Читать книгу Раніше ніж їх повісять - Джо Аберкромби - Страница 11

Добрі зливи завжди надзвичайно забавляли Джезаля. Дощові краплі гамселять по вулицях, стінах і дахах Аґріонта і шиплять у ринвах. Їм можна всміхатися з мокрого вікна, сидячи в теплі та сухості власного помешкання. Вони зненацька захоплюють молодих дам у парку та змушують їх верещати, звабливо ліплячи їхні сукні до вологої шкіри. Крізь них можна мчати, сміючись разом із друзями, дорогою від однієї корчми до другої, щоб потім висохнути перед ревучим вогнем із кухлем гарячого вина з прянощами. Колись Джезаль насолоджувався дощем майже так само, як сонцем.

Але то було колись.

Тут, на рівнинах, зливи були не такі. Це була не істерика вередливої дитини, на яку найкраще не зважати і яка швидко закінчується. Це була холодна та вбивча, немилосердна та злопам’ятна, сердита й нещадна злива-фурія, а те, що найближчий дах, уже не кажучи про найближчу корчму, був за кількасот миль позаду них, чомусь докорінно змінювало ситуацію. Дощ падав стінами, заливаючи нескінченну рівнину та все на ній крижаною водою. Товсті краплі кололи Джезалеві голову, наче камінці з пращі, покусували йому оголені руки, кінчики вух і карк. Вода просочувалася крізь його волосся та брови і стікала рівчаками з обличчя у змоклий комірець. Дощ висів над землею сірою завісою, стираючи все більш ніж за сто кроків попереду, хоча тут, звісно, не було нічого – ні попереду, ні деінде.

Джезаль здригнувся й зібрав однією рукою комірці плаща. Марна справа: він уже й так змок до нитки. Клятий крамар в Адуа переконав його, що цей плащ геть не пропускає води. Джезаль, звісно, виклав за нього чимало і в крамниці мав у ньому чудовий вигляд, здаючись справжнім бувалим мандрівником, але шви на ньому почали протікати мало не з першими краплями дощу. Він уже кілька годин був такий мокрий, наче заліз у ванну в одязі, тільки змерз при цьому значно сильніше.

Його чоботи були повні крижаної води, стегна стерлись об мокрі штани, а просочене водою сідло рипіло та чвакало з кожним порухом його нещасного коня. З носа в нього текло, ніздрі та губи боліли, і навіть повіддя завдавали болю мокрим долоням. Острівцями особливо сильного болю в морі дискомфорту були його соски. Загалом ця ситуація була геть нестерпна.

– Коли це закінчиться? – сердито буркнув він собі під носа, згорбивши плечі та благально звівши очі до похмурих небес і підставивши обличчя дощу, що потік йому в очі й до рота. Тепер йому здавалося, що для щастя достатньо лише сухої сорочки. – Хіба ви не можете щось удіяти? – простогнав він Баязові.

– Наприклад? – різко відповів йому маг. Вода стікала з його обличчя та крапала з засмальцьованої бороди. – Думаєш, мені це подобається? Їхати в моєму віці великою рівниною у страшну зливу? Хлопче, небеса не роблять особливих винятків для магів, а дзюрять на всіх однаково. Рекомендую тобі пристосуватися до цього та утримуватися від ниття. Видатний лідер повинен розділяти труднощі своїх послідовників, своїх вояків, своїх підданих. Так він завойовує їхню повагу. Видатні лідери не скаржаться. Ніколи.

– Тоді хай ідуть у сраку, – пробурчав собі під носа Джезаль. – Разом із цим дощем!

– І це ти називаєш дощем?

Повз нього проїхав Дев’ятипалий із великою усмішкою на потворному безформному обличчі. Невдовзі після того, як краплі полилися рясно, Джезаль із величезним подивом побачив, як північанин спершу скинув подертий плащ, а тоді – сорочку, загорнув їх у церату й поїхав далі голий по пояс, не зважаючи на воду, що стікала по його величезній, схожій на плиту, пошрамованій спині, й тішачись, як здоровезний кабан у грязюці.

Така поведінка спершу здалася Джезалеві черговим непростимим виявом дикунства, і він тільки подякував долі, що цей варвар зволив не знімати штанів, але коли холодний дощ став просочуватися крізь його плащ, його впевненість похитнулася. Без одягу він би просто не зумів змерзнути чи намокнути ще більше, але він би принаймні був вільний від нескінченного жахливого муляння мокрої тканини. Дев’ятипалий усміхнувся йому на весь рот так, ніби міг читати його думки.

– Звичайнісінька мжичка. Не може ж весь час сяяти сонце. Треба бути реалістом!

Джезаль скреготнув зубами. Якщо йому ще раз скажуть бути реалістом, він заколе Дев’ятипалого своєю короткою шпагою. Клята напівгола скотиняка. Те, що йому доводилось їхати, їсти та спати менш ніж за сто кроків від такого троглодита, вже було кепсько, але необхідність слухати його дурнуваті поради була майже нестерпною образою.

– Клятий нікчемний варвар, – пробурчав він собі під носа.

– Якщо дійде до бою, ти, гадаю, будеш радий, що він поруч.

Кей скоса дивився на Джезаля, хитаючись уперед-назад на сидінні свого рипливого воза. Його довге волосся прилипло від дощу до худих щік, а з мокрим полиском на білій шкірі він здавався як ніколи блідим і хворобливим.

– Кого цікавить твоя думка?

– Той, хто не хоче чути чужих думок, має й сам тримати рота на замку. – Учень кивнув мокрою головою на спину Дев’ятипалого. – Він – Кривава Дев’ятка, людина, якої найбільше бояться на Півночі. Він убив більше людей, ніж чума.

Джезаль насуплено глянув на північанина, що незграбно сидів у сідлі, замислився на мить і посміхнувся.

– Він мене геть не лякає, – промовив він так голосно, як тільки міг, щоб його все ж не почув Дев’ятипалий.

Кей пирхнув.

– Б’юсь об заклад, що ти ніколи навіть не витягав клинка у гніві.

– Я міг би розпочати зараз, – прогарчав Джезаль, скорчивши свою найзагрозливішу гримасу.

– Яка лють, – хихотнув учень, якого це, на жаль, не вразило. – Але якщо спитати мене, хто тут нікчема, то… ну, я знаю, кого волів би покинути.

– Та ну, ти…

Джезаль підскочив у сідлі: небо страхітливо близько освітила яскрава блискавиця, а за нею – ще одна. Пальці світла дряпали хмари по округлих черевцях і зміїлися крізь темряву вгорі. Похмурою рівниною покотився протяжний грім, що ляскав і тріщав на вітрі. Коли він затих, мокрий віз уже відкотився геть, позбавивши Джезаля можливості дотепно відповісти.

– Клятий безголовий учень, – пробурмотів він, суплячись на його потилицю.

Попервах, коли блискавиці тільки з’явилися, Джезаль намагався зберегти гарний настрій, уявляючи, як його супутників убиває блискавкою. Наприклад, було б дивовижно доречно, якби удар із небес спопелив Баяза. Однак невдовзі Джезаль утратив надію на таке звільнення, навіть у мріях. Блискавка нізащо не вб’є більше ніж одного з них за день, і він мало-помалу почав сподіватися, що загине сам, якщо вже хтось із них має загинути. Мить сліпучої яскравості, а тоді – солодке забуття. Наймилосердніший порятунок від цього кошмару.

Зі спини у Джезаля стікала цівка води, лоскочучи його розтерту шкіру. Йому кортіло почухатись, але він знав, що тоді сверблячка лише з’явиться у нього ще в десятьох місцях і пошириться по лопатках, шиї та всіх тих місцях, до яких найважче дотягнутися зігнутим пальцем. Він заплющив очі, і його голова поволі опустилася під тягарем відчаю, нависнувши мокрим підборіддям над його мокрими грудьми.

Коли він востаннє бачив її, теж ішов дощ. Він із болючою чіткістю згадав цю зустріч уповні. Синець у неї на обличчі, колір її очей, її вуста з одним піднятим кутиком. Уже від самої думки про це йому довелося ковтати знайомий клубок у горлі. Клубок, який він ковтав по двадцять разів на день. Уранці одразу після пробудження та вночі перед сном, лягаючи на тверду землю. Тепер повернення до Арді, в безпеку й тепло, здавалося втіленням усіх його мрій.

Він замислився про те, як довго вона може чекати, тиждень за тижнем не отримуючи жодної звістки. Може, вона просто зараз щодня пише листи до Енґлії, яких він ніколи не отримає? Листи, що виражають її ніжні почуття. Листи, що відчайдушно прохають якихось новин. Листи, що благають про відповідь. Тепер підтвердяться всі її найгірші очікування. Що він – зрадливий осел, брехун, геть забув про неї, хоча це зовсім не відповідає дійсності. Подумавши про це, він заскреготів зубами від роздратування й відчаю, але що він міг удіяти? Важко надсилати відповіді з занепалої, розбитої, сплюндрованої пустки, навіть якщо припустити, що він міг би написати відповідь у цю грандіозну зливу. Він подумки проклинав імена Баяза та Дев’ятипалого, Лонгфута і Кея. Проклинав Стару Імперію та проклинав нескінченний біль. Проклинав усю цю божевільну експедицію. Це перетворювалося на щогодинний ритуал.

Джезаль почав неясно усвідомлювати, що дотепер його життя було досить легке. Видавалося дивним, що він так довго й завзято скиглив через ранній підйом заради фехтування, через необхідність опускатися до гри в карти з лейтенантом Брінтом чи через те, що вранці йому постійно трохи пересмажують ковбаски. Він мав сміятися, сяяти очима і ступати легкою ходою вже через те, що на нього не лився дощ. Він закашляв, шморгнув розтертим носом і витер його розтертою рукою. Ну, хоч серед такої кількості води ніхто не помітить, як він ридає.

Лише Ферро мала такий вигляд, ніби почувалася ще гірше за нього: вона раз у раз гнівно зиркала на хмари, що дзюрили, та морщила обличчя з ненависті й жаху. Її волосся, що колись стирчало дибки, прилипло до черепа, просочений водою одяг мляво висів на її кощавих плечах, вода збігала з її пошрамованого обличчя та крапала з кінчиків її гострого носа й підборіддя. Вона скидалася на злу кішку, несподівано закинуту в ставок: її тіло раптом почало здаватися вчетверо меншим, ніж було, геть утративши загрозливий вигляд. Можливо, із цього стану душі його витягнув би саме жіночий голос, а Ферро була найбільше схожою на жінку істотою на сто миль навкруги.

Пришпоривши коня, він під’їхав до неї, постарався всміхнутись, а вона похмуро зиркнула на нього. Джезаль зніяковіло усвідомив, що зблизька вона почала здаватися майже такою самою загрозливою. Він уже й забув про її очі. Жовті очі, гострі, як ножі, з маленькими, наче виколотими шпильками, зіницями, дивні й бентежні. Тепер він шкодував, що взагалі до неї під’їхав, та аж ніяк не міг поїхати геть, нічого не сказавши.

– Там, звідки ти родом, дощів небагато, еге ж?

– Ти стулиш свій їбучий писок, чи мені зробити тобі боляче?

Джезаль прокашлявся й мовчки дозволив своєму коневі відстати від неї.

– Навіжена сучка, – прошепотів він собі під носа.

То й біс із нею, хай мучиться сама. Він не буде віддаватися жалю до себе. Це взагалі йому не властиво.

Коли вони прибули туди, дощ уже нарешті припинився, та повітря ще було насичене важкою вологою, а небо вгорі повне дивних барв. Вечірнє сонце пронизувало завихрені хмари рожевим і жовтогарячим, омиваючи сіру рівнину моторошним сяйвом.

Два порожніх вози стояли прямо, а ще один, із відламаним колесом, був перекинутий набік і досі запряжений мертвим конем, який лежав, висолопивши рожевого язика. З його скривавленого боку стирчало дві зламані стріли. Повсюди у зім’ятій траві були розкидані трупи, наче ляльки, покинуті дратівливою дитиною. В одних були глибокі рани чи зламані кінцівки, а з тіл інших стирчали стріли. Одному відтяли руку на рівні плеча, і звідти, наче з відрубаного різником шматка м’яса, стирчав куций уламок кістки.

Довкола них було розкидане сміття. Поламана зброя, потрощене дерево. Кілька відкритих силоміць скринь, із яких повиривали сувої тканини, розрізавши їх і кинувши на мокру землю. Розбиті бочки, розтрощені ящики, перебрані та спустошені.

– Купці, – буркнув Дев’ятипалий, опустивши погляд. – Ті, ким ми прикидаємось. Життя тут коштує дешево, це вже точно.