Читать книгу Лицарка Корони - Ганна Гороженко - Страница 9

Вже була глибока ніч, а веселощі в палаці Острозьких тривали. Музики, хоч і були надзвичайно стомленими, виду не подавали. Злагоджені мажорні мелодії розливались усіма куточками дубенського палацу. Цим вони звеселяли панночок, що без упину крутились у танцях. За трапезним столом ще сиділи князі та шляхтичі. Поруч із молодим Янушем Острозьким – батьків ненажера, Богдан Сусло. Він міг з’їсти цілого вепря і залишитись голодним. Старому князю подобався такий нестримний апетит і він тримав вічноголодного Богдана, аби той дивував численних гостей на застіллях. От і зараз ненажера з’їдав чергову порцію баранини під схвальне улюлюкання блазня, який підігрівав інтерес вельмишановного панства до персони кремеза, огрядного від постійного переїдання.

Анна Сокольська біля вікна задивилась на канделябри – свічки поволі з’їдав вогонь, такий же затятий, як і вічноголодний князівський ласун. Не тішили молоду панські веселощі. Вона все розмірковувала, як дістатись до князівської бібліотеки, де, найімовірніше, захована королівська грамота. Бенкет не затьмарив її мети. Вочевидь, вигляд в Анни був стурбованим – і це змусило господаря фортеці, молодого Януша Острозького, озватись до неї, щойно він відірвався від нав’язливої панни у сірій сукні.

– Щось не надто весела наша молода, – князь наблизився до Сокольської. Януш сам був ще неодруженим, але про його славу залицяльника знала вся Волинь. За ним просто полювали молоді шляхтянки, сподіваючись стати господинями багатств Острозьких, Януш радо користувався щедрими ласками панянок та досі жодну з них своїм вибором так і не ощасливив. – То де ж наш молодий?

Дубенський господар посміювався. Вочевидь, шлюбний вибір Сокольської і його звеселяв.

– За столом, вочевидь, вражений вашим службою, ласим до їжі, – Анна показно зітхнула.

– То може його привезти сюди, аби молода не сумувала?! – Януш промовив голосно.

– Не варто, ваше світлосте, – жінка блиснула бісиками – Я останнім часом не часто бувала на людях, тим більше серед такого шляхетного панства, і, вочевидь, забула, як важко даються такі гуляння. До них слід бути більш підготовленою. Ясновельможний князю, а я до вас приїхала з таємною місією.

На останніх словах Сокольська примружила очі і звабливо усміхнулась. Князь підвів руку до вуст і відповів найінтригуючішим поглядом:

– І що ж це за місія, люба моя?

– Я роззираюсь довкола і запам’ятовую все до найменших дрібниць, – Анна знов усміхнулась. – Як ви знаєте, мій новий свекор – луцький єпископ. Але його палацам та замкам не вистачає смаку, такого, який є у вас, ваша світлосте. Що ви порадите – чим варто дивувати гостей?

Януш Острозький наблизився на небезпечну відстань, він зазирнув в темні очі княгині.

– Звісно, бібліотекою, пані. Книгозбірні здатні перетворити у вченого багатія навіть дурня. Він може не прочитати жодного манускрипту, але добра слава йому гарантована, – чоловік потягнувся до руки Сокольської. – Бажаєте, я покажу вам свою?

Анна схвально кивнула. Янушу її вираз обличчя нагадав вдоволену дівчинку, якій щойно пообіцяли привезти із ярмарку яскравий солодкий льодяник. Він згадав, як малим під час батькових подорожей перетинався із Сокольськими, серед них було грайливе дівча, що ходило у короткій сукні і з малим кортом при боці. Ще тоді Анна видалась йому незвичайною – адже її, як і його, з дитинства навчали військовій науці. Різниця була лише в тому, що Сокольські навчали дівчинку. А це було рідкістю. Януш рукою вказав княгині шлях, і вони вийшли із зали разом, чим сильно здивували сестру Острозького Катерину, яка цілий вечір пильно стежила за новими гостями замку.

– Ви вже не носите зброю при боці, пані Сокольська? – пожартував Януш, ведучи Анну довгим коридором в інший бік палацу.

– Ні. Але, якщо вона мені потрапить до рук, я знаю, що з нею робити.

– Це дуже добре, пані Анно. Ваш батько був мудрою людиною і він вірно вчинив, навчивши вас битись, – Януш Острозький відчинив двері бібліотеки в кінці коридору.

Княгиня помітила, що вони незамкнені. В залі за свічкою сидів чернець. Він підвівся, щойно господар увійшов, вклонився і стрімголов залишив кімнату. Молодий Острозький підніс підсвічник з писарського столу до численних канделябрів, і за деякий час бібліотека запроменіла світлом. Януш повернувся до Анни і, дивлячись їй у вічі, задмухав свічу, яку тримав у руці. Потім впритул наблизився до гості і прошепотів їй на вухо:

– Тож, що саме вас цікавить, княгине?

Анна відступила від чоловіка на крок і натомість наблизилась до столу, за яким досі працював чернець. На ньому лежали папери, списані грецькою.

– Це буде переклад? – поцікавилась гостя.

– Так, Арістотеля. Останнім часом я цікавлюся філософією, – князь також підійшов до столу і став поруч, наче переслідуючи княгиню.

– А яких ще філософів ви порадите, ваша світлосте? – Анна провела рукою по дрібно списаних чорнилом паперах.

– У Овідія є цікаві спостереження за жінками. В нього є така праця, називається «Наука кохання»… – Януш схопив долоню гості і підніс її до своїх губ.

– Князю, ви мене спокушаєте? – співрозмовниця лукаво усміхнулась.

– Не я вас, а ви мене, пані… – Януш Острозький поцілував пальчики княгині, та вмить відкинув її руку, щойно двері зали рипнули. Але так ніхто не увійшов – вочевидь, це був палацовий протяг – і Анна розсміялась. Молодий князь оторопів.

– Вам не здається, ваша світлосте, що це був божественний знак?! – княгиня все ще посміювалась. Молодий Острозький зблід, і не вимовивши ані слова, стрімко полишив кімнату.

«Дивак» – промайнуло у Анни. Вона знала, що Острозькі затяті не лише у своїй православній вірі, а й у численних забобонах. Подейкували, що князі неодноразово звертались до оракулів та алхіміків – і саме від їхніх порад такі величезні статки родини. А за подібні послуги з потойбіччя доведеться сплатити, шепотіли пліткарки на ринкових площах. Хай би як не розбудовували Острозькі численні церкви і монастирі, як ревно б не молились у храмах за їхнє здоров’я – розплата наздожене волинських королів, розмірковували ласі до чуток п’янички у шинках. Та, звісно, на пересуди Острозькі не зважали. Та й хто зараз не звертається до провидців чи алхіміків? Чи не кожен багатій у старій матінці Європі.

І все ж княгиня намацала слабинку молодого Острозького: той прислухався до «божественного знаку» і просто утік, залишивши її на самоті. Анні ж цього тільки й треба. Вона не втрачала ані хвилини, розшукуючи грамоту. Кинулась до полиць, там її не знайшла. Позазирала у шухляди писарського столу, але в них були лише чорнила, пір’я та пожовтілі тонкі аркуші, схожі на тонкий пергамент. Княгиня схопила канделябр і наблизилась до найвіддаленішої скрині. Та була замкнена. І, вочевидь, найцінніші папери зберігались саме в ній. Двері знову рипнули, Анна обернулась. Цього разу до кімнати увійшов чернець, він схилився у поклоні:

– Його світлість князь Януш Острозький наказав відповідати на всі питання вашої світлості…

– Я вражена книгозбірнею. І вашою роботою, вона у вас така цікава. Торкатись старовинних фоліантів, читати тисячолітню мудрість. І я бачу – тут не лише церковні книги, – Анна мило всміхаючись, поставила канделябр на скриню і хотіла було рушити до столу.

– Так, тільки попрошу вас прибрати вогонь з тієї скрині. Там дуже важливі папери.

– Які ж? – удавано невинно поцікавилась княгиня.

– Там архів князів Острозьких, – перекладач рознервувався і сунув до неї, бо Анна саме схопила канделябр і нахилила так, що з нього ледь не впала свічка. Та після відповіді жінка слухняно передала йому підсвічник і уважно огледіла ченця. На його паску вона помітила зв’язку ключів.

– Вибачте, я мабуть піду…

Візитерка була задоволена. І, не вимовивши більше ані слова, Сокольська полишила князівську книгозбірню.

Княгиня прямувала темним коридором на звуки музики. Місячне сяйво променіло синім і відбивалось на стінах. Лише де-не-де по закутах тремтіли жовтаві вогники свічок. Моторошна темрява крок за кроком підступно і непомітно захоплювала палац князів Острозьких. Анна відчувала її шкірою. Здавалось, темрява йде за нею. Княгиня не на жарт злякалась і зойкнула, коли її щось схопило і потягло у бік. Вона закричала, та рот затулили рукою. Серце шалено забилось. Жінка намагалась пручатись. Марно – хтось надто дужий утримував Сокольську:

– Я чекатиму вас у себе цієї ночі… Мої покої навпроти ваших… – прошепотів голос. Анна його впізнала. Лють додала їй сили, і вона вдарила нападника локтем у живіт. Панич застогнав, а княгиня нарешті звільнилась із його пастки.

– Пане Жабокрицький, ніколи так не робіть! І не переслідуйте мене більше! – кричала жінка у сріблястому єдвабі – біла, як крейда і холодна, як сніг.

Саме такою її побачили служби Острозьких, що вже починали розходитись із святкування по покоях. Здалеку вони почули жіночий крик і, наблизившись, помітили розгнівану Сокольську та Жабокрицького, який ховав обличчя у темному куті. Шляхтичі, які вже були добре напідпитку, пирхнули зі сміху, а молода у сріблястих шатах з високо піднятим підборіддям рушила до трапезної.

На вході її погляд зустрівся із Марковим, який саме залицявся до білолицьої Беатки. Брат занепокоївся бентежним виглядом Анни і перервав фривольну бесіду:

– Щось сталось?

– Жабокрицький проходу не дає. П’янь! – Анна вигукнула це так, аби її було добре чути всім оточуючим.

– Та тут всі вже веселі. Час розходитись. Дивись-но лише на свого чоловіка, – Марка, вочевидь, звеселило, що новий родич ледь тримається на ногах.

Так, це була дія підступної мальвазії – солодкого лікерного вина, яке доставляли Острозьким з іспанського королівства. Василь Борзобагатий ледь рухався, схопивши рукою шию челядника, який тягнув того до гостьових покоїв. Там сп’янілого молодого обережно вклали на ліжко і служки вийшли геть, низько вклоняючись княгині, яка слідом майнула до опочивальні. Анна зачинила двері, але не роздягалась. Вона чекала, поки палац зануриться у сон. Загасила свічки і дивилась у вікно на зорі та повний кругляк місяця, що світив цієї ночі надзвичайно яскраво. Той променив холодним сяйвом, освітлюючи стіни фортеці. На небі ж не було ані хмаринки. Анна любила такі осяйні ночі – лише нещодавно вона так само дивилась на зоресхил зі свого Чорного Лісу.

І так само, як і зараз, її мучило сумління. Княгиня Сокольська затіяла небезпечну гру. Що ще вигадає для неї Онисфір? Які випробування на неї чекають? А якщо її спіймають – що буде з нею, з її родом, а головне – з Андрійком, який лишився під наглядом няньок у старій лісовий фортеці? Але що більше вказівок Онисфіра Анна виконувала і що зухвалішими були вони, то цікавішою видавалась їй ця гра. Її затягувало у вир все глибше і глибше. Анна лише зараз усвідомила, як любить азарт і це млосне відчуття, яке розливалось її тілом перед кожною небезпечною витівкою.

Лише коли в палаці все змовкло, вона визирнула з покоїв. Навпроти опочивальня Жабокрицького. Княгиня прошмигнула в коридор і штовхнула двері – знала, що сіроокий шляхтич не закриє їх, очікуючи на її появу. Той сидів біля розжеврілого комина в самій сорочці за накритим столом і справді чекав. І щойно така бажана постать у переливчастому єдвабі постала у проймі, кучерявий красень підскочив до неї.

– Я знав! Знав, що ти прийдеш! – він став жадібно цілувати біле личко норовливої княгині. Анна й незчулась, як всі її дорогоцінні шати, розшиті сріблом і перлами, впали до ніг…

І вже за якусь годину Жабокрицький був вимучений жагою та вином. Анна все підливала в його утому іспанську мальвазію, яку подавала у прозорому важкому скляному келиху разом із солодкими цілунками. Коханець й незчувся, як засопів на подушках.

Княгиня ж одразу почала збирати розкиданий по кімнаті одяг. Піднявши сорочку, що впала на скриню біля ліжка, вона помітила складений у четверо аркуш. З цікавості Сокольська розгорнула його – то був лист польською до Жабокрицького від якоїсь жінки. «Чи від Катерини Острозької? Та навряд би вона писала польською… Інша жінка?» – княгиня гнівно глянула на сплячого Жабокрицького і кинула папір на підлогу. Натягнула сірі шати, вдягла важкі чоботи, дістала з піхов шаблю, перевірила її лезо і застромила знову, насунула на голову хутряну шапку із яскравим пір’ям і вийшла з опочивальні. Здалеку будь-який служка вирішить – пан Жабокрицький не знаходить собі спокою і прогулюється темними коридорами палацу. Постать у світлому при шаблі підступилась до дверей книгозбірні. Цього разу вони були зачинені.

Настирний грюк мав збудити ченця, який вмостився на лаві. Та монах спершу подумав, що стукіт йому лише сниться, і ще більше насунув на вуха овечого кожуха. Але звук повторився – і лише зараз сновидець зрозумів, що це грюкіт наяву. Чернець нарешті вскочив, перехрестився і сонно почалапав до дверей. Та щойно їх відчинив – наткнувся на шаблю. Постать у сірому з напнутою на чоло хутряною шапкою посунулась на нього, закривши за собою двері. Зляканий чернець позадкував, послизнувся і впав на долівку. Нападник вказав пальцем на вуста, монах похолов, перевів розгублений погляд на зброю і схвально захитав головою, розуміючи, що крик про допомогу марний. І навіть якщо він спробує покликати варту – у ту ж мить попрощається з душею. Постать була мовчазною, у місячному сяйві, яке падало з вікна, та у світлі лише однієї свічки, яка догоряла у поставнику, ченцю було важко розгледіти обличчя. Але й не треба було – він добре знав дорогі і витончені шати улюбленця Катерини Острозької. Постать штурханула його ногою і вказала на причеплені до паску ключі. Чернець все зрозумів, і хоч руки тремтіли, в горлі пересохло і йому здавалось, що ось-ось зомліє, він став відчеплювати зв’язку.

– Мені треба світло, – прошепотів монах, – Я нічого не бачу.

Постать повернулась до свічника на писарському столі і чернець спритно потягнув на себе ліжник на підлозі. Нападник з грюкотом впав на спину, чернець відчув у собі сили і хоробрість, про яку досі не підозрював, і рванув до сірих шат. Він накинувся на постать і схопився за шляхетську шию, здавалось, ось-ось він задушить свого кривдника та в цю мить тілом розлився гострий біль, в очах потемніло і сили стали його полишати. З хрипом чернець впав на нападника і обтяжів.

Постать зіштовхнула тіло на долівку і стала закхекуватись, тримаючись за горло. Кілька хвилин відлежувалась на долівці і нарешті підвелась. Блідий чернець розпростягся на підлозі. Фігура у сірому торкнулась його вуст – той не дихав. Нападник оговтався, схопив шапку, яка досі лежала на долівці і відстібнув з паска небіжчика зв’язку ключів. Потім підлетів до скрині. Один, другий… Ключі не підходили до замка. І лише третім – довгим, із важкого металу «із секретом» на кінцівці – скриню вдалось відчинити. Провернути до клацання вліво і ще раз назад – такі замки піддаються лише «рідним» ключам.

Кришка відкинута і ось вони – скарби родини Острозьких. Скриня була вщент заповнена листами і паперами. Вочевидь, надто важливими, аби їх сховати. Постать піднесла свічу і швидко стала перебирати документи. Та все було не те, що вона шукала. Раптом фігура застигла. В коридорі почулись кроки. Довелось прислухатись – кроки спершу наблизились, та потім стали віддалятись. То змінювалась варта біля покоїв князя. Щойно охоронці пішли геть, людина в сірому гучно видихнула і пришвидчилась. Виймала документи і кидала їх на підлогу. На самому ж дні скрині лежали згорнуті грамоти. Одна з них – з червоною стрічкою із золотою китицею, з зображеним гербом Острозьких та королівською печаткою – ось вона, дарча грамота на Острог! Постать загасила свічу. Але кімната враз осяялась світлом. Це місяць променів крізь вікно і освітив тіло ченця, який мертвим і холодним лежав у калюжі власної крові коло дверей. Сірий жупан перехрестився, переступаючи його.

В палацових коридорах було тихо. Вечеря і гучне святкування, яке Острозькі влаштували своїм гостям та підданим, всіх вимучили. Та й до світанку лишалось не так багато часу – і саме зараз сни, звісно, найсолодші. Двері бібліотеки зі скрипом прочинились і в темному коридорі з’явилась людина у світлому, вона майнула до опочивальні Жабокрицького і зникла в його покоях.

Кучерявий шляхтич міцно спав. Анна подивилась на оксамитовий жупан – на ньому була величезна пляма від крові, вона квапливо зняла одяг. Шаблю не встромлювала у піхви, а лишила скривавлену біля ліжка. Жінка хвацько сама затягнулась у корсет, начепила фіжми, під якими заховала грамоту, одягла сукню. Як же влучно вигадали те вертугадо, може й недаремно вона на нього погодилась. Ніхто й не запідозрить, що в тому кошику на стегнах можна щось сховати! Анна подивилась на сплячого безтурботного шляхтича. Їй закортіло підійти до нього, аби поцілувати у високе чоло, всипане ангельськими світлими кучерями, та за вікном підступно протяжно заспівали півні і жінка притьма вискочила з кімнати. В гостьовій опочивальні навпроти хропів її чоловік, він розлігся поперек ліжка. Не роздягаючись, стомлена княгиня вмостилась у кріслі, поклала подушку під голову і солодко позіхнула. В неї лишилась година для сну.