Читать книгу Лицарка Корони - Ганна Гороженко - Страница 10

Пронизливий жіночий вереск рознісся палацом. Майже одразу в коридорах зашурхали ноги, загарчали голоси. Палац Острозьких прокинувся від жаху. Княгиня ж, попри біганину за дверима, залишалась спокійною. Вона підвелась із крісла, дістала зі скрині нову сукню і неспішно почала перевдягатись. Гамір посилювався. Анна дивилась у вікно і рахувала кожен стук свого серця – вона була здивована власним спокоєм, хіба що руки ніяк не могли зігрітись, як би не намагалась вона їх зігріти біля полум’я свічі. Василь Борзобагатий нарешті прокинувся, застогнав від головного болю і розплющив одне око. Його дружина саме розправляла широку спідницю із синього оксамиту.

– Що сталось? – прошепотів Борзобагатий.

– Не знаю, любий. Ти щось погано виглядаєш. Хоч так насправді мусила б виглядати я, а не ти, – княгиня говорила це пошепки. Вона присіла на ліжко поближче до чоловіка і підіп’яла нижню губу. Василь, вочевидь, не розумів, про що мовить його дружина. – Зовсім мене вимучав уночі. Бачиш – бліда, як смерть… – на цих словах молода запнулась, зітхнула і продовжила: – Заснули ми лише під ранок. Я й не знала, що та такий ласий до любощів!

Борзобагатий був здивований, привстав, почухав бороду і замислився. Цієї ж миті у двері постукали. Анна трохи знервовано повернулась до вікна, а її чоловік неквапливо підвівся і рушив відчиняти.

– Князь Острозький звелів усім зібратись у трапезній! Негайно! – прозвучав низький бас голови особистої охорони володаря.

Брутальний тон молодика у сірому короткому жупані із оголеною шаблею відбив бажання розпитувати – в чому ж така негайна потреба. Княгиня сховала вхололі руки у таємні кишені сукні. Її пересмикнуло від рішучого тембру командира. І лише, коли двері за ним зачинились, вона вільно видихнула, повернулась до дзеркала на стіні і поправила гофрований комір, провела рукою по гаптованому сріблом ліфу сукні. Княгиня поглянула на себе – колір обличчя землистий, сірий, бліді губи і сумні очі. «Я думала, що це буде простіше, а воно не так… Боже, пробач мені, у мене не було іншого вибору… а може був?» – жінка знов поглянула на своє відображення у дзеркалі. Надто бліда… Вона має щось зробити, інакше своїм виглядом видасть себе. Анна стала пощипувати себе за щоки – аби з’явився хоч який рум’янець.

– Щось ж це за ранок такий?! – бідкався ще сонний Василь, одягаючи вузькі штані та довгий зелений жупан.

– Нам варто було б уже їхати на Вільно. Не треба надовго затримуватись тут, що скажеш? – Анна мовила нетерпляче, хоч як намагалась говорити спокійніше. Розвернулась до ліжка, закрила очі і уявила темні високі стовбури Чорного Лісу, освітлені вранішнім сонцем і усміхненого сина, який ховається за деревами від суворого маминого погляду. Солом’яне неслухняне волосся, рідна посмішка… Від споминів княгиня повеселішала, наблизилась до чоловіка і ніжно поцілувала його у вуста.

Вже за якусь годину у трапезній зібрались мешканці дубенського палацу. Всі вже знали, що цієї ночі в книгозбірні сталось убивство. І, найімовірніше, з архіву щось таки зникло. Старий князь зайшов у залу невдоволений, люд підвівся, голова фамілії суворо огледів шляхту та служб. Та перед тим, як сісти на трон, Костянтин Острозький прочитав молитву. Лише потому проголосив:

– Серед нас є суддя. Ми швидко знайдемо винного і засудимо його.

– Але ж якщо це буде шляхтич, має бути суд за правилами! – хтось озвався з гурту молодих панів. – Саме цього ми досягли Люблінською унією! Аби шляхтичі не лише мали більші права, але й щоб їхні права ще й поважались!

– Вбито мою людину у моєму домі! Сталась крадіжка! Тут буду судити я, як вважатиму за потрібне! – гримнув знервований старий.

Натовп принишк. До князя наблизився той суворий вартовий із князівської охорони з грубим голосом, який заходив зранку у покої. Аннине серце забилось швидше. Адже від цього рішучого молодика залежатиме її доля.

– Цей пан – мій найближчий служба. Йому я довіряю так, як нікому більше. Северин Наливайко – він влаштує допит кожному, аби дізнатись правду! – князь лютував, схопив за руку командира, підняв її і проголосив так, аби це почув кожен у залі. – Северине, я тобі дозволяю усе – катуй усіх, якщо це треба, але з’ясуй, що тут сталось!

Чоловік у сірому жупані припав на одне коліно і прошепотів щось своєму пану так, що це не зміг почути навіть Януш, який стояв до батька найближче. В залі зависла тривка тиша. Така запаморочлива, що від неї в княгині зашуміло у вухах. Анні здалось, що від страху вона ось-ось втратить свідомість. Жінка відступилась до стіни і сперлась на неї спиною.

– Жабокрицький! – люто гаркнув Острозький.

Катерина ахнула, її ноги підкосились, та служби встигли впіймати дівчину та всадовити у крісло.

Шляхтича, наспіх вдягненого, виштовхали у центр.

– Твоя шабля?!

Пан мовчав.

– Твоя, питаю?! – князь заревів.

Жабокрицький схилився на коліно і відповів стиха «так».

– Навіщо ви, пане, її намагалися сховати? – промовив, відбиваючи паузою кожне слово, Северин Наливайко.

Жабокрицький мовчав.

– Я повторюватиму це питання – денно і нощно, аби ви мені відповіли, пане, – командир підходив до шляхтича все ближче і ближче, наче змій до жертви. – Я все одно дізнаюсь, для чого ви це зробили! – Наливайко наблизився впритул і схопив шляхтича за барки. – Якщо треба, я вичавлю твої зіниці і закатую тебе до смерті, але довідаюсь!

Зал загув.

– Катувати шляхтича неприпустимо! – вигукнув хтось із натовпу.

– Цей шляхтич винен! – Северин підняв руку у шкіряній перчатці догори. – Він на світанні чистив свою шаблю. Та робив це так поспіхом, що на ній залишились сліди крові. Свіжі сліди! А ще він намагався сховати зброю! А це ще один беззаперечний доказ! – Наливайко підняв догори жупан Жабокрицького із плямою крові. – Він і цього хотів позбутися! Але йому це не вдалось.

Анна, аби не видати хвилювання, намагалась відсторонитись від усього, що відбувалось у залі, дивитись на усе так, немов вона й справді не причетна до останніх подій у дубенському замку. Сокольська обвела поглядом усіх присутніх і затрималась на обличчі голови князівської варти, жінка розсудила, що у своїй люті командир привабливий. Через голови людей вона роздивлялась його молоде обличчя – різкі риси, гострий ніс і темні очі з холодним поглядом. У самій постаті вартового, в його рухах і вмінні говорити було щось шляхетне.

– Хто тебе напоумив?! Де грамота? Для кого ти її вкрав?! – загарчав старий князь.

– Я не крав і не вбивав! – обурився шляхтич і підскочив на ноги. Охоронці його оточили і знов поставили на коліна. – Відпустіть! Я не винен!

– Ти вдерся у мою книгозбірню, вбив перекладача, вкрав документ! Ти його вже комусь передав?! Зізнавайся! – князь гримав і трусив сивою бородою.

– Я цього не робив. Я можу це підтвердити! – Жабокрицький здавалось ось-ось заплаче.

– Як? – здавалось князеве терпіння зараз лусне.

– Цієї ночі я був не сам… – прошепотів молодий шляхтич.

– Що? Не чую!

Северин Наливайко наблизився до шляхтича і потягнувся за шаблею. Натовп принишк.

– Я був не сам цієї ночі. З жінкою. І вона зможе підтвердити, що я нікого не вбивав! – вигукнув зблідлий Жабокрицький і від сорому заплющив очі, Катерина Острозька закрила лице рукою. Розлючений старий князь повернувся в її бік:

– Катю!!!

Командир князівської охорони схопив Жабокрицького за ворот жупана.

– Ні, це не вона, ваше світлосте! – звинуваченому пересохло горло, і з останніх сил він промовив, – це була Анна Сокольська!

Не минуло й миті, як до затриманого рванув Марко Сокольський. Він вже витягнув зброю із піхов – та його спинили інші шляхтичі.

– Я не дам тобі ганьбити мою сестру! Це ти, свиня, вчора не давав їй проходу! Це бачили всі!

– Який гріх бере на душу цей брехун! – на цей раз вигукнула Анна обурено, розвернулась і попрямувала до виходу.

Люд розступився і зашипів, наче сотня гадюк. Сокольська дивилась лише попереду себе і видавалась спокійною і врівноваженою, але, виходячи, щосили штурханула двері руками. Вийшовши з зали, вона спинилась, подумки намагаючись переконати себе, що усе, що відбувалось за дверима, немає до неї жодного стосунку і варто прямувати до покоїв. Утім, так і не змогла, а лишилась стояти і слухати все, що відбувалось у залі.

Щойно дружина вийшла, Василь Борзобагатий зашарівся. Тепер всі дивились на нього. Щомиті він ставав все багрянішим і нарешті вичавив із себе:

– Це неправда, ваша світлосте. Моя дружина не могла так вчинити.

Тепер й чоловік Сокольської разом із її братом полишили зібрання. Спантеличений натовп загомонів. Більше Анна не підслуховувала – вона нарешті пішла геть. Хоч серце її калатало, сумління гризло – і довелось докласти неабияких зусиль, аби заспокоїтись.

Тим часом старий князь лютував, він гупнув долонею по ручці трону:

– Це не місто, а Вавилон – мати розпусти і гидоти землі. Заберіть цю потвору у підземелля. Там він швидко зізнається.

– Але він шляхтич! Шляхтича не можна катувати! – заступився за Жабокрицького служба Януша Острозького, який раніше вже перечив князеві, згадавши про Люблінську унію.

– У своєму домі я – закон! – гримнув Острозький і стрімко полишив трапезну. За ним охоронці на чолі із Наливайком виволокли обезсиленого і осоромленого Жабокрицького.

Анна Сокольська, на диво, зовні видавалась надзвичайно спокійною. Це помітив Василь, який щойно зайшов у кімнату. Княгиня перебирала перли на сукні, в якій прибула до Дубна і в якій вчора зваблювала молодого шляхтича. Вона мовчала. Чоловік присів на ліжко і схопив руками голову – вона в нього боліла відтоді, як він розплющив очі. До покоїв постукали. Анна підійшла до дверей і отримала послання від Катерини Острозької – прийти у музичну залу. Вона очікувала, що закохана у сіроокого Жабокрицького княжна не заспокоїться, допоки все не з’ясує.

Сокольська йшла впевнено, спідниці її жваво шурхотіли і спинились лише на мить, перед дверима музичної зали. Анна зробила глибокий видих та рішуче відчинила двері. У кімнаті було саме жіноцтво. Вони з осудом дивились на молоду. Мовчки. Першою звернулась рудоволоса і білолиця Беата:

– Це правда, що сказав Жабокрицький?

– А як ви вважаєте? – відповіла запитанням на запитання норовлива Сокольська. Катерина Острозька, яка сиділа у центрі кімнати пирхнула. – Не я маю виправдовуватись, а шляхтич, який звів на мене наклеп.

– Вчора вас неодноразово бачили разом, – продовжувала свій допит Беата.

– Пан Жабокрицький напився і не тримав себе у руках. Якщо ви вже всіх розпитали, то мали б знати, що вчора я його попередила, аби він залишив мене у спокої. Цьому були свідки, – Сокольська стояла посеред зали – струнка і гаряча.

– Кажуть, ви дуже швидко вийшли заміж після смерті вашого першого чоловіка. Вас за це поза очі навіть засуджують, – Катерина Острозька нарешті вступила в розмову. Анна Сокольська подивилась їй просто у вічі, але не вимовила ані слова.

– І вийшли ви заміж не за рівню собі, а за безродного Борзобагатого… – підхопила Беата. Та Анну, здавалось, обходило це глузування заможних князівен. Вона була незворушною.

– Беато, може не варто так засуджувати пані Сокольську. Може, вона так любить того хом’яка Борзобагатого, що просто із жалобних шат перестрибнула у весільні? – Катерина Острозька засміялась, і всі панни разом із нею. На це княгиня Сокольська присіла у кніксені і розвернулась до дверей.

– Анно Борзобагата, я вас не відпускала! – гримнула високочола Катерина.

Та Сокольська її наче й не чула. Від її руки двері з грюкотом розчинились і княгиня попрямувала коридором до своїх гостьових покоїв. Відтоді жінку у палацових залах ніхто не бачив.

Цього дня не було ані обіду, ані вечері у замку Острозьких. В палаці все принишкло і лише гайвороння з-надвору розрізало карканням цю напружену тишу.