Читать книгу Лицарка Корони - Ганна Гороженко - Страница 12

У тяжких роздумах Йона Борзобагатий сидів за столом зі стосом паперів. За вікном лив дощ, барабанив у зачинені віконниці, у комині палахкотів вогонь, а біля єпископських ніг грівся дворовий кіт Хведька.

«Сокольська і Онисфір… Онисфір і Сокольська… Темна конячка, що прагне стати не менше, ніж Митрополитом Київським і всія Русі… і моя невістка… Як розірвати цей зв’язок?».

Йона розумів, що силою на Анну Сокольську не подієш. Треба було діяти хіба наглою хитрістю. Борзобагатий подивився на свою єпископську золоту каблучку – Онисфір був його прямим суперником у боротьбі за митрополичий престол. Так-так, то була найзаповітніша мета Йони – стати душпастирем усіх русинів. Заради такого він погодився б просто зараз прийняти сан. Та що там сан! Навіть побути трохи ченцем і зректись усього мирського. Щоправда, зректись ненадовго, аби він – нащадок дрібного шляхетського роду – отримав владу, більшу за королівську. Не над тілами, а над душами людей.

Мрії, мрії – такі солодкі мрії… Йона облизнувся. Йому захотілось іспанського вина, якого купці доставляли до Луцької єпархії разом із посилками Костянтину Острозькому.

«Може, Онисфіра та Анну поріднює якась таємниця? Дивно, що княгиня обрала собі за духівника отця, який довго не був церковною особою і сан священницький отримав лише нещодавно. Ох-ох, щось тут не так все просто, відчуває моя селезінка…»

Йона пригадав, що Онисфір, так само, як і він, отримав в управління від попереднього короля православний Лаврашевський монастир. Луцький єпископ відзначив – щось надто багато спільного між ним та духівником Сокольської.

«Онисфіра і княгиню щось поєднує, і це щось – більше за її гріхи… таємниця, яку варто розгадати…».

Йому стало невтерпець, він схопив мідного дзвоника, і з першим ударом у дверях з’явилась служка.

– Принеси мальвазії з цими… як в біса їх називають… помаранчами! Руш!

* * *

У тяжких роздумах біля вікна стояв худорлявий сивий чоловік у темному вбранні. Оснисфір замислився. Він бачив, як білі храми і золоті куполи накриває чорна хмара. У вузьких віконних проймах соборів палахкотіли свічки. Православні кияни поспішали на службу Божу. Їх, імовірно, не лякало, що вертатись додому вони будуть під зливою, бо перші дощинки вже змочили бруківку київського Подолу. На розі сусідніх вулиць матроси чужоземних торгових суден затягували свої вульгарні пісні – і хоч місцеві їхньої мови не розуміли, про зміст веселих куплетів можна було легко здогадатись. Вони були вже добре напідпитку, поруч із ними реготали босоногі хвойди з найближчої корчми, сподіваючись за свою компанію заробити мідні гроші. Крамниці та портові склади поруч із храмами зачинялись до завтра. Дружина пекаря щойно винесла надвір свіжу вечірню випічку. На жінку у чистому білому фартуху та з великим розносом, повним кругленьких хлібин, заздрісно дивилось білобрисе маля у вимащеній багном сірій сорочці – воно стояло біля своєї матері-злидарки, яка заснула просто на мокрій бруківці.

Онисфір потягнувся до дзвоника. На його звук з’явився писар.

– Тримай два гроша. За один купиш у тієї продавчині хліб і віддаси дитині – на розі стоїть біля нероби. Другий – даси злидарці, хай візьме його і забирається із малим геть. Зрозумів?

Писар схвально кивнув. Онисфір витягнув із гаманця, прикріпленого до срібного паска, монети.

– Йди вже.

«Маля білобрисе… гарненьке, а в злиднях… Хто ж тебе захистить, хлопче? Він такий беззахисний, як і ми усі. Це місто, твердиня православних вірян, русин. Чи можу, я, раб твій, Господи, це осилити? Гірка, а не солодка, ця Люблінська унія. Шляхта їй радіє, не думаючи про майбутнє своїх земель. Так-так, тепер за русинськими шляхтянами закріплені небувалі права, прирівняні вони до поляків та литвинів, перетворені на третій стан у Речі Посполитій. Та гірко, як гірко, що не тямили вони, погоджуючись на Унію, що разом із нею прийде навала католиків і заполячення на наші землі. Як протистояти цьому, Боже? Чи віддаси ти вірних своїх грецької православної віри на поталу? А чи збережеш? Чи даси мені цю честь – з молитвою і талантами своїми відстоювати нашу праведну віру на рідній землі?»

Тяжкі роздуми в Онисфіра Дівочки. В цей непростий час відчуває він потребу втрутитись у перебіг історії. Та, може, це і є його доля?

Онисфір подивився услід злидарці, яка зраділа несподіваній пожертві, схопила дитину і попрямувала босоніж під дощем у бік корчми. Чоловік всміхнувся, побачивши задоволені очі маляти, яке на руках у матері не відривалось від м’якої і духмяної здоби. Він і сам у дитинстві був таким занедбаним. З родини дрібних київських шляхтичів-зем’ян – його долею могло стати служіння більш заможним панам або ж тяжка робота на себе чи взагалі на землі, на полі. В дитинстві батьки на Онисфіра не зважали, у них голодних ротів був повний дім і їм ледь вдавалось зводити кінці з кінцями. Тому й віддали свого сина у служіння при монастирі. А вже звідти, навчившись грамоті, малий Дівочка пішов у світ широкий. Його, наче корабель у штормовому морі, поносило по світах, та врешті він повернувся додому, на кохані київські пагорби, у тінь віковічних лип, поміж якими виблискують золотаві куполи.

Чому навчився Онисфір за ці роки – в колі заможного панства серед блиску королівських дворів? Мудрості? Аж ніяк. Лише хитрості і підступності. Так, саме це його найкраща і найгостріша зброя. І нею він буде битись до скону, поки не захистить те, що наймиліше його серцю. Його любу вітчизну, тисячолітню історію якої жоден чужинець не спаплюжить.

* * *

У тяжких роздумах з кута у кут, як хитун годинникового механізму, проходжав залою єпископського палацу інтеррекс Речі Посполитої Якуб Уханський. Після наради з королівськими урядниками він ніяк не міг заспокоїтись. Час безкоролів’я має завершитись. Але як, як переконати впертюхів-шляхтичів із русинських та литовських земель підтримати кандидатуру Габсбургів? Та й не всі польські пани хочуть бачити суворого ревнителя католицької віри на престолі – побоюючись, що змусить він їх говорити німецькою. «От, йолопи… Іуди!» – вигукнув інтеррекс і скинув з каміну підсвічник. Благо, хоч свічка у ньому не горіла.

Бородань у літах підійшов до вікна. Він подивився на шпиль католицької капітули навпроти єпископського палацу. Той врізався у захмарене небо, яке загрожувало ось-ось розридатися холодними слізьми. Інтеррекс зітхнув – сивочолий у темній рясі, він зрікся світських благ і за те опинився на одному щаблі з королями. А все завдяки краківському каштеляну Енжею Тенчинському, який у дрібному Якубі розгледів неабиякі здібності і не пошкодував грошей на навчання хлоп’яті – чужому і навіть не далекому родичеві.

Інтеррекс останнім часом часто згадував свого покровителя. Вже й свічку розпорядився в храмі ставити за його упокій і молитви по монастирях читати – та не йде Тенчинський з голови. Може, це знак? Бо хто ж ще так любив матінку Церкву і Польщу, як не Тенчинський? «Як, як же тебе посилити і збільшити, перетворити тебе на могутню, аби підкорились тобі усі народи, моя рідна земле? А головне – литвини та русини, які не хочуть розпрощатись зі своїми вольностями, а хочуть ще нові і нові!» – Якуб молитовно склав руки і на обрії в цю ж мить блиснула громовиця.

«Тільки Габсбурги силою та рішучістю зможуть побороти русинів із їх православ’ям! Не допомогла нам Люблінська унія, яка хоч і приєднала русинські землі до Польщі, перетворивши їх на єдине, та не подіяла на східні воєводства. Не відмовляються русини від власної грецької віри. Вважають себе окремішним народом. Та не бути тому! Заради моєї Польщі. Заради усього, що у мене є – мого краю і народу».

Інтеррекс наблизився до столу і схопив дзвона. На його звук вийшов служка.

– Zawołaj kancelistę. Będę pisał Habsburgom. I pośpiesz się![1] – прогримів невисокий, але дужий архієпископ.