Читать книгу Раніше ніж їх повісять - Джо Аберкромби - Страница 4

Зандові дан Ґлокті,

очільникові Дагоски, строго конфіденційно

Негайно вирушай морем до міста Дагоски та перебери на себе керування Інквізицією в ньому. З’ясуй, що сталося з твоїм попередником, очільником Давустом. Перевір його підозру щодо наявності змови, можливо, просто у правлячій раді міста. Допитай членів цієї ради та повністю викоріни будь-яку нелояльність. Нещадно карай за зраду, але лише за переконливими доказами. Ми більше не можемо дозволяти собі помилок.

Гуркські солдати вже стікаються на півострів і готові скористатися з будь-якої слабини. Королівські полки ведуть активні бойові дії в Енґлії, тож не сподівайся на суттєву допомогу в разі атаки гурків. У зв’язку з цим подбай про міцність оборонних споруд міста, а також достатню кількість провізії для будь-якої облоги. Повідомляй мене про хід своєї роботи регулярними листами. Передусім же подбай про те, щоб Дагоска за жодних обставин не потрапила в руки гурків.

Не підведи.

Сульт,

архілектор Королівської Інквізиції

Ґлокта обережно склав листа і знову сховав його в кишеню, а тоді ще раз перевірив, чи лежить поряд із ним королівський указ. «Клятий папірець». Цей великий документ, відколи архілектор передав його Ґлокті, обтяжував йому плащ. Ґлокта витягнув його й перевернув; листове золото на його великій печатці заблистіло на немилосердному сонці. «Один-єдиний аркуш паперу, але дорожчий за золото. Безцінний. Із цим я промовляю голосом самого короля. Я – наймогутніша людина Дагоски, вища навіть за самого лорд-губернатора. Усі мають слухатися мене й коритися мені. Звичайно, допоки я живий».

Подорож була не з приємних. Корабель був малий, а круг Морів під час плавання – неспокійний. Ґлоктина каюта була крихітна, розпечена й закрита, як пічка. «Пічка, що день і ніч несамовито хиталася». Якщо він не намагався їсти кашу, що розхлюпувалася з миски, як навіжена, то вибльовував ту дещицю, яку справді зумів проковтнути. Але під палубами принаймні не могла підкоситися його нікчемна нога, через яку він беркицьнувся б за борт у море. «Так, подорож вийшла аж ніяк не приємною».

Але тепер подорож добігла кінця. Корабель уже наближався до свого причалу серед заповнених верфей. Матроси вже мучилися з якорем, викидаючи канати на пристань. Тепер із корабля на запорошений берег плавно спускалися сходні.

– Гаразд, – сказав практик Северард. – Піду вип’ю.

– Випий чогось міцного, але неодмінно знайди мене згодом. Завтра на нас чекатиме робота. Дуже багато роботи.

Северард кивнув, і довкола його худого обличчя загойдалося тонке волосся.

– О, я живу заради служіння.

«Не знаю точно, заради чого ти живеш, але сумніваюся, що заради нього». Він неквапом пішов геть, фальшиво щось насвистуючи, протупав по сходнях, подолав верф і зник між запорошеними брунатними будівлями за нею.

Ґлокта збентежено подивився на вузькі дерев’яні сходні, обмацав однією рукою держак свого ціпка та облизав порожні ясна, набираючись відваги, щоби ступити на них. «Справжнє діяння самовідданого героїзму». Він на мить замислився про те, чи не розважливіше буде проповзти ними на животі. «Так шанси на смерть у воді будуть менші, але це навряд чи буде пристойно, чи не так? Очільник Інквізиції міста, що викликає шанобливий острах, вповзає у свої нові володіння на животі».

– Вам допомогти?

Практик Вітарі дивилася на нього скоса, відкинувшись спиною на поручні корабля. Її руде волосся стирчало дибки, як колючки на будяку. Вона, здавалося, усю дорогу ніжилася на свіжому повітрі, як ящірка, геть нічого не відчуваючи від хитання корабля й насолоджуючись нестерпною спекою так само сильно, як Ґлокта її ненавидів. Вгадати вираз її обличчя, прихованого чорною маскою практика, було важко. «Але цілком можна припустити, що вона всміхається. Без сумніву, вона вже готувала свій перший звіт для архілектора: “Каліка провів більшу частину мандрівки, блюючи під палубами. Коли ми прибули до Дагоски, його довелося витягати на берег разом із вантажем. Він уже став посміховиськом…”»

– Звісно, що ні! – різко вимовив Ґлокта, пошкандибавши на сходні так, ніби він щоранку ризикував життям. Коли він поставив на них праву ногу, вони підозріло захитались, і він до болю чітко усвідомив, що об слизьке каміння причалу далеко під ним плюскає сіро-зелена вода. «Біля доків знайшли тіло…»

Але кінець кінцем йому вдалося прочовгати на другий кінець без жодної пригоди, тягнучи за собою всохлу ногу. Діставшись до запорошеного каміння доків і нарешті знову ставши на тверду землю, він відчув безглуздий приплив гордості. «Сміхота. Можна подумати, ніби я вже здолав гурків і врятував місто, а не прошкандибав три кроки». На додачу до всього, тепер, коли він уже звик до постійного хитання корабля, у нього від стабільності землі почалося запаморочення й закрутило в животі, а мерзотний солоний сморід розпечених доків аж ніяк не покращував ситуації. Він примусив себе проковтнути повний рот гіркої слини, заплющив очі й підвів обличчя до безхмарного неба.

«Трясця, як же спекотно». Ґлокта вже й забув, як спекотно буває на Півдні. Рік наближається до кінця, а сонце все одно пече й він усе одно обливається потом під довгим чорним плащем. «Може, шати Інквізиції й відмінно вселяють жах у підозрюваних, але до жаркого клімату вони, на жаль, пристосовані кепсько».

Практикові Фросту було ще гірше. Здоровезний альбінос прикрив усі оголені ділянки своєї молочної шкіри до останнього дюйма, навіть одягнув чорні рукавички та крислатий капелюх. Він поглянув на блискуче небо, підозріливо і страдницьки примруживши рожеві очі; на його широкому білому обличчі довкола чорної маски виступили краплинки поту.

Вітарі скоса поглянула на них.

– Вам справді варто частіше виходити на вулицю, – пробурмотіла вона.

У кінці верфі чекав чоловік у чорному одязі Інквізиції, який тримався затінку напіврозваленої стіни, та все одно рясно пітнів. Високий кістлявий чолов’яга з виряченими очима й червоним гачкуватим носом, облупленим через сонячний опік. «Оце так нас зустрічають? Судячи з розмаху зустрічі, моєму прибуттю аж ніяк не раді».

– Я Гаркер, старший інквізитор міста.

– До мого прибуття, – різко зауважив Ґлокта. – Скільки вас іще?

Інквізитор насупився.

– Четверо інквізиторів і близько двадцятьох практиків.

– Небагато для того, щоб убезпечити місто такого розміру від зради.

Гаркерове насуплене обличчя спохмурніло ще більше.

– Нам це завжди вдавалося.

«Ой, і справді. Звісно, як не рахувати того, що ви кудись поділи свого очільника».

– Це ваш перший візит до Дагоски?

– Я провів певний час на Півдні.

«Найкращі та найгірші дні свого життя».

– Був у Гуркулі під час війни. Бачив Ульріох.

«У руїнах після того, як ми спалили місто».

– І два роки пробув у Шаффі.

«Якщо взяти до уваги імператорські тюрми. Два роки серед палючої спеки й нищівної темряви. Два роки в пеклі».

– Але в Дагосці не бував ніколи.

– Хе, – зневажливо пирхнув Гаркер. – Ваші апартаменти в Цитаделі.

Він кивнув на величезну скелю, що височіла над містом. «Хто б сумнівався. Звичайно, в найвищій частині найвищої будівлі».

– Я вас проведу. Лорд-губернатор Вурмс і його рада з нетерпінням чекатимуть на зустріч зі своїм новим очільником.

Він повернувся з якимось ображеним виразом обличчя. «Думаєш, що сам мав одержати цю роботу, так? Я дуже радий тебе засмутити».

Гаркер жваво попрямував у місто, а практик Фрост посунув за ним, згорбивши важкі плечі, що оточували товсту шию, і тримаючись будь-якої, навіть найменшої тіні, наче сонце жбурлялося в нього крихітними дротиками. Вітарі петляла по запорошеній вулиці, як по танцювальному майданчику, зазираючи у вікна та вузькі провулки. Ґлокта, у якого від зусилля вже починала горіти ліва нога, вперто човгав позаду.

«Каліка прочовгав у місті всього три кроки, перш ніж упасти долілиць, а далі його до кінця шляху несли на ношах, де він вищав, як недорізана свиня, і просив води, тим часом як ті самі громадяни, у яких він мав вселяти жах, отетеріло за цим спостерігали…»

Він розтулив губи та вгородив ті зуби, які в нього залишились, у чисті ясна, примушуючи себе не відставати від інших; держак ціпка врізався йому в долоню, а його хребет із кожним кроком нестерпно клацав.

– Це Нижнє місто, – пробурчав Гаркер через плече, – де мешкає тубільне населення.

«Велетенські нетрі, розпечені, розжарені й запорошені». Будівлі тут були вбогі й недоглянуті – благенькі одноповерхові хижки, похилі купи недопаленої глиняної цегли. Усі люди тут були темношкірі, бідно вдягнуті та явно голодні. Із одних дверей на них дивилася кістлява жінка. Прокульгав повз них на зігнутих милицях одноногий старий. У вузькому провулку між купами відходів гасали обірвані діти. У повітрі добре відчувався сморід гнилі та несправної каналізації. «А може, цілковитої відсутності каналізації». Повсюди дзижчали мухи. «Жирні, сердиті мухи. Єдині істоти, що тут процвітають».

– Якби я знав, яке це чарівне місце, – зауважив Ґлокта, – то прибув би швидше. Схоже, приєднання до Союзу пішло дагосканцям на користь, еге ж?

Гаркер не розпізнав його іронії.

– Так, ніде правди діти. За нетривалий час свого панування в місті гурки перетворили на рабів багатьох із найвизначніших містян. Тепер, під владою Союзу, вони дійсно мають свободу працювати й жити як завгодно.

– Дійсно мають свободу, так?

«То он вона яка, свобода». Ґлокта подивився на купку похмурих тубільців, які скупчилися довкола ятки з убогим крамом – напівгнилими фруктами та засидженими мухами тельбухами.

– Ну, здебільшого так, – насупився Гаркер. – Інквізиції, коли ми прибули, довелося позбутися кількох баламутів. А тоді, три роки тому, ці невдячні свині підняли повстання.

«Після того як ми дали їм свободу жити, як тварини, у власному місті? Просто вражає».

– Ми їх, звісно, здолали, та вони спричинили величезні збитки. Опісля їм заборонили тримати в себе зброю чи заходити до Верхнього міста, де живе більшість білих. Відтоді все було тихо. Це лише підтверджує, що найефективніше цими дикунами керує тверда рука.

– Вони збудували неабиякі оборонні споруди як на дикунів.

Перед ними розтинала місто висока стіна, що кидала довгу тінь на вбогі будівлі нетрів. Попереду зяяв широкий рів, нещодавно викопаний і обнесений палями. Вузький місток вів до воріт, розташованих між високими вежами. Важкі ворота були відчинені, але перед ними стояв десяток чоловіків – вояків Союзу, що обливалися потом у сталевих шоломах і шкіряних плащах із заклепками, зі шпагами та списами, на яких виблискувало немилосердне сонце.

– Ці ворота добре охороняються, – зауважила Вітарі. – Якщо взяти до уваги, що вони всередині міста.

Гаркер насупився.

– Після повстання тубільців почали пускати до Верхнього міста лише за наявності дозволу.

– І в кого є дозволи? – запитав Ґлокта.

– У деяких кваліфікованих ремісників і тому подібних, чиїми послугами ще користується Гільдія спайсерів, але здебільшого у слуг, які працюють у Верхньому місті та Цитаделі. Слуги з числа місцевих є в багатьох громадян Союзу, які тут проживають, а в декого їх кілька.

– Але ж місцеві, звичайно, теж є громадянами Союзу?

Гаркер скривив вуста.

– Можна й так сказати, очільнику, але їм не можна довіряти, це факт. Вони мислять не так, як ми.

– Та невже?

«Якщо вони взагалі думають, то це вже краще за цього дикуна».

– Ці смагляві – всі до одного покидьки. Гурки, дагосканці – всі вони однакові. Самі вбивці та злодії. Найдоцільніше їх тіснити й утискати. – Гаркер насуплено подивився на розжарені нетрі. – Якщо щось пахне лайном і має колір лайна, то це, ймовірно, і є лайно.

Він повернувся й побрів мостом.

– Яка чарівлива та просвічена людина, – пробурмотіла Вітарі. «Ти читаєш мої думки».

За воротами відкривався інакший світ. На палючому сонці сяяли величні куполи, елегантні вежі, мозаїки з кольорового скла та стовпи з білого мармуру. Вулиці були широкі й чисті, а житлові будинки – добре доглянуті. На охайних площах росло навіть кілька спраглих пальмочок. Тут люди були випещені, гарно вбрані й білошкірі. «Щоправда, сильно обгорілі на сонці». Серед них снувало кілька смаглявих облич, які всіляко старалися не потрапляти під ноги, вдивляючись у землю. «Щасливчики, яких пустили сюди служити? Певно, радіють, що в нас у Союзі не терплять рабства».

Ґлокта чув якийсь дзенькіт, схожий на звук віддаленого бою, що перекривав усе інше. Він гучнішав, поки Ґлокта тягнув зболену ногу Верхнім містом, і став просто несамовитим, коли вони вийшли на широку площу, де від краю до краю зібралася неймовірна юрба. Там були люди з Міддерланду, Гуркулу, Штирії, вузькоокі уродженці Сулджуку, жовтоволосі громадяни Старої Імперії й навіть бородаті північани, що забрели далеко від дому.

– Купці, – пробурчав Гаркер.

«Мабуть, усі купці на світі». Вони юрмилися довкола завалених харчами яток, великих ваг для зважування речовин, дощок, на яких крейдою були записані назви та ціни товарів. Вони волали, позичали та обмінювалися безліччю різних мов, здіймали руки в чудернацьких жестах, штовхалися, смикали одне одного й показували одне на одного. Нюхали ящики з прянощами та палички пахощів, тицяли пальцями в сувої тканини та дошки з рідкісної деревини, стискували фрукти, пробували на зуб монети, дивилися крізь лінзи на блискучі коштовні камені. То там, то тут крізь натовп сунув носій-тубілець, зігнувшись навпіл під величезним вантажем.

– Спайсери зі всього беруть відсоток, – пробурчав Гаркер, нетерпляче проштовхуючись крізь галасливий натовп.

– Певно, чималий, – зауважила собі під носа Вітарі.

«Гадаю, дуже чималий. Достатній, щоб опиратися гуркам. Достатній, щоби тримати в полоні ціле місто. Люди здатні вбивати за значно, значно менше».

Ідучи площею, Ґлокта кривився і шкірився, сіпаючись, хилячись і боляче штовхаючись на кожному кульгавому кроці. Лише тоді, коли вони нарешті вийшли з натовпів із протилежного боку, до нього дійшло, що вони вже опинились у затінку величезної граційної будівлі, що високо здіймалася над юрбами численними арками й куполами. На кожному її куті злітали в повітря витончені шпилі, тендітні й ніжні.

– Велично, – пробурмотів Ґлокта, витягнувши зболілу спину та примружено глянувши вгору; дивитися на це чисто-біле каміння на післяобідньому сонці було майже боляче. – Побачивши це, можна й повірити в Бога.

«Якщо не бути надто розумним для цього».

– Хе, – пирхнув Гаркер. – Тубільці колись тисячами молилися тут, отруюючи саме повітря своїми клятими співами та забобонами – звісно, до придушення повстання.

– А тепер?

– Очільник Давуст оголосив це місце забороненою для них зоною. Як і все Верхнє місто загалом. Тепер спайсери користуються ним як продовженням ринку, купують, продають і таке інше.

– Гм.

«Неймовірно доречно. Храм заробляння грошей. Нашої власної маленької релігії».

– Здається, тут іще влаштував собі контору якийсь банк.

– Банк? Який саме?

– Цими питаннями відають спайсери, – нетерпляче відказав Гаркер.

– «Валінт і ще хтось», так?

– Балк. «Валінт і Балк».

«Отже, певні давні знайомі дісталися сюди раніше за мене? Я мав би здогадатися. Ці покидьки всюди. Всюди, де є гроші». Він оглянув велелюдний ринок. «А тут грошей багацько».

Коли вони почали видиратися на велику скелю, шлях став крутішим; вулиці на скельних уступах були вирізані з сухого схилу. Ґлокта сунув крізь спеку, зігнувшись над своїм ціпком і закусивши губу від болю в нозі; він був спраглий, як собака, а з усіх його пор лився піт. Гаркер не намагався сповільнитися, поки Ґлокта плентався за ним. «І хай я крізь землю провалюсь, якщо попрошу його про це».

– Над нами Цитадель.

Інквізитор змахнув рукою, показуючи на скупчення будівель із прямовисними стінами, куполів і веж, які притулилися до самого вершечка брунатної скелі високо над містом.

– Колись тут була резиденція тубільного короля, але тепер вона слугує адміністративним центром Дагоски і в ній мешкають деякі з найважливіших громадян міста. Усередині розташовані місце зібрань спайсерів і міський Будинок питань.

– Незлий краєвид, – буркнула Вітарі.

Ґлокта повернувся та прикрив очі рукою. Перед ними розкинулася дуже схожа на острів Дагоска. Скочувалося донизу Верхнє місто – охайні сітки з охайних будинків, розділених довгими прямими дорогами, всіяні жовтими пальмами та широкими площами. На протилежному боці його довгого вигнутого муру розкинувся запорошений брунатний клубок нетрів. Над ними, як бачив Ґлокта, височіли здаля могутні суходільні стіни, що мерехтіли в імлі та перегороджували вузький кам’янистий перешийок, який з’єднував місто з материком. З одного боку з ним межувало блакитне море, а з другого – блакитна гавань. «Кажуть, це найпотужніші оборонні споруди у світі. Цікаво: чи перевіримо ми невдовзі ці гордовиті хвастощі?»

– Очільнику Ґлокта! – Гаркер прокашлявся. – На вас чекають лорд-губернатор і його рада.

– То хай почекають ще трохи. Мені цікаво знати, яких успіхів ви досягли в розслідуванні зникнення очільника Давуста.

«Усе ж таки буде вкрай прикро, якщо нового очільника спіткає така сама доля».

Гаркер насупився.

– Ну… дечого досягли. Я не сумніваюся, що в ньому винні тубільці. Вони безупинно плетуть змови. Багато хто з них, попри заходи, вжиті Давустом після повстання, досі не бажає знати своє місце.

– Я приголомшений.

– Повірте мені: це щира правда. У ніч зникнення очільника в його кімнатах були присутні троє дагосканських слуг. Я їх допитував.

– І що ви з’ясували?

– На жаль, іще нічого. Вони виявилися надзвичайно впертими.

– Тоді пропоную допитати їх разом.

– Разом? – Гаркер облизав губи. – Я не думав, що вам, очільнику, захочеться допитати їх особисто.

– Тепер знаєте.

«Логічно було подумати, що у глибині скелі буде прохолодніше». Але там було так само спекотно, як на розжарених вулицях, тільки без жодного милосердного вітерцю, навіть найлегшого. У коридорі було тихо, мертво й душно, як у гробниці. Смолоскип Вітарі відкидав у кутки мерехтливі тіні, а за ними швидко надходила пітьма.

Гаркер зупинився перед окутими залізом дверима і стер з обличчя великі краплини поту.

– Мушу попередити вас, очільнику, що нам довелося повестися з ними досить… твердо. Самі знаєте: немає нічого кращого за тверду руку.

– О, я й сам умію бути твердим, коли цього вимагає ситуація. Мене нелегко шокувати.

– Добре, добре.

У замку крутнувся ключ, відчинилися двері, і в коридор полинув огидний запах. «Суміш забитого нужника з купою гнилого сміття». Камера за дверима була крихітна, без вікон, із низькою стелею, під якою ледве можна було стояти. Спека була нестерпна, а сморід – жахливий. Вона нагадувала Ґлокті іншу камеру. Далі на південь, у Шаффі. Глибоко під імператорським палацом. «Камера, у якій я задихався два роки, верещав у пітьму, дряпав стіни, повзав у власних відходах». У нього тим часом засіпалось око, і він обережно витер його пальцем.

Один в’язень лежав урозтяг обличчям до стіни; його шкіра почорніла від синців, а обидві ноги були зламані. Ще один був підвішений до стелі за зап’ястки; його коліна торкалися підлоги, голова мляво висіла, а спина була посічена до крові. Вітарі зігнулась і потицяла в одного з них пальцем.

– Мертвий, – просто сказала вона й перейшла до другого. – І цей теж. Помер уже давненько.

Мерехтливе світло впало на ще одного в’язня. Ця була жива. «Ледь жива». Її руки й ноги були скуті ланцюгами, обличчя – змарніле від голоду, губи – потріскані від спраги. Вона притискала до себе брудне, заляпане кров’ю ганчір’я. Злегка торкаючись п’ятами підлоги, вона намагалася відсунутися ще далі в куток і ледь чутно бурмотіла кантійською. Однією рукою вона затулила лице від світла. Пам’ятаю. «Єдине, що гірше за пітьму, – це прихід світла. З ним завжди приходять запитання».

Ґлокта насупився й перевів очі, що сіпалися, з двох сплюндрованих трупів на злякану дівчину; у голові в нього макітрилося від цього зусилля, спеки та смороду.

– Що ж, тут дуже затишно. Що вони вам сказали?

Гаркер, знехотя ввійшовши до камери з Фростом за плечем, закрив носа й рота рукою.

– Поки нічого, але я…

– Зараз ви вже точно нічого з цих двох не витягнете. Сподіваюся, вони підписали зізнання.

– Ну… не зовсім. Очільника Давуста ніколи так сильно не цікавили зізнання смаглявих – ми просто, ну, знаєте…

– Ви навіть не змогли зберегти їм життя до зізнань?

Гаркер набурмосився. «Як дитина, несправедливо покарана шкільним учителем».

– Ще є дівка, – грубо зауважив він.

Ґлокта поглянув на неї, облизуючи місце, на якому колись перебував його передній зуб. «Жодного методу. Жодної цілі. Жорстокість заради жорстокості. Якби я з’їв щось сьогодні, то, можливо, мало не виблював би».

– Скільки їй років?

– Мабуть, чотирнадцять, очільнику, але я не розумію, яке це має значення.

– Значення цього, інквізиторе Гаркер, полягає в тому, що чотирнадцятирічні дівчата рідко очолюють змови.

– Я вирішив, що найкраще діяти сумлінно.

– Сумлінно? Ви хоч щось у них питали?

– Ну, я…

Ґлокта влучно огрів Гаркера ціпком по обличчю. Цей раптовий рух нагородив Ґлокту різким нестерпним болем у боці, у нього підкосилася квола нога, і йому довелося вхопитися за Фростову руку, щоб не впасти. Інквізитор вереснув від болю й шоку, повалився біля стіни й ковзнув у бруд на підлозі камери.

– Ви не інквізитор! – процідив Ґлокта. – Ви – сраний різник! Подивіться, у якому стані це місце! А ще ви вбили двох наших свідків. Яка тепер із них користь, дурню? – Ґлокта нахилився вперед. – А може, ви так і хотіли, га? Може, Давуста було вбито з заздрощів кимось нижчим за званням? Нижчим за званням, що бажав затикати роти свідкам, так, Гаркере? Можливо, мені слід почати розслідування з самої Інквізиції!

Поки Гаркер силкувався підвестися, над ним виріс практик Фрост, і він знову притулився до стіни; з його носа закрапала кров.

– Ні! Будь ласка, ні! Це було випадково! Я не збирався їх убивати. Я просто хотів знати, що сталося!

– Випадково? Ти або зрадник, або цілковитий нездара, а ні ті, ні інші мені не потрібні!

Він схилився ще нижче, ігноруючи біль, що прострілював йому спину, і скривив рота в беззубій усмішці.

– Інквізиторе, я розумію, що тверда рука є надзвичайно ефективною в роботі з дикунами. Ви дізнаєтеся, що рук, твердіших за мою, не існує. Ніде. Приберіть цього черв’яка з моїх очей!

Фрост ухопив Гаркера за плащ і потягнув його грязюкою до дверей.

– Зачекайте! – завив він, хапаючись за дверну раму. – Будь ласка! Ви не можете так чинити!

Його крики поступово затихли в коридорі.

Вітарі злегка всміхалась очима, неначе ця сцена дещо її тішила.

– Що робити з цим безладом?

– Прибери його. – Ґлокта, ще відчуваючи, як у його боці пульсує біль, притулився до стіни та тремтливою рукою витер з обличчя піт. – Змий. Поховай ці тіла.

Вітарі кивнула на єдину вцілілу.

– А з нею що робити?

– Скупай її. Дай їй одяг. Їжу. Відпусти.

– Якщо вона повернеться до Нижнього міста, її навряд чи варто купати.

«Тут вона має рацію».

– Гаразд! Вона була служницею Давуста і може бути моєю. Поверни її до роботи! – гукнув він через плече, уже пошкандибавши до дверей. Йому було необхідно вийти. Тут він ледве дихав.

– Вибачте, що розчаровую вас усіх, але стіни у своєму поточному незадовільному стані аж ніяк не нездоланні…

Той, хто промовляв ці слова, замовк, коли Ґлокта прочовгав за двері до зали зібрань правлячої ради Дагоски.

Годі було уявити собі приміщення, більш несхоже на камеру внизу. «Власне, це найкрасивіше приміщення, яке я коли-небудь бачив». Кожен дюйм його стін і стелі був прикрашений надзвичайно деталізованим різьбленням; довкола сцен із кантійських легенд у натуральну величину, розфарбованих мерехтливим золотом і сріблом, яскравою червінню й синню, обвивалися приголомшливо складні геометричні візерунки. Підлогу вкривала дивовижна у своїй складності мозаїка, а довгий стіл був інкрустований завитками з темного дерева та уламками яскравої слонової кістки, начищеними до сильного блиску. Із високих вікон відкривався захопливий вигляд на запорошені брунатні простори міста і блискучу затоку за ним.

Жінка, котра підвелася, щоби привітатися з Ґлоктою, коли він увійшов, не видавалася зайвою в цьому розкішному оточенні. «Анітрохи».

– Я Карлот дан Ейдер, – промовила вона, невимушено всміхаючись і простягнувши до нього руки, як до давнього друга, – магістр Гільдії спайсерів.

Ґлокта був змушений визнати, що вразився. «Хай і лише її сміливістю. Ні найменшої ознаки жаху. Вона вітається зі мною так, наче я – не знівечена, скорчена руїна, що постійно сіпається. Вона вітається зі мною так, ніби я маю такий самий вишуканий вигляд, як вона». Жінка була вдягнена в довгу сукню в південному стилі – з блакитного шовку, облямованого сріблом. Сукня мерехтіла довкола неї на прохолодному вітерці, що дув у високі вікна. На її пальцях, зап’ястках і шиї виблискували приголомшливо дорогі коштовності. Коли вона підійшла ближче, Ґлокта відчув якийсь дивний запах. «Солодкий. Мабуть, як спеції, що дали їй такі великі багатства». Цей запах неабияк подіяв на нього. «Я ж, як-не-як, усе одно чоловік. Просто меншою мірою, ніж колись».

– Я мушу вибачитися за свій одяг, але кантійське вбрання незмірно зручніше у спеку. За роки життя тут я цілком до нього звикла.

«Для неї вибачатися за зовнішність – це все одно що для генія вибачатися за дурість».

– Пусте. – Ґлокта вклонився так низько, як тільки міг, зважаючи на нікчемну ногу та гострий біль у спині. – Очільник Ґлокта до ваших послуг.

– Ми надзвичайно раді, що ви з нами. Відколи зник ваш попередник, очільник Давуст, ми всі були сильно стурбовані.

«Гадаю, дехто з вас був стурбований менше за інших».

– Я сподіваюся пролити трохи світла на це питання.

– Ми всі на це сподіваємося. – Вона з невимушеною впевненістю взяла Ґлокту під лікоть. – Прошу, дозвольте мені познайомити вас із усіма.

Ґлокта не дозволив себе тягати.

– Дякую, магістре, але мені здається, що я й сам можу зі всіма познайомитись.

Він власними скромними силами причовгав до столу.

– Ви, певно, генерал Віссбрук, що опікується обороною міста.

Генералові було років із сорок п’ять, він був трохи лисуватий і рясно пітнів у вигадливій формі, застебнутій аж по шию, попри спеку. «Пам’ятаю тебе. Ти був у Гуркулі, на війні. Був майором Королівського полку й добре відомим ослом. А ти, схоже, непогано піднявся, принаймні як на осла».

– Радий знайомству, – промовив Віссбрук, майже не відриваючи погляду від своїх документів.

– Поновити давнє знайомство – це завжди радість.

– Ми зустрічалися?

– Ми билися разом у Гуркулі.

– Та невже? – Спітніле обличчя Віссбрука ненадовго зсудомило від шоку. – Ви… той самий Ґлокта?

– Так, я справді, як ви кажете, той самий Ґлокта.

Генерал кліпнув.

– Гм, ну, гм… як вам велося?

– Страшенно боляче, дякую, що спитали, але ви, як я бачу, тим часом процвітали, і це – величезна втіха.

Віссбрук кліпнув, але Ґлокта не залишив йому часу на відповідь.

– А це, певно, лорд-губернатор Вурмс. Для мене це однозначно честь, ваша милосте.

Цей літній чоловік був карикатурою на старечу неміч і губився у своїх просторих службових шатах, як засохла слива у своїй пухнастій шкірці. Його руки, здавалося, тремтіли попри спеку, а його голова сяяла лисиною, якщо не брати до уваги кількох жмутків білого волосся. Він примружив на Ґлокту слабкі вологі очі.

– Що він сказав? – спантеличено вдивився в нього лорд-губернатор. – Що це за людина?

Генерал Віссбрук нахилився до старого так близько, що мало не торкнувся губами його вуха.

– Очільник Ґлокта, ваша милосте! Заміна Давустові!

– Ґлокта? Ґлокта? А де, власне, носить Давуста?

Відповідати йому ніхто не став.

– Я Корстен дан Вурмс.

Син лорд-губернатора вимовив своє ім’я, наче магічне заклинання, і простягнув Ґлокті руку, наче безцінний дарунок. Він, білявий красень, що безтурботно розвалився у своєму кріслі, мав добру засмагу, сяяв здоров’ям і був такий самий гнучкий і дужий, як його батько – старий і зморщений. «Я вже його зневажаю».

– Наскільки мені відомо, колись ви були неабияким фехтувальником.

Вурмс із глузливою усмішкою зміряв Ґлокту поглядом.

– Я й сам фехтую, а кинути мені виклик, власне, нікому. Може, якось поміряємося силами?

«Був би радий це зробити, гівнюче ти малий. Якби моя нога ще була при мені, ти б обісрався, перш ніж я закінчив показувати свої сили».

– Я справді фехтував, але, на жаль, був змушений покинути цю справу. Проблеми зі здоров’ям. – Ґлокта відповів йому глузливою беззубою усмішкою. – Втім, насмілюся сказати, що ще міг би вколоти вас кілька разів, якщо ви дуже хочете вдосконалити свою майстерність.

Тут Вурмс насупився, але Ґлокта вже пішов далі.

– А ви, певно, гаддиш Кадія.

Гаддиш був високим струнким чоловіком із довгою шиєю та втомленими очима. Мав на собі просту білу сорочку, а на голові в нього був пов’язаний чисто-білий тюрбан. «Вигляд у нього не багатший, ніж у решти тубільців у Нижньому місті, та все ж він відзначається певною гідністю».

– Я Кадія, і народ Дагоски обрав мене собі за речника. Але гаддишем я себе вже не називаю. Жрець без храму – це взагалі не жрець.

– Ми й досі повинні слухати про храм? – занив Вурмс.

– Допоки я засідаю в раді, на жаль, повинні. – Він знову поглянув на Ґлокту. – Отже, в місті новий інквізитор? Новий диявол. Новий носій смерті. Твої справи мене не цікавлять, мучителю.

Ґлокта всміхнувся. «Зізнався в ненависті до Інквізиції, навіть не побачивши моїх інструментів. Утім, від його людей аж ніяк не можна чекати великої любові до Союзу: вони – майже раби у власному місті. Чи не міг би бути нашим зрадником він?»

«А може, він?» Генерал Віссбрук здавався вірним вояком до нутра кісток, людиною з надто сильним почуттям обов’язку та надто слабкою уявою для інтриг. «Але мало хто стає генералом, не дбаючи про власний зиск, не підмазуючи, щоб поїхати, не зберігаючи якихось секретів».

«А може, він?» Корстен дан Вурст дивився на Ґлокту, скривившись так, наче він був погано вичищеним нужником, яким той мав скористатися. «Я тисячу разів бачив таких, як він, цей нахабний шмаркач. Може, він і рідний син лорд- губернатора, але цілком очевидно, що він вірний лише самому собі».

«А може, вона?» Магістр Ейдер була щедра на милі усмішки та вияви ввічливості, але очі в неї були тверді, як діаманти. «Оцінює мене, як купець оцінює клієнта-невігласа. Вона – це більше, ніж вишукані манери та пристрасть до іноземних фасонів. Набагато більше».

«А може, він?» Тепер видавався підозрілим навіть старий лорд-губернатор. «Чи справді в нього така біда з очима й вухами, як він стверджує? Чи щось у його примружуванні, його запитаннях про те, що відбувається, вказує на прикидання? Чи не знає він уже зараз більше за інших?»

Ґлокта повернувся й пошкандибав до вікна, притулився до прикрашеної гарною різьбою колони біля нього й визирнув на приголомшливий краєвид. Вечірнє сонце ще гріло йому обличчя. Він уже відчував, як неспокійно соваються члени ради, щиро бажаючи його позбутися. «Цікаво, як швидко вони накажуть каліці забиратися з їхньої прекрасної зали? Я не довіряю жодному з них. Жодному». Він усміхнувся самому собі. «Саме так і має бути».

Найперше терпець урвався Корстенові дан Вурмсу.

– Очільнику Ґлокта, – різко промовив він, – ми вдячні вам за те, що ви сумлінно прибули сюди, але я не сумніваюся, що у вас є нагальні справи. У нас вони, звичайно, є.

– Звісно. – Ґлокта з демонстративною неспішністю пошкандибав назад до столу, неначе виходячи з зали. Тоді витягнув одне крісло й опустився на нього, скривившись від болю в нозі. – Я постараюся висловлювати якнайменше зауважень, принаймні на початку.

– Що? – перепитав Віссбрук.

– Що це за один? – поцікавився лорд-губернатор, витягнувшись уперед і примруживши слабкі очі. – Що тут відбувається?

Його син був безпосередніший.

– Що це ви, на вашу думку, виробляєте? – запитав він. – Ви з глузду з’їхали?

Гаддиш Кадія стиха захихотів собі під носа. З Ґлокти чи з люті інших присутніх, незрозуміло.

– Прошу, панове, прошу, – тихо і терпляче промовила магістр Ейдер. – Очільник щойно прибув і, можливо, не знає, як у Дагосці ведуть справи. Ви маєте знати, що ваш попередник не відвідував цих зборів. Ми успішно керували цим містом кілька років, і…

– Закрита Рада з цим не погоджується.

Ґлокта продемонстрував королівський указ, тримаючи його двома пальцями. На мить показав документ усім так, щоб було видно важку червоно-золоту печатку, а тоді кинув на інший кінець столу.

Карлот дан Ейдер під підозрілими поглядами інших узяла документ, розгорнула й почала читати. Насупилась, а тоді підняла одну гарно вищипану брову.

– Здається, це ми тут нічого не знаємо.

– Дайте поглянути! – Корстен дан Вурмс вихопив документ у неї з рук і почав читати. – Не може бути, – пробурмотів він. – Не може бути!

– На жаль, може. – Ґлокта продемонстрував усім присутнім свій беззубий усміх. – Архілектор Сульт украй стурбований. Він попросив мене розслідувати зникнення очільника Давуста, а також оглянути оборонні споруди міста. Ретельно їх оглянути та подбати про те, щоб гурки залишилися по той бік. Він наказав мені вживати будь-яких заходів, які я вважатиму за необхідне.

Він зробив ефектну паузу.

– Будь-яких… заходів.

– Що там таке? – пробурчав лорд-губернатор. – Я хочу знати, що відбувається!

Документом уже заволодів Віссбрук.

– Королівський указ, – видихнув він і витер спітніле чоло тильним боком рукава, – підписаний усіма дванадцятьма членами Закритої Ради. Він надає всі повноваження!

Він обережно поклав указ на інкрустований стіл, неначе побоюючись, що той раптом спалахне.

– Це…

– Ми всі знаємо, що це таке.

Магістр Ейдер задумливо стежила за Ґлоктою, погладжуючи одним пальцем гладеньку щоку. «Наче крамарка, яка раптом усвідомлює, що це її ошукав покупець, який здавався невігласом, а не навпаки».

– Схоже, очільник Ґлокта перебере керівництво на себе.

– Я не став би казати «перебере керівництво на себе», але я буду відвідувати всі наступні збори цієї ради. Вважайте це першою з величезної кількості змін.

Сівши у своє прекрасне крісло, витягнувши зболену ногу й давши відпочити зболеній спині, Ґлокта розслаблено зітхнув. «Майже зручно». Він швидко оглянув насуплені обличчя членів правлячої ради міста. «Щоправда, звісно, один із цих чарівливих людей, швидше за все, є небезпечним зрадником. Зрадником, який уже організував зникнення одного очільника, а тепер, цілком можливо, думає про усунення ще одного…»

Ґлокта прокашлявся.

– Отже, що ви казали, генерале Віссбрук, коли я прийшов? Щось про стіни?