Читать книгу Лицарка Корони - Ганна Гороженко - Страница 4

У Луцьку на площі Ринок було гамірно. Біля церкви Івана Хрестителя у кілька рядів щільно вишикувались численні візки торговців. Ярмарок був жвавим, гомін ширився усім велелюдним майданом. Біля кам’яниць майстрів шевського цеху чинбарі вивісили шкіряні пояси. Знахарки позносили розтерті у порох трави для фарбування. Біля однієї продавчині – так давно вже при надії, що ось-ось мусить розродитись, яка підпирала долонею живіт, огорнутий довгим сірим фартухом, – скупчився люд. Жінка торгувала червцем, який надає одягу шляхетності, фарбуючи його багряним. Вочевидь, вона погодилась розпродати товар за найменшу на Ринку ціну, аби лише не стояти просто неба до пізньої ночі.

Купці проходжали вздовж рядів, тримаючи у руках скляні намиста, залізні броші-аграфи з різнокольоровими камінцями і рідкісне у цих краях яскраве пір’я. Шевці відчиняли рундуки і пропонували луччанам вовну, місцеве сукно і завезений з чужих країв єдваб, адамашку, фалендиш і оксамит.

Біля скрині з тканинами зупинились дві панни і шляхтич. Вони споглядали на товар і жваво розмовляли, час від часу заливчасто сміючись. Особливо гучно реготав чоловік у шапці з хутра лисиці зі срібною брошкою, у довгому сірому жупані та в соболиній шубі, критій зеленим оксамитом. Його веселила панна у червоній візерунчастій сукні з атласу, із золотим мереживом та високим білим комірцем-гофре, яка пускала бісики. Волосся її було заплетене у золоту сітку на французький манер, а на голові променів червоний капелюх із яскравим екзотичним пір’ям. Поруч із вишуканою панною, що саме нахилилась до скрині із тканинами, стояла жінка у стриманій жалобній сукні і темному очіпку.

– Анно, тобі личитиме це лондонське сукно! Блакитне – ох, уявляю як тобі буде гарно в такій сукні! Тобі негайно треба пошити нові плаття, аби було що носити після жалоби за тим нелюдом, – жінка в червоному вихопила відріз тканини з рундуку.

– Тихше, Ганнусю… – прошепотіла співрозмовниця. – Не одежини мене зараз бентежать…

Жінка в чорному поклала товар на місце і задивилась на вагітну торговку, що вже все розторгувала і збирала клунки, аби йти додому: «Бідна, лише б не розродилась дорогою».

– Ох, пані Сокольська, ви завжди така загадкова! Марку, зроби щось зі своєю сестрою!

Чоловік обійняв за плече даму в темному вбранні і всміхнувся єпископській доньці, яка променіла до нього червоними вустами. Якось Ганнуся повідала подрузі, що секрет її яскравих губ та білої шкіри лиця – походи до лікаря-юдея. Лише їй, Борзобагатівні, той видає білила зі свинцем та оцтом і ртутну суміш для червоних пухких вуст. Юдей розповідав Ганнусі, що такими самими мазями користується в Лондоні королева Єлизавета. Від них колір її монаршого лиця – біліший за сніг. Але то все великий-великий секрет.

Ганна Журавницька, в дівоцтві Борзобагата-Красеньська, була відома на всю Волинь своїми чудернацькими забаганками та любов’ю до розкошів. Любителька золотих прикрас, дорогих шат та чоловічої уваги, либонь, найяскравіша мешканка Луцька, Ганнуся, улюблена донечка війта, який до того ж нещодавно ще й став єпископом – хоч сану так і не прийняв. Голова фамілії, Йона Борзобагатий, набув єпархії, але від цього життя родини не стало більш благочествим. Так само, як і раніше, в їхній оселі лилося угорське вино, шуміли звані вечері та бали на заздрість незаможним луччанам, навіть у час посту. Саме ті містяни й пліткували на вулицях та вдома, що срібних грошів, денаріїв і золотих дукатів у Борзобагатих останнім часом значно побільшало. Бо, мовляв, тепер вони обкладають даниною не лише містян, а й церкви. А новоспечений владика навіть зачиняє парафії панотців-неплатників, які не хочуть ділитись набутками з єпархією, а, відтак, і з ним самим.

Анна Сокольська змалечку дружила з вибагливою Ганнусею, безродною багачкою, з якою не дуже воліли перетинатись нащадки відомих князівських родів. Сокольські ж не гребували зв’язками із заможнішими, однак не надто шляхетними русинами, хай би як вони заробили свої статки. Врешті Анна помітила в подрузі талант дипломата і перемовника. Завдяки йому, а ще червоним пухким губкам і хитрим бісикам – війтівна, а нині ще й єпископська донька могла розвідати будь-що. Тож дружба деколи ставала княгині ще й дуже корисною. Бути у справах усієї Волині – хтоб цього не волів.

Ганна хитро примружила очі і взяла подругу під руку. Жінки почимчикували вздовж рядів. Марк Сокольський певний час йшов слідом, допоки його увагу не привернув товар зброярів, які закликали ясновельможне панство спробувати на руку свої вироби.

– Аничко, дивись-но, що я вигадала… Думаю я поріднитись із тобою, – жінка в червоному задоволено хмикнула, щойно побачила, що з подругою вони лишились сам-на-сам.

– Ганю, ти про що? – співрозмовниця нахилила голову, сповиту жалобним очіпком, ближче до зухвалого капелюшка.

– Ти ж тепер вільна і можеш вийти заміж так, як захочеш?.. Ну, добре, як захочете ти і твій брат. А він навряд відмовить тобі у тому, аби стати Борзобагатою, – Ганнуся радісно плеснула в долоні і пір’я на капелюшку підстрибнуло.

– Тобто? – Сокольська удавано здивувалась, хоча насправді вже здогадалась, до чого хилить подруга.

– Василь, братик мій, давно вже на тебе споглядає, – жінка в атласі штурханула подругу у бік.

– Але ж… ваш батько? – на вухо єпископській донці прошепотіла Анна.

– Породичатись із князівським родом! Ти що! Ха! Тепер самі Острозькі йому руку подаватимуть! Та він погодився б Василя і на собаці оженити, якби той був князівною, – пирхнула Ганнуся і миттєво отямилась. – Ну, про собаку, я ж пожартувала… Аничко, ти не ображаєшся? – подруга підтягнула Сокольську до себе.

Княгиня всміхнулась і обійняла війтівну:

– Моя ти пташко-рятівнице…

Панни пройшли до кінця Ринку і впритул наблизились до церкви Покрови. Перехожі зупинялись і схилялись перед митрополичою донькою.

– Аню, вони всі так схилятимуться й тобі… Всі до одного, хто бодай колись зневажав… Бо понад усе люди люблять гроші і багатство… – з гордістю промовляла жінка в червоному, впевнено ступаючи бруківкою. – А ось і мій братик… Васильчику!

На розі в тіні храму причаївся пан – огрядний із густою бородою, у шубі з горностая, покритій червоною китайкою, руку він тримав на рукояті шаблі. Анна встигла помітити, як поспіхом він перевів свій погляд із неї на велелюдний ринок. Чоловік робив вигляд, що не помітив двох жінок, які увесь цей час неспішно підходили до нього. Княгиня здогадалась, що подруга підлаштувала їхню зустріч навмисно. Вочевидь, це план Борзобагатих – одружити сина єпископа, Василя, на Сокольській і нарешті наблизитись до князів, еліти краю.

– Василю, дивись-но, хто до Луцька прибув. Анна Сокольська! Пам’ятаєш княгиню?

Чоловік схилив голову, так само у відповідь вчинила й Анна. Василь завжди був сором’язливим, ось і зараз він почервонів – не приховати цього за густою чорною бородою. Сокольська мило усміхнулась і почала першою:

– Пане Василю, як ваші справи? Чула, вам випала честь стати королівським секретарем, а ще земським суддею.

– Пані Анно, ці посади швидше почесні… – чоловік прикусив язика і потупив очі, щойно сестра наступила йому на ногу.

– Але це дуже-дуже почесні посади і хто-зна, може Василь стане незабаром війтувати, як наш батько колись, – підхопила Ганнуся. – Я тобі казала, що брат мій такий добрий юрист, що до нього тут, у Луцьку, всі звертаються?

Княгиня на це розплилась усмішкою. Вона вже зрозуміла, що її кличуть у нове заміжжя і, допоки не затягнуть у свої золоті тенета, Борзобагаті не заспокоються.