Читать книгу Лицарка Корони - Ганна Гороженко - Страница 5

Небо затянули хмари. Повітря було важким і тягучим. Доводилось вдихати його глибоко носом і повільно випускати ротом. І навіть звуки довкола видавались стихлими і низькими, наче увесь світ навмисне накрили залізною кришкою. Усе місто з його околицями під куполом захмареного неба принишкло в очікуванні громовиць. На мурі Луцького замку, на Владичій вежі, стояв чоловік із сивою густою бородою, в горностаєвій шубі і з золотим ланцюгом на грудях. Він вчепився руками у кам’яні мерлони, які короною увінчували стіни фортеці, і вдивлявся у небокрай.

Будинки містян струміли білим димом. Віконниці здебільшого були зачинені, на вулицях ані душі. Луччани перед негодою причаїлись або вдома, або в церквах, де в ці хвилини ревно моляться, аби лихо обійшло їх стороною.

Йона Борзобагатий полюбляв таку задушливу і моторошну пору. Хмари нависали над ним все загрозливіше, небо, здавалось, ось-ось вишкіриться блискучою ламаною лінією, а він спокійно вдивлявся у каламутну твердь, погладжуючи золотого ланцюга на грудях. Йона всміхався.

– Батьку… – почувся шепіт за спиною.

Єпископ Луцько-острозький і, за сумісництвом, Жидичинський архімандрит повернувся на звук. Зворохоблений вітром син Василь у шубі, вкритій червоною китайкою, стомлено обперся плечем об стіну. Небокрай яскраво замиготів, і тишу розрізав грім.

– Ходімо, синку… Вже час, – єпископ обійняв сина за плече і обидва рушили до вежі. – Ну що, княгиня наша згодна? Гарну жону тобі підшукали… – Йона був, вочевидь, задоволений майбутнім шлюбом. Василь же дивився собі під ноги і мовчав. – Синку, ну будь же чоловіком! Такій бабі треба міцного мужа! – гикнув отче у бороду.

Єпископ із сином зайшли у замкову залу. В комині палахкотіли дрова, жар розливався ошатною кімнатою, миготіли свічки, даруючи життя брюсельським гобеленам на стінах. Стіл із напоями оточили гості. Вони поштиво схилили голови, щойно єпископ із масивним золотим ланцюгом на грудях ступив через поріг.

Йона поспішив до жінки у стриманій жалобній сукні з шовковими шнурами та непримітному мереживному очіпку.

– Княгине! Як я радію новині! Ви робите честь роду Борзобагатих, а ми цю честь з радістю приймаємо! – вигукнув єпископ гучно, він намагався, аби його слова почули усі присутні.

До співрозмовників прудко підскочила яскрава Ганнуся у сукні-кот із тканної із золотом зеленої камки. Вона світила білою шиєю і декольте, змушуючі нечисленних гостей манірно ховати очі.

– А як я радію вашому з Василем рішенню! – жінка поцілувала подругу в щічку і грайливо торкнулась перлинки, що звисала із маленького вушка.

Єпископ вмостився у кріслі з масивною спинкою і потягнувся до келиха.

– Прошу панство пригубити за здоров’я молодят!

Гості з задоволенням виконали наказ душпастиря і розсілись по різьблених стільцях, даючи служкам знак розносити страви до трапези. За міцно зачиненими вікнами загрозливо загуркотіло. Ганнуся перехрестилась і стурбовано прошепотіла щось на вухо подрузі. Гості дочекались, поки припиниться грім, і після цього полегшено загелготіли. Сам же єпископ без жодного страху пив вино. Поставивши на стільницю порожній келих, він причмокнув і продовжив:

– Василю, і коли ти повезеш молоду дружину у Вільно?

– У Вільно?! – чоловік у розшитому сріблом темному жупані щойно зняв горнотаєву шубу, і застиг, бо вочевидь, не зрозумів батька.

– Навіщо нам їхати у Вільно? – підхопила наречена в жалобі.

Єпископ знов підняв келих, який служка хутко наповнила.

– Княгині з новим чоловіком треба з’явитись на очі королівні, єдиній живій з Ягеллонів у нашій країні. Бо інакше жодні князі вас не визнають, – душпастир випив до дна і потягнувся за виделкою, аби встромити її у качку.

– Але ж поки ми зіграємо весілля, мине ще багато часу. Хто зна, може тоді з’явиться новий король, а в королівни – чоловік, врешті вона й сама може стане королевою. Може обрати іншу столицю. Все може змінитись. Хто зна – може й сюди, у Луцьк, навідається… – розмірковувала Сокольська.

Йона відірвався від м’яса і тепер вже колупався виделкою у зубах. Княгиню пересмикнуло від огиди. Минуло ще кілька хвилин, поки єпископ завершив свою справу, відпив вина і зауважив:

– Ні, моє миле дитятко, вам треба одружуватись чимшвидше.

– Але ж я у жалобі!.. Має минути рік! – обурилась Анна.

– Але ж я єпископ! Ніхто й слова не посміє сказати всупереч моєму рішенню, – Йона гупнув рукою по столу. – Тож, молодята, готуйтесь, одружимо вас за седмицю… без пишнот, звісно… Ганнусю, допоможи нареченій, щоб було все, як треба.

Ганнуся штурханула подругу у бік і підморгнула. Анна Сокольська знала круту вдачу майбутнього свекра. До того ж, жалобу за колишнім чоловіком вона готова була скинути хоч сьогодні. Тому й не пручалась рішенню єпископа.

За вікном знов замиготіли блискавиці, загриміло і нарешті зарипотів дощ. Владика заборонив зачиняти віконниці, і крізь шибки було видно, як вітер розкуйовджує вози із сіном, зриває хоругви та стяги на баштах, а злива косить небесними струменями землю, перетворюючи її на багно.

Біля єпископа сидів Ганнусин чоловік – Олександр Журавницький. Він хрумкотів горіхами, замріяно дивився на стелю і, в зеленому жупані із золотою тасьмою та перлами довкола шиї, вочевидь, одягнений під стать яскравій дружині, видавалось, подумки був далеко звідси. Олександр, брат того самого рудовусого Журавницького. Та на відміну від лютого одинака, який так налякав Анну у Чорному Лісі, Олександр був м’якшої вдачі – певно, бо не знав біди, адже вдало одружився на Борзобагатівні з її численними статками. Цей шлюб також укладений за розрахунком Йони, який давно вже був удівцем і всі рішення приймав сам.

Зятя він обрав неабиякого – батько братів Журавницьких був людиною церковною, шанованим серед мирян колишнім нареченим єпископом Луцьким, хоч сану він так і не прийняв. Однак старшого Журавницького люд так шанував, що не зважав на те, що той вирішив лишитись мирянином. Та й у православній церкві такі випадки були не вдивовижу. Шлюб Ганнусі і Олександра безперечно допоміг владолюбному Йоні, який пішов стопами свата, спираючись у багатьох справах на його підтримку. Згодом Йона й сам став єпископом Луцьким услід за кончиною близького родича. І теж без висвячення.

Та нинішній митрополит Луцький виявився хитрішим і жадібнішим від попередника – свою церковну владу він перетворив собі на вигоду. І тепер гроші з кожного приходу рікою лились в його кишені. А Жидичинський монастир, який колишній король Речі Посполитої Сигизмунд II надав йому у керування, проносив родині просто казкові статки. Адже саме в монастирі зберігалась чудотворна ікона святого Миколая, до якої миряни линули з усього Великого князівства Литовського, та що там із князівства, звідусюди, де є православний люд.

І тепер за столом Йона жваво обговорював із гостями політику і торгівлю, а княгиня позирала у темне провалля вікна, за яким бушувала злива. «Звісно, Йона спробує керувати мною, як усіма довкола. Та я не хочу цього. Але й жити у злиднях, мені, княгині Сокольській не пристало…» – Анна подивилась на майбутнього чоловіка. Вона всміхнулась Василю, який щоразу червонів, щойно перетинався поглядом із нареченою. Княгиню ж це веселило. «Який кумедний у мене буде чоловік… Та головне, що при ньому верховодити буду я…»

Сокольська поглядала на гостей Борзобагатих і на пишно обставлену залу і з кожною миттю напувалась майбутніми багатством та славою. Щоразу, підносячи срібний келих до вуст, вона відчувала, що її минуле життя залишається далеко позаду, у пітьмах, а поперед відкривається новий осяяний шлях.

«Онисфір! Вийти з гри?.. – під жалобним очіпком промайнула думка. – О, ні, ніколи… Я такого не вчиню. Навіть Йона не зможе мені завадити… Я вдячна Онисфіру – без нього мене тут не було б… Він наче мій янгол-охоронець…»

Злива припинилась, трапеза добігала кінця, двері розчинились, і у єпископський палац увірвався крижаний і солодкий аромат свіжості. На вулиці у світлі смолоскипів коні місили багнюку. Візниці на шляхетських дерев’яних дормезах очікували на гостей церковника. Служки одягали на шляхтичів шуби. На Анну накинули просту шубу – з чорним оксамитом, підбиту недорогим хутром. Поруч прибився наречений. Княгиня торкнулась пишно гаптованого рукава його жупана і звабливо всміхнулась, кивнуши головою у бік найтемнішого кута. Чоловік знітився – але слухняно ступив за княгинею.

Гості з єпископом рушили надвір, і коли вони всі вийшли з палацу, майбутня жона наблизила вуста до Василевого вуха і ніжно прошепотіла:

– Пану треба знати, що в мене є певні умови. По-перше, ви маєте перед весіллям мені виділити привінок – вдвічі більший ніж мій посаг, який я принесу у ваш рід. Я розраховую на власність двох ваших сіл. Вони залишаться мені на випадок вашої смерті.

Василь потупив очі і стиха промовив:

– Так, я розумію. Це в місцевих традиціях і батько це схвалить. Я впевнений.

– В мене є ще одне прохання…, – Анна наблизилась до чоловіка ще ближче, гаряче дихаючи йому просто у шию, – Я їздитиму на прощу завжди сама. Завжди… Без супроводу. Я не люблю спільників у своїх молитвах до Бога… – жінка замовкла, і чоловік потягнувся до Анинних вуст. Він заплющив очі, очікуючи на цілунок, та раптом отямився від шурхоту спідниць і холоду, яким повіяло знадвору. З пройми дверей у світлі смолоскипів йому всміхалась жінка у чорному.