Читать книгу Раніше ніж їх повісять - Джо Аберкромби - Страница 6

Архілекторові Сульту,

голові Королівської Інквізиції

Ваше Преосвященство,

Я ознайомив зі своїм завданням членів правлячої ради Дагоски. Ви не здивуєтеся, дізнавшись, що вони аж ніяк не зраділи раптовому скороченню своїх повноважень. Моє розслідування зникнення очільника Давуста вже почалося, і я впевнений, що воно невдовзі принесе результати. Найближчим часом я почну оцінювати оборонні споруди міста, а також вживу всіх заходів, необхідних для забезпечення неприступності Дагоски.

Ви скоро отримаєте від мене звістку. А доти служу та корюся.

Занд дан Ґлокта,

очільник Дагоски

Сонце важким тягарем налягало на напіврозвалені бійниці. Тиснуло крізь капелюх на схилену Ґлоктину голову. Тиснуло на понівечені плечі Ґлокти крізь чорний плащ. Воно мало не витискало з нього всю воду, мало не вичавлювало з нього життя, мало не валило його на коліна. «Прохолодний осінній ранок у чарівній Дагосці».

Якщо сонце атакувало його згори, то солоний вітер ішов на нього прямо. Він віяв над голим півостровом із порожнього моря, гарячий і повний задушливого пилу, бив по суходільних стінах міста й осипав усе солоним піском. Він щипав спітнілу шкіру Ґлокти, збивав вологу з його вуст, лоскотав йому очі й витискав із них колючі сльози. «Можна подумати, ніби мене хоче позбутися навіть погода».

Практик Вітарі обережно йшла парапетом поряд із ним, витягнувши руки, як циркачка на канаті. Ґлокта насуплено подивився на її довготелесу чорну постать на тлі блискучого неба. «Вона могла б так само легко йти тут, унизу, і більше не робити з себе посміховисько. Але так принаймні завжди є шанс, що вона впаде». Суходільні стіни були заввишки щонайменше двадцять кроків. Уявивши, як улюблений практик архілектора оступається, ковзає й летить із валу, чіпляючись руками за порожнечу, Ґлокта дозволив собі ледь помітну усмішку. «Може, під час смертельного падіння вона розпачливо закричить?»

Але вона не падала. «Сучка. Без сумніву, обдумує свій наступний звіт для архілектора. “Каліка й далі борсається, як риба на березі. Він ще не знайшов жодних слідів Давуста чи якогось зрадника, хоч і допитав півміста. Єдина людина, яку він заарештував, – його ж колега з Інквізиції…”»

Ґлокта прикрив очі рукою та примружено глянув на сліпуче сонце. Неподалік від нього починався кам’яний перешийок, що з’єднував Дагоску з материком, мав щонайбільше кількасот кроків завширшки в найвужчій точці й був оточений іскристим морем. Дорога від міських воріт проходила брунатною смугою крізь жовті кущі й вела на південь, до сухих пагорбів на материку. Над дорогою квилили та кружляли декілька жалюгідних на вигляд морських птахів, але жодних інших ознак життя не було.

– Можна позичити в вас підзорну трубу, генерале?

Віссбрук відкрив трубу і сердито пхнув її Ґлокті у простягнуту руку. «Явно вважає, що в нього важливіші справи, ніж водити мене оборонними спорудами». Генерал важко дихав, напружено виструнчившись у своїй бездоганній формі; його огрядне лице блищало від поту. «Докладає всіх зусиль для збереження професійної виправки. Крім виправки, у цьому йолопі немає нічого професійного, але, як каже архілектор, чим багаті, тим і раді». Ґлокта підніс латунну трубку до ока.

Гурки збудували частокіл. Високу огорожу з дерев’яних паль, що обрамляли пагорби, відрізаючи Дагоску від материка. По той бік стояли розкидані намети, там і тут здіймалися тоненькі бовдурики диму від багать, на яких щось готували. Ґлокта ледве бачив, як рухаються крихітні постаті та виблискує на начищеному металі сонце. «Зброя та обладунки, і того, і того вдосталь».

– Колись із материка надходили каравани, – пробурчав Віссбрук. – Минулого року їх бувало по сотні на день. А тоді почали прибувати імператорські вояки, і торгівців стало менше. Огорожу доробили пару місяців тому. Відтоді не з’явилося навіть віслюка. Тепер усе має надходити кораблями.

Позирнувши за огорожу, Ґлокта оглянув табори позаду, від моря з одного боку до моря з другого боку. «Вони просто грають м’язами, демонструють силу? Чи налаштовані абсолютно серйозно? Гурки обожнюють ефектні видовища, але й не проти добрих боїв – так вони й завоювали практично весь Південь». Він опустив підзорну трубу.

– Скільки, на вашу думку, гурків?

Віссбрук знизав плечима.

– Це неможливо сказати. Я припустив би, що як мінімум п’ять тисяч, але за тими пагорбами може бути набагато більше. Звідки нам про це знати?

«П’ять тисяч. Щонайменше. Якщо це – демонстрація, то добра».

– Скільки людей у нас?

Віссбрук помовчав.

– Під моїм командуванням перебуває близько шестисот вояків Союзу.

«Близько шестисот? Близько? Телепню ти недоумкуватий! Я, коли був вояком, знав ім’я кожної людини у своєму полку і кому які завдання підходять найкраще».

– Шістсот? І це все?

– У місті також є найманці, але їм не можна довіряти і вони самі часто спричиняють клопіт. На мою думку, вони гірше ніж нікчемні.

«Мене цікавили цифри, а не думки».

– Скільки найманців?

– Зараз, можливо, тисяча, а може, й більше.

– Хто ними керує?

– Якийсь штирієць. Називає себе Коска.

– Нікомо Коска?

Вітарі дивилася вниз із парапета, піднявши одну жовтогарячу брову.

– Ви його знаєте?

– Можна й так сказати. Я вважала його мертвим, але на світі, очевидно, немає справедливості.

«Тут вона має рацію». Ґлокта повернувся до Віссбрука.

– Цей Коска підпорядковується вам?

– Не зовсім. Йому платять спайсери, тож він підпорядковується магістрові Ейдер. Теоретично він має виконувати мої накази…

– Але виконує лише власні?

З виразу обличчя генерала Ґлокта зрозумів, що вгадав. «Найманці. Справжнісінький двосічний меч. Завзяті, допоки їм можуть платити і якщо надійність не вважається пріоритетом».

– І люди Коски вдвічі переважають ваших чисельністю.

«Схоже, я розмовляю не з тією людиною, з якою слід говорити про систему оборони міста. Втім, може, і є одне питання, з якого він здатен мене просвітити».

– Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?

Генерал Віссбрук роздратовано сіпнувся.

– Гадки не маю. Діяльність цієї людини мене не цікавила.

– Гм-м, – замислився Ґлокта, насунувши капелюх на голову, коли на стіни повіяв черговий порив піщаного вітру. – Зникнення очільника Інквізиції міста? Геть не цікавило?

– Ні, – відрізав генерал. – У нас рідко з’являлися приводи для розмов. Давуст був добре відомий своєю різкістю. Я вважаю, що в Інквізиції свої обов’язки, а в мене – свої.

«Нервуєш, нервуєш. Утім, відколи я прибув до міста, нервують усі. Можна подумати, ніби мене не хочуть тут бачити».

– У вас свої обов’язки, так? – Ґлокта причовгав до парапета, підняв ціпок і тицьнув у кут кам’яної кладки, що обсипалася, неподалік від п’яти Вітарі. Відколовся й полетів зі стіни в порожнечу шмат каменю. Кілька секунд по тому Ґлокта почув, як він упав у рів далеко внизу, і пішов на Віссбрука. – Чи сказали б ви як командир оборони міста, що до ваших обов’язків належить утримання стін?

Віссбрук наїжачився.

– Я зробив усе можливе!

Ґлокта заходився рахувати на пальцях вільної руки.

– Суходільні стіни кришаться, і на них замало вояків. Рів за ними мало не зник, забитий грязюкою. Ворота не міняли вже багато років, і вони самі по собі розпадаються на шматки. Я переконаний: якби гурки атакували завтра, ми б опинилися в досить жалюгідному становищі.

– Можу вас запевнити: не через мої прорахунки! Від спеки, вітру та солі з моря дерево й метал гниють дуже швидко, а камінь тримається не набагато краще! Ви усвідомлюєте, яка це робота?

Генерал махнув рукою на високі й довгі суходільні стіни, що з обох боків звертали до моря. Навіть тут, на вершині, парапет був досить широкий, щоб по ньому можна було проїхати возом, а біля основи вони були набагато товщі.

– У мене мало вправних мулярів і вкрай мало матеріалів! Того, що дає мені Закрита Рада, ледве вистачає на утримування Цитаделі! А грошей від спайсерів ледь вистачає на підтримку нормального стану стін у Верхньому місті…

«Дурень! Можна подумати, ніби він узагалі не збирається захищати місто всерйоз».

– Цитадель не зможе отримувати щось морем, якщо решта Дагоски опиниться в руках гурків, правильно?

Віссбрук кліпнув.

– Ну, правильно, але…

– Може, стіни Верхнього міста і втримують тубільців там, де вони живуть, але вони занадто довгі, занадто низькі та занадто тонкі, щоб довго витримувати злагоджену атаку, чи не так?

– Так, мабуть, так, але…

– Отже, будь-який план, у якому Цитадель або Верхнє місто розглядається як наша основна лінія оборони, допомагає лише виграти час. Час до прибуття підмоги. Підмоги, яка, зважаючи на те, що наша армія зайнята за сотні ліг звідси, в Енґлії, може прибути далеко не одразу. – «Не прибуде взагалі». – Якщо впадуть суходільні стіни, місто буде приречене.

Ґлокта постукав ціпком по запорошених плитах у себе під ногами.

– Ми маємо битися з гурками тут, і тут ми маємо їх відганяти. Усе інше є несуттєвим.

– Несуттєвим, – проспівала собі під носа Вітарі, перескочивши з однієї частини парапету на другу.

Генерал насупився.

– Я можу лише виконувати вказівки лорд-губернатора та його ради. Нижнє місто завжди вважалося не надто цінним. Я не несу відповідальності за загальну політику…

– Її несу я.

Ґлокта поглянув Віссбрукові у вічі й дуже надовго затримав погляд.

– Віднині й надалі всі ресурси будуть спрямовуватися на ремонт і зміцнення суходільних стін. Нові парапети, нові ворота, необхідно замінити всі до одного розбиті камені. Я не хочу бачити тріщин, крізь які здатна проповзти мураха, а тим паче – гуркська армія.

– Але хто виконуватиме цю роботу?

– Цю хрінь збудували корінні мешканці, хіба ні? Серед них повинні бути умільці. Розшукайте їх і найміть. Що ж до рову, то я хочу, щоб він опустився нижче рівня моря. Якщо прийдуть гурки, ми зможемо його затопити й перетворити місто на острів.

– Але ж на це може піти кілька місяців!

– У вас є два тижні. А може, й іще менше. Примусьте служити кожного, хто сидить без діла. Жінок і дітей теж, якщо вони здатні тримати лопату.

Віссбрук насуплено поглянув на Вітарі.

– А як же ваші люди в Інквізиції?

– О, вони надто заклопотані: ставлять запитання й намагаються з’ясувати, що сталося з вашим попереднім очільником. Або ж день і ніч стежать за мною, моїми апартаментами та воротами Цитаделі, стараючись, щоб того самого не сталося з вашим новим очільником. Прикро було б, якби я зник до завершення оборонних споруд, еге ж, Віссбруку?

– Звичайно, очільнику, – пробурмотів генерал. «Але, як мені здається, без величезного ентузіазму».

– Утім, усі інші мають працювати, і ваші вояки теж.

– Але ж ви не можете очікувати, щоб мої люди…

– Я очікую, що кожен внесе в це свою частку. Якщо це комусь не подобається, хай вертає до Адуа. Хай вертає й пояснює причину своєї неохоти архілекторові. – Ґлокта вишкірився на генерала своєю беззубою усмішкою. – Генерале, незамінних людей немає, зовсім немає.

На рожевому обличчі Віссбрука щедро виступили великі краплі поту. Жорсткий комір його форми потемнів від вологи.

– Звичайно, кожен має внести свою частку! Робота над ровом почнеться негайно! – Він кволо спробував усміхнутися. – Очільнику, я знайду всіх, кого треба, але мені знадобляться гроші. Якщо люди працюють, їм треба платити, навіть тубільцям. Ще нам знадобляться матеріали; все потрібно завозити морем…

– Позичте необхідну для початку суму. Працюйте в борг. Поки що обіцяйте все й не давайте нічого. Його Преосвященство все забезпечить. – «Дуже на це сподіваюся». – Щоранку звітуйте мені про хід своєї роботи.

– Так, щоранку.

– У вас чимало справ, генерале. Раджу вам розпочати.

Віссбрук на мить застиг, ніби не знаючи, віддати йому честь чи ні. Кінець кінцем він просто розвернувся на підборах і побрів геть. «Досада професійного солдата, яким командує цивільний, чи щось більше? Чи не руйную я його ретельно виснуваних планів? Можливо, планів продати місто гуркам?»

Вітарі зіскочила з парапету на тротуар.

– Його Преосвященство все забезпечить? Це було б для вас удачею.

Вона неквапливо пішла геть, і Ґлокта насуплено подивився їй у спину, тоді насуплено подивився в бік пагорбів на материку, а потім насуплено глянув угору, на Цитадель. «Небезпеки зусібіч. Я застряг між архілектором і гурками, і поряд немає нікого, крім невідомого зрадника. Якщо я проживу хоч один день, це буде дивом».

Невиправний оптиміст, можливо, назвав би це місце генделиком. «Але цей заклад навряд чи вартий цієї назви». Хижа, від якої відгонить сечею і в якій стоїть трохи меблів; повсюди старезні плями від поту й нещодавно розлиті рідини. «Така собі помийна яма, з якої вигребли половину помиїв». Тамтешні клієнти та працівники були дуже схожі між собою: п’яні, засиджені мухами тубільці, що розтягнулися на спеці. Посеред цієї розгульної сцени розтягнувся й міцно спав Нікомо Коска, славетний солдат удачі.

Його стілець із плавнику, гойднувшись назад, притулився до забрьоханої стіни та стояв на задніх ніжках. На столі перед ним лежав один його чобіт. Колись той чобіт, певно, був неймовірно вишуканий і яскравий: чорна штирійська шкіра, золота шпора та пряжки. «Тепер уже ні». Його передок прогнувся й посірів від завзятого використання. Шпора відламалась, із пряжок злущувалася позолота, а залізо під нею заплямувала бура іржа. Крізь дірку в підошві на Ґлокту дивився кружечок рожевої шкіри з пухирями.

«І навряд чи знайшовся б чобіт, який краще пасував би своєму власникові». Довгі вуса Коски, які, без сумніву, було потрібно вкладати воском набік, як заведено у штирійських модників, мляво й безживно звисали обабіч його напівроззявленого рота. Його шия та щелепа були вкриті тижневим заростом, чимось середнім між бородою та щетиною, а над комірцем визирав якийсь шерехатий облуплений висип. На голові в нього стирчало на всі боки масне волосся, якщо не рахувати великої лисини на тім’ячку, яскраво-червоної від сонячного опіку. Його обвисла шкіра була всіяна краплинками поту, а по його опухлому лиці повзла лінива муха. На столі лежала на боці порожня пляшка. Ще одну, наполовину повну, він тримав на колінах.

Вітарі поглянула згори вниз на цей взірець п’яного нехтування собою; на її обличчі, попри маску, було добре видно зневагу.

– Отже, це правда: ти досі живий.

«Ледь-ледь».

Коска з зусиллям розплющив одне запалене око, кліпнув, примружено глянув угору, а тоді мало-помалу почав усміхатися.

– Шайло Вітарі, щоб я так жив. Світ іще здатен мене здивувати.

Він поворушив ротом, кривлячись, позирнув униз і побачив у себе на колінах пляшку, підняв її й заходився довго, спрагло з неї пити. Пив він глибокими ковтками, ніби у пляшці була вода. «Досвідчений п’яниця – наче в цьому були якісь сумніви. На перший погляд, зовсім не та людина, якій можна довірити оборону міста».

– Я геть не очікував побачити тебе знову. Чому б тобі не зняти маску? Вона позбавляє мене твоєї краси.

– Прибережи це для своїх повій, Коско. Мені твоїх болячок не треба.

Найманець забулькав якимось напівсміхом, напівкашлем.

– А в тебе й досі манери принцеси, – прохрипів він.

– Тоді, напевно, цей нужник – палац.

Коска знизав плечима.

– Якщо достатньо випити, все здається однаковим.

– Думаєш, ти коли-небудь вип’єш достатньо?

– Ні. Але до цього варто прагнути.

Він висмоктав із пляшки ще порцію напою, ніби підтверджуючи свої слова.

Вітарі всілася на край столу.

– То що тебе сюди привело? Я думала, ти розносиш прутневу гниль по Штирії.

– Моя популярність удома дещо зменшилася.

– Зайвий раз опинився по обидва боки протистояння, так?

– Щось таке.

– Але дагосканці зустріли тебе з розпростертими обіймами?

– Мене більше порадувало б, якби ти зустріла мене з розведеними ногами, але неможливо отримати все, чого хочеться. А хто твій приятель?

Ґлокта витягнув однією зболеною стопою благенький стілець і опустився на нього, сподіваючись, що той витримає його вагу. «Падіння на підлогу, в купу розтрощеного пруття, аж ніяк не справило б потрібного ефекту, чи не так?»

– Мене звати Ґлокта. – Він витягнув спітнілу шию в один бік, а тоді у другий. – Очільник Ґлокта.

Коска довго на нього дивився. Очі в нього були налиті кров’ю, запалі, з важкими повіками. «І все ж у них видно певний розрахунок. Можливо, він і наполовину не такий п’яний, як удає».

– Той самий, що бився в Гуркулі? Полковник кінноти?

Ґлокта відчув, як у нього засіпалася повіка. «Навряд чи можна сказати “той самий”, але мене все ж таки навдивовижу добре пам’ятають».

– Я полишив військову службу кілька років тому. Мене дивує, що ви про мене чули.

– Боєць має знати своїх ворогів, а найманець ніколи не знає, ким може бути його наступний ворог. У військових колах варто зауважувати, хто є хто. Колись у минулому вас згадували при мені як людину, на яку варто звернути увагу. Як я чув, відважну й розумну, але нерозсудливу. Далі я не чув більш нічого. А тепер ви тут, працюєте в іншій царині. Ставите запитання.

– Нерозсудливість усе-таки не пішла мені на користь, – знизав плечима Ґлокта. – А час треба чимось займати.

– Звичайно. Як я кажу, ніколи не сумнівайтеся в чужому виборі. Неможливо знати чужі мотиви. Ви прийшли випити, очільнику? На жаль, тут немає нічого, крім цієї сечі. – Він змахнув пляшкою. – Чи ви маєте до мене запитання?

«Маю, і вдосталь».

– У вас є досвід облог?

– Досвід? – захлинувся Коска. – Ви питаєте про досвід? Ха! Вже чого-чого, а досвіду мені не бракує…

– Так, – буркнула Вітарі через плече, – бракує тільки дисципліни й відданості.

– Ну, так, – насуплено глянув Коска їй у спину, – це все залежить від того, у кого спитати. Але я був під Етріною та під Мурісом. Серйозні там були облоги. А ще я сам кілька місяців тримав у облозі Віссерін і майже його здобув – просто мене заскочила зненацька та дияволиця Меркатто. Пішла на нас кавалерією до світанку, із сонцем за спиною і все таке, вчинила збіса не по-дружньому, сучка така…

– Я чула, ти тоді був п’яний до безпам’ятства, – пробурчала Вітарі.

– Ну, так… Потім я шість місяців утримував Борлетту проти великого герцога Орсо…

Вітарі пирхнула.

– Поки він не заплатив тобі, щоб ти відчинив браму.

Коска сором’язливо всміхнувся.

– Сума була страшенно велика. Але він так і не прорвався боєм! Цього в мене не відняти, еге ж, Шайло?

– Маючи при собі гаманець, битися з тобою не треба.

Найманець усміхнувся.

– Я – той, хто я є, і я ніколи не стверджував, ніби є якимось інакшим.

– Отже, про вас відомо, що ви зраджували своїх наймачів? – запитав Ґлокта.

Штирієць помовчав, тримаючи пляшку на півдорозі до рота.

– Очільнику, я ображений до глибини душі. Може, Нікомо Коска й найманець, але правил ще ніхто не скасовував. Я можу відвернутися від наймача лише за однієї умови.

– Якої саме?

Коска всміхнувся.

– Якщо хтось інший запропонує мені більше.

«Ах, кодекс честі найманця. Заради грошей деякі люди готові на що завгодно. За достатню суму більшість людей зробить що завгодно. Може, навіть організує зникнення очільника Інквізиції?»

– Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?

– А, загадка невидимого мучителя! – Коска задумливо почухав спітнілу бороду, трохи поскуб висип у себе на шиї та оглянув те, що назбирав із неї під ніготь. – Хто його знає і кого це цікавить? Він був свинотою. Я його майже не знав, а те, що я знав про нього, мені не подобалося. Він мав удосталь ворогів, а тут, якщо ви не помітили, справжнє зміїне кубло. Якщо ви цікавитеся, яка зміюка його вкусила, що ж… хіба це не ваша робота? Я тут був зайнятий. Випивкою.

«Не так уже й неймовірно».

– Якої ви думки про нашого спільного друга генерала Віссбрука?

Коска зігнув плечі та трохи втиснувся у стілець.

– Він – дитина. Грається в солдатиків. Вовтузиться зі своїм маленьким замком і своїм парканчиком, хоча значення мають лише великі стіни. Варто їх утратити, як гра закінчується, скажу я вам.

– Я думав точнісінько так само. – «Можливо, це все- таки не найгірші руки, у яких могла опинитись оборона міста». – Уже почалася робота над суходільними стінами, а також ровом за ними. Я сподіваюся його затопити.

Коска підняв брову.

– Добре. Затоплюйте. Гурки не дуже люблять воду. З них кепські моряки. Затоплюйте. Чудово.

Він закинув голову назад і висмоктав із пляшки останні краплі, жбурнув її на брудну підлогу, витер брудною рукою рота, а тоді витер руку об брудну від поту сорочку.

– Хоч хтось розуміє, що робить. Можливо, коли гурки атакують, ми протримаємося довше, ніж кілька днів, га?

«Якщо нас не зрадять іще до цього».

– Хто його знає, може, гурки й не атакують.

– О, я сподіваюся, що атакують. – Коска потягнувся під стілець і витягнув ще одну пляшку. Коли він витягнув зубами корок і виплюнув його на протилежний кінець зали, у нього зблиснули очі. – Коли починаються бої, мені подвоюють платню.

Був вечір, і в приймальні віяв милосердний вітерець. Ґлокта притулився до стіни біля вікна, дивлячись, як над містом унизу розтягуються тіні.

Лорд-губернатор змушував його чекати. «Намагається показати мені, що він досі головний, хоч що там каже Закрита Рада». Але Ґлокта був не від того, щоби трохи постояти нерухомо. День вийшов виснажливим. Він плентався містом серед палючої спеки, оглядав стіни, ворота, війська. Ставив запитання. «Запитання, на які ніхто не має задовільних відповідей». У нього пульсувала болем нога, нила спина, а рука натерлася об ціпок. «Але нічого страшнішого, ніж зазвичай. Я ще стою. День загалом добрий».

Розжарене сонце було оповите жовтогарячими хмарами. Під ним виблискував сріблом у призахідному світлі довгий клин моря. Суходільні стіни вже занурили половину напіврозвалених будівель Нижнього міста у глибокий морок, а дахами Верхнього міста тягнулися тіні від високих шпилів великого храму, що повзли схилами скелі до Цитаделі. Від пагорбів на материку залишилися тільки далекі затінені обриси. «А ще там кишать гуркські вояки. Без сумніву, стежать за нами, як ми стежимо за ними. Бачать, як ми риємо рови, латаємо стіни, зміцнюємо ворота. Цікаво, як довго вони спокійно стежитимуть? Коли для нас зайде сонце?»

Відчинилися двері, і Ґлокта повернув голову, скривившись, коли в нього хруснула шия. То був син лорд-губернатора, Корстен дан Вурмс. Зачинивши за собою двері, він цілеспрямовано зайшов до кімнати, клацаючи металевими набійками по мозаїчній підлозі. «Ах, цвіт юної шляхти Союзу. Дуже добре відчувається почуття честі. Чи це хтось перднув?»

– Очільнику Ґлокта! Сподіваюся, я не змусив вас чекати.

– Та ні, змусили, – промовив Ґлокта, причовгавши до столу. – Так буває, коли хтось запізнюється на зустріч.

Вурмс трохи насупився.

– Тоді прошу пробачення, – відповів він максимально безцеремонним тоном. – Як вам наше місто?

– Жарке та з безліччю сходів. – Ґлокта плюхнувся на один із вишуканих стільців. – Де лорд-губернатор?

Він насупився сильніше.

– На жаль, мій батько погано почувається і не може прийти. Він, як ви розумієте, людина літня і потребує відпочинку. Однак я можу говорити за нього.

– Можете? Справді? І що ви з ним можете сказати?

– Мій батько вкрай стурбований вашою поточною роботою над оборонними спорудами. Мені розповідають, що вояків короля відправили рити ями на півострові замість того, щоб захищати стіни Верхнього міста. Ви ж розумієте, що полишаєте нас на милість тубільців?!

Ґлокта пирхнув.

– Тубільці – громадяни Союзу, хоч як би вони воліли ними не бути. Повірте мені, вони схильні до милості більше за гурків.

«А вже з їхньою милістю я знайомий особисто».

– Вони дикуни, – посміхнувся Вурмс, – та ще й небезпечні! Ви пробули тут недостатньо довго, щоби зрозуміти, яку загрозу вони становлять для нас! Вам слід поговорити з Гаркером. Про тубільців він мислить правильно.

– Я поговорив з Гаркером, і те, як він мислить, мені не сподобалося. Ба більше, я підозрюю, що він, можливо, був змушений переглянути свою думку внизу, в темряві. – «Підозрюю, що він переглядає свою думку просто зараз, так швидко, як тільки дозволяє йому його курячий мозок». – Що ж до побоювань вашого батька, то йому більше не потрібно турбуватися про оборону міста. Оскільки він – людина літня й потребує відпочинку, я не сумніваюся, що він буде радий перекласти цей обов’язок на мене.

Гарне обличчя Вурмса зсудомило від гніву. Він відкрив рота, щоби процідити щось лайливе, але, схоже, передумав. «Так і треба». Він сів, відкинувшись на спинку крісла, і задумливо потер пальцем об палець. Заговорив він із дружньою усмішкою й чарівливою м’якістю. «Тепер починаються лестощі».

– Очільнику Ґлокта, мені здається, що ми спершу пішли не в ногу…

– А піти з другої ноги я не можу.

Вурмсова усмішка дещо пригасла, але він не здався.

– Очевидно, що ви наразі маєте фору, але в мого батька є багато друзів у Міддерланді. За бажання я можу відчутно вам завадити. Відчутно завадити або неабияк допомогти…

– Я дуже радий, що ви вирішили співпрацювати зі мною. Для початку можете розповісти мені, що сталося з очільником Давустом.

Усмішка остаточно зникла.

– Звідки мені знати?

– Усі щось знають.

«І дехто знає більше за інших. Може, це ти, Вурмсе?»

Син лорд-губернатора на мить замислився. «Тупий чи винний? Він намагається зрозуміти, як мені можна допомогти чи як можна замести за собою сліди?»

– Я знаю, що тубільці його ненавиділи. Вони постійно плели змови проти нас, а Давуст невтомно переслідував невірних. Я не сумніваюся, що він став жертвою якогось із їхніх задумів. Будучи вами, я розпитував би людей у Нижньому місті.

– О, я цілком певен, що відповіді криються тут, у Цитаделі.

– Тільки не в мене, – різко відповів Вурмс і зміряв Ґлокту поглядом. – Повірте моєму слову: я був би набагато щасливіший, якби Давуст і досі був із нами.

«Може, й так, а може, й ні, але сьогодні ми відповідей не одержимо».

– Чудово. Розкажіть мені про запаси міста.

– Запаси?

– Харчі, Корстене, харчі. Як я розумію, відколи гурки перекрили сухопутні маршрути, все доводиться завозити морем. Безперечно, годування людей – одна з найнагальніших проблем губернатора.

– Мій батько в жодному разі не забуває про потреби своїх людей! – різко промовив Вурмс. – Ми маємо запас провіанту на шість місяців!

– Шість місяців? На всіх мешканців?

– Звісно.

«Краще, ніж я очікував. Хоч на одну проблему в цьому величезному клубку турбот стало менше».

– Якщо не враховувати тубільців, – додав Вурмс так, наче це не мало жодного значення.

Ґлокта заговорив не одразу.

– А що вони їстимуть, якщо гурки обложать місто?

Вурмс знизав плечима.

– Я про це насправді не думав.

– Та невже? А що, на вашу думку, буде, коли вони почнуть пухнути з голоду?

– Ну…

– Хаос – ось що буде! Ми не можемо втримати місто, у якому проти нас чотири п’ятих населення! – Ґлокта з відразою втягнув повітря крізь порожні ясна. – Підіть до купців, роздобудьте провіанту на шість місяців! На всіх! Хай припасів вистачить на шість місяців навіть пацюкам у каналізації!

– Я вам що, – обурився Вурмс, – хлопчик на побігеньках?

– Гадаю, ви будете тим, ким я накажу вам стати.

Тепер на Вурмсовому обличчі вже не лишилось і сліду від привітності.

– Я син лорд-губернатора! Я проти того, щоб до мене так зверталися!

Ніжки його стільця несамовито завищали, він підхопився й попрямував до дверей.

– Чудово, – пробурмотів Ґлокта. – До Адуа щодня відпливає човен. Він швидкий і доправляє свій вантаж просто до Будинку Питань. Повірте мені, там до вас звертатимуться інакше. Я міг би з легкістю домовитися про місце на ньому для вас.

Вурмс зупинився.

– Ви не посмієте!

Ґлокта всміхнувся своєю найогиднішою усмішкою, кривою та щербатою.

– Щоб легковажити життям, угадуючи, що я посмію зробити, вам потрібно бути сміливцем. Наскільки ви сміливі?

Юнак облизав вуста, але не зміг довго дивитися Ґлокті в очі. «Ні? Я так і думав. Він нагадує мені мого друга, капітана Лютара. Дуже яскравий і зухвалий, але без відповідного характеру. Штрикни його шпилькою – і він уже здувається, як проколотий бурдюк».

– Харчі на шість місяців. На шість місяців для всіх. І зробіть так, щоб їх забезпечили швидко.

«Хлопчику на побігеньках».

– Звичайно, – рикнув Вурмс, не зводячи похмурого погляду з підлоги.

– Тоді можна зайнятися водою. Колодязями, резервуарами, насосами. Треба ж буде людям чимось запити вашу тяжку працю? Звітуйте мені щоранку.

Вурмс стиснув і розтиснув кулаки опущених рук, несамовито ворушачи щелепними м’язами.

– Звісно, – сплюнув він.

– Звісно. Можете йти.

Ґлокта провів його поглядом. «І я поговорив із двома з чотирьох. Двоє з чотирьох, і я нажив двох ворогів. Щоб досягти тут успіху, мені знадобляться союзники. Без союзників я протримаюся недовго, хоч які в мене є документи. Без союзників я не втримаю гурків за воротами, якщо вони надумають спробувати ввійти. Навіть гірше: я досі нічого не знаю про Давуста. Очільник Інквізиції зник без сліду. Будемо сподіватися, що архілектор буде терплячим.

Сподіватися. Архілектор. Терплячий. – Ґлокта насупився. – На світі ніколи не бувало менш сумісних понять».