками, запихаючись так, ніби боялася, що в неї щомиті можуть відібрати їжу. Лютар був не такий завзятий. Він елегантно покусував крильце оголеними передніми зубами, так, ніби, торкнувшись його губами, міг отруїтись. На його тарілці збоку були ретельно викладені знехтувані шматочки. Баяз жував не без задоволення, а його борода виблискувала соком із м’яса.

– Смачно, – пробурмотів він із повним ротом. – Майстре Дев’ятипалий, тобі варто замислитися про кулінарію як фах, якщо тобі коли-небудь набридне… – він змахнув ложкою, – те, чим ти займаєшся.

– Гм, – промовив Лоґен.

На Півночі коло багаття поралися всі по черзі, і це вважалося честю. Добрих кухарів цінували майже так само, як добрих бійців. Тут було інакше. З казанками ця компанія поводитися не вміла. Баяз ледве вмів довести чай до кипіння, і на цьому все. Кей за сприятливих обставин міг видобути коржик із коробки. Що ж до Лютара, то Лоґен сумнівався, що той узагалі знає, де в казанка дно. А Ферро, схоже, зневажала ідею кулінарії як таку. Лоґен вважав, що вона звикла їсти все сирим. Може, навіть іще живим.

На Півночі після важкого дня в дорозі, коли люди збиралися довкола видовжених багать, щоб поїсти, всі сідали у строгому порядку. Ватажок сідав на чільному місці, в оточенні своїх синів та Іменитих клану. Далі сідали карли, починаючи з найславетніших. Трелам було за щастя мати власні невеличкі багаття подалі. Кожен завжди мав своє місце та змінював його лише на пропозицію ватажка. У такий спосіб він вшановував якусь велику послугу від цієї людини чи те, як добре вона показала себе в бою. Сівши не на своє місце, можна було нарватися на копняк чи навіть убивство. Місце людини біля багаття більш-менш відповідало її становищу в житті.

Тут, на рівнинах, було інакше, та Лоґен усе одно бачив певну закономірність у тому, хто як сидів, і вона аж ніяк не радувала. Вони з Баязом були досить близько до вогню, але інші перебували далі, ніж сіли б заради комфорту. Зігнані докупи вітром, холодом і вологою ніччю та роз’єднані одне одним. Він позирнув на Лютара, який кривився, дивлячись у свою миску так, ніби вона була повна сечі. Ніякої поваги. Позирнув на Ферро, яка примружено дивилася на нього жовтооким вовком. Ніякої довіри. Він скрушно похитав головою. Без довіри та поваги гурт розвалиться під час бою, як стіни без будівельного розчину.

Однак Лоґен свого часу схиляв на свій бік і складніших слухачів. Тридуба, Тул Дуру, Чорний Доу, Хардінг Мовчун – він бився у двобої з кожним із них і всіх переміг. Зберіг кожному з них життя, а вони опісля не могли не йти за ним. Кожен з них доклав усіх зусиль до того, щоб його вбити, до того ж не без причини, але кінець кінцем Лоґен завойовував їхню довіру, повагу й навіть дружбу. Малі діяння та багато часу – ось що йому допомагало. «Терпіння – найголовніша з чеснот», – казав його батько, а ще казав: «Гір за один день не перейдеш». Може, час і грає проти нього, але поспіхом тут нічого добитися не можна. Треба дивитися реально на такі речі.

Лоґен випрямив затерплі схрещені ноги, узяв бурдюк із водою й підвівся, а тоді неквапом підійшов туди, де сиділа Ферро. Вона тим часом проводжала його поглядом. Вона, звісно, була дивна, і не лише зовні, хоча зовнішність у неї, знали мертві, таки була досить чудернацька. Вона здавалася твердою, гострою й холодною, як новий меч, і не поступалася суворістю жодному чоловікові, якого міг згадати Лоґен. Можна було подумати, ніби вона не кине рятівної колоди людині, що тоне, але для його порятунку зробила навіть більше, і не один раз. Серед них усіх він був готовий довіритися їй найперше й найбільшою мірою. Тож він сів навпочіпки та простягнув їй бурдюк, пузата тінь якого мерехтіла й сунулася на шерехатій стіні позаду неї.

Ферро на мить нахмурилася, глянувши на нього, а потім насуплено подивилася на Лоґена. Тоді вирвала бурдюк у нього з рук і схилилася над своєю мискою, наполовину повернувшись до нього кістлявими плечима. Ні тобі «дякую», ні тобі вдячного жесту, але його це не бентежило. Гір, як-не-як, за день не перейдеш.

Він знову опустився біля вогню й подивився, як танцює полум’я, відкидаючи мінливе світло на похмурі обличчя всіх, хто зібрався.

– Хтось знає якісь історії? – з надією поцікавився він.

Кей втягнув повітря крізь зуби. Лютар вишкірився на Лоґена з-за вогню. Ферро навіть не подала знаку, що почула. Цей початок аж ніяк не підбадьорював.

– Ніхто?

Жодної відповіді.

– Тоді гаразд, я знаю одну-дві пісні – може, й слова згадаю.

Він прокашлявся.

– Чудово! – втрутився Баяз. – Якщо це врятує нас від пісні, я знаю сотні історій. Що ви бажали почути? Історію кохання? Комедію? Оповідку про сміливість усупереч усьому?

– Про це місце, – перервав його Лютар. – Про Стару Імперію. Якщо це була така видатна країна, то як вона докотилася до цього? – Він різко махнув рукою на напіврозвалені стіни та те, що, як усі вони знали, лежало за ними. Ніщо, миля за милею. – До пустки.

Баяз зітхнув.

– Я міг би розповісти про це, але нам пощастило, що в нашій маленькій подорожі також бере участь уродженець Старої Імперії, який до того ж завзято вивчає історію. Майстре Кей! – Учень ліниво підвів погляд, відірвавши очі від багаття. – Ти не проти нас просвітити? Як Імперія, колишній блискучий центр світу, дійшла до такого становища?

– Це довга історія, – пробурмотів учень. – Мені почати з початку?

– А з чого ще взагалі починати?

Кей знизав кістлявими плечима й заговорив.

– Усемогутній Еуз, нищитель демонів, зачинювач воріт, батько світу, мав чотирьох синів, і кожному з них дав певний дар. Найстаршому з них, Джувенсові, він подарував хист до високого мистецтва – уміння змінювати світ за допомогою магії, обмеженого знаннями. Другому його синові, Канедіасові, дістався дар творення, формування каменю й металу відповідно до власних цілей. Третьому своєму синові, Бедешу, Еуз дав уміння розмовляти з духами та нав’язувати їм свою волю. – Кей солодко позіхнув, прицмокнув губами та кліпнув на вогонь. – Так народилися три чисті дисципліни магії.

– А я думав, що в нього було четверо синів, – буркнув Лютар.

Кеєві очі ковзнули вбік.

– Так і було, і саме в цьому криється корінь загибелі Імперії. Наймолодшим сином був Ґлустрод. Йому мав відійти дар спілкування з Потойбіччям. Таємниці викликання дияволів із нижнього світу та підкорення їх власній волі. Але це заборонив Перший закон, і тому Еуз не дав наймолодшому синові нічого, крім свого благословення, а всі ми знаємо, чого вони варті. Він навчив решту трьох своїх таємниць, кому які дістались, і пішов, наказавши синам принести у світ порядок.

– Порядок. – Лютар кинув свою тарілку на траву біля себе та зневажливо оглянув тінисті руїни. – Вони недалеко просунулися.

– Попервах було навпаки. Джувенс енергійно пішов до своєї мети та спрямував на її досягнення всю свою силу й мудрість. Знайшов народ, який припав йому до душі, людей, що жили біля Аосу, і подарував їм закони й навчання, уряд і науку. Дав їм уміння, потрібні для завоювання сусідів, а їхнього ватажка зробив імператором. Син правив після батька, рік минав за роком, а країна росла і процвітала. Землі імперії тягнулися на півдні до самої Іспарди, на півночі – до Анконуса, а на схід – аж до берегів круга Морів і навіть далі. Один імператор правив за другим, але Джувенс завжди був поруч: скеровував, радив, формував усе відповідно до свого великого задуму. Все було цивілізовано, все було мирно, всі були вдоволені.

– Майже всі, – пробурмотів Баяз, тицяючи сучком у готовий згаснути вогонь.

Кей широко всміхнувся.

– Ми забули про Ґлустрода, достоту як його батько. Про знехтуваного сина. Відкинутого сина. Ошуканого сина. Він випрохував у всіх трьох братів якусь частку їхніх таємниць, але вони ревно оберігали свої дари, і всі троє йому відмовили. Він поглянув на те, чого досягнув Джувенс, і невимовно розізлився. Знайшов на світі темні куточки й потай заходився вивчати ті науки, що їх заборонив Перший закон. Знайшов на світі темні куточки й торкнувся Потойбіччя. Знайшов темні куточки й заговорив мовою дияволів, а тоді почув, як йому відповідають їхні голоси. – Кеїв голос стишився до шепоту. – І ці голоси сказали Ґлустродові, де копати…

– Чудово, майстре Кей, – строго перервав його Баяз. – Схоже, твоє володіння історією значно покращилося. Втім, не марнуймо часу на деталі. Ґлустродові розкопки можна відкласти на якийсь інший день.

– Звичайно, – пробурмотів Кей, виблискуючи очима у світлі вогню. На його худорлявому обличчі виднілися темні западини. – Вам краще знати, майстре. Ґлустрод снував плани. Стежив із тіні. Збирав таємниці. Лестив, погрожував і брехав. Він швидко змушував слабких волею служити своїм цілям і нацьковував сильних волею одне на одного, бо був хитрий, чарівливий і гарний на вроду. Тепер він повсякчас чув голоси з нижнього світу. Вони радили йому всюди сіяти розбрат, і він їх слухав. Вони спонукали його їсти людську плоть і красти людську силу, і він так і чинив. Вони наказували йому шукати демонокровок, які ще лишалися на світі, зацураних, ненавидимих, вигнаних, і створити з них армію, і він послухався.

Щось торкнулося ззаду Лоґенового плеча, і він мало не підскочив на місці. Над ним стояла Ферро, простягнувши бурдюк із водою.

– Дякую, – буркнув він, узявши в неї бурдюк і вдаючи, ніби його серце не стукає об ребра.

Швидко відпив добрий ковток і повернув на місце корок, пхнувши його долонею, а тоді поклав бурдюк поруч із собою. Підвівши погляд, він побачив, що Ферро не ворухнулася. Так і стояла над ним, дивлячись на танцююче полум’я. Лоґен посунувся на крок, звільняючи місце. Ферро насупилася, втягнула повітря крізь зуби, копнула землю, а тоді поволі сіла навпочіпки так, щоб між ними залишилося вдосталь місця. Витягнула руки до вогню й вишкірила на нього блискучі зуби.

– Там холодно.

Лоґен кивнув.

– Ці стіни не дуже захищають від вітру.

– Ні.

Її очі, швидко оглянувши всіх, знайшли Кея.

– Не зупиняйся через мене, – різко сказала вона.

Учень широко всміхнувся.

– Військо, що його зібрав Ґлустрод, було дивне й лиховісне. Він зачекав, коли Джувенс покине імперію, а тоді нишком пробрався до столиці, Аулкуса, і дав хід своїм вправно виснуваним планам. Ніби якесь божевілля накрило місто. Син бився з батьком, дружина з чоловіком, сусід із сусідом. Імператора зарізали на сходах його палацу власні сини, а тоді вони, оскаженілі від жадібності та заздрощів, пішли один на одного. Неприродна армія Ґлустрода, яка проникнула в каналізацію під містом, пішла в бій і перетворила вулиці на братські могили, а площі – на бійні. Дехто з її вояків умів змінювати подобу, крадучи чужі обличчя.

Баяз захитав головою.

– Зміна подоби. Жахливий і підступний трюк.

Лоґен згадав жінку в холодній пітьмі, що розмовляла голосом його померлої дружини, спохмурнів і зігнув плечі.

– Жахливий трюк, ніде правди діти, – промовив Кей, і його хвороблива усмішка стала ще ширшою. – Бо на кого можна покластися, якщо не покладаєшся на власні очі, на власні вуха, щоб відрізнити друга від ворога? Та попереду було дещо гірше. Ґлустрод викликав демонів із Потойбіччя, підкорив їх власній волі й послав їх нищити тих, хто чинитиме йому опір.

– Викликання та насилання, – процідив Баяз. – Прокляті дисципліни. Страшні ризики. Жахливі порушення Першого закону.

– Але Ґлустрод не визнавав жодного закону, крім власної сили. Невдовзі він уже сидів у тронній залі імператора на купі черепів, смоктав людську плоть, як немовля смокче молоко, і насолоджувався своєю жахливою перемогою. Імперія поринула в хаос, бліду тінь хаосу стародавніх часів до пришестя Еуза, коли наш світ і нижній світ були одним цілим.

Крізь щілини в стародавній кам’яній кладці довкола них зітхнув порив вітру, і Лоґен, здригнувшись, щільно закутався в ковдру. Ця клята історія діяла йому на нерви. Крадіжки облич, насилання дияволів і поїдання людей. Але Кей не зупинявся.

– Довідавшись, що накоїв Ґлустрод, Джувенс жахливо розлютився та звернувся по допомогу до братів. Канедіас не став до нього йти. Він сидів під замком у своєму домі, вовтузячись зі своїми машинами й не дбаючи про зовнішній світ. Джувенс і Бедеш зібрали армію без нього й пішли війною на брата.

– Жахливою війною, – пробурмотів Баяз, – із жахливою зброєю та жахливими втратами.

– Бої відбувалися по всьому континенту від краю до краю, ввібрали в себе всі дрібні суперництва та породили безліч усобиць, злочинів і помст, наслідки яких отруюють світ і сьогодні. Але кінець кінцем Джувенс торжествував. Ґлустрода обложили в Аулкусі, його підмінків вивели на чисту воду, а його армію розсіяли. Тоді, у найвідчайдушнішу мить його життя, голоси з нижнього світу нашептали йому план. Відчини ворота до Потойбіччя, сказали вони. Відімкни замки, зламай печатки й розчахни двері, створені твоїм батьком. Поруш Перший закон іще раз, востаннє, сказали вони, та знову впусти нас у світ, і тебе більше ніколи не проігнорують, не відцураються, не ошукають.

Перший з-поміж магів повільно кивнув сам собі.

– Але його ошукали ще раз.

– Бідолашний дурень! Потойбічні істоти створені з брехні. Водитися з ними значить пізнати найстрашнішу небезпеку. Ґлустрод підготувався до своїх ритуалів, але в поспіху припустився якоїсь невеличкої помилки. Можливо, то просто опинилася не на своєму місці крупинка солі, але результати були по- справжньому жахливі. Велика сила, що її зібрав Ґлустрод, досить потужна, щоби прорвати дірку в тканині світу, вийшла на волю без форми й без причини. Ґлустрод знищив сам себе. Аулкус, велична та прекрасна столиця імперії, був спустошений, а земля довкола нього навіки отруєна. Тепер усі обходять це місце за багато миль. Місто стало розтрощеним кладовищем. Розбитою руїною. Годящим пам’ятником нерозважливості й гордині Ґлустрода та його братів. – Учень позирнув на Баяза. – Я кажу правду, майстре?

– Так, – пробурмотів маг. – Я знаю. Я це бачив. Ще як був молодим дурнем із пишним і блискучим волоссям. – Він провів рукою по лисому черепу. – Молодим дурнем, який так само кепсько розумівся на магії, мудрості та шляхах влади, як зараз – ти, майстре Кей.

Учень схилив голову.

– Я живу лише заради навчання.

– І в цьому плані ти, здається, значно вдосконалився. Як тобі ця оповідь, майстре Дев’ятипалий?

Лоґен надув щоки.

– Я сподівався на щось веселіше, але, мабуть, задовольнюся тим, що дають.

– Як на мене, суцільна маячня, – зневажливо всміхнувся Лютар.

– Гм, – пирхнув Баяз. – Як же нам пощастило, що ми не питали твоєї думки. Можливо, капітане, вам варто помити посуд, поки ще не надто пізно.

– Мені?

– Одна з нас упіймала їжу, один з нас її приготував. Один з нас розважив усю компанію оповідкою. Ви – єдиний серед нас, хто ще не зробив свого внеску.

– Крім вас.

– О, я надто вже старий, щоби хлюпатись у струмках у таку пізню годину. – Баязове обличчя посуворішало. – Видатна людина найперше повинна навчитися скромності. Посуд чекає.

Лютар відкрив рота, щоб заговорити, передумав, сердито звівся на ноги й кинув свою ковдру в траву.

– Кляті черепки, – вилаявся він, зібравши посуд коло вогню й потупавши до ручаю.

Ферро провела його поглядом із дивним виразом обличчя, що, можливо, навіть правив їй за усмішку. Перевела погляд на вогонь і облизала губи. Лоґен витягнув корок із бурдюка з водою та простягнув його їй.

– Ага, – буркнула вона, вихопила бурдюк у нього з рук і швидко ковтнула. Витираючи рота рукавом, скоса глянула на Лоґена й насупилася. – Що таке?

– Нічого, – швидко відповів він, відвівши погляд і піднявши порожні долоні. – Нічогісінько.

Втім, у душі він усміхався. Невеликі діяння й час. Ось як він із цим упорається.