Читать книгу Лицарка Корони - Ганна Гороженко - Страница 11

– Хто тобе напоумив? Хто заплатив і скільки? Хто?! Северин Наливайко був червоним від люті. Він гримав на скривавленого Жабокрицького, якого розтягували на дибі у підземеллі князів Острозьких. Жодним казематам не зрівнятись із катівнею Дубенського замку. Ці три поверхи під землею, в яких ховались містяни під час татарських набігів, в разі необхідності швидко перетворювались на найлютішу буцегарню. Втекти з дубенського підземелля жодному арештанту досі не вдавалось. Це знав Жабокрицький, однак і провину свою визнавати не хотів. Опирався допитам командира князівської варти під прискіпливом поглядом колишнього друга та патрона – Януша Острозького.

Та до справи долучився кат, біля якого стояв провославний священник та лікар-юдей із кремезним помічником, який мав вправляти кістки ув’язненому в разі потреби.

Жабокрицький стогнав і просив припинити тортури. Та все одно зізнаватись не бажав – постійно повторював, що цієї ночі був із княгинею Сокольською і що ні на кого не нападав. Священник закликав його покаятись і розповісти правду. Януш увесь час міряв кроками припилюжену катівню.

– Годі! Як ти смієш! Ця панна щойно вийшла заміж! Як ти смієш чорнити її ім’я. Сокольські – князі! На відміну від тебе, голоти! – вибухнув Януш Острозький, – Кате, до роботи!

Шляхтич знову ридма заридав:

– Ні! Не треба! Я не винен!

Але кат вже заходився прив’язувати гирі до ніг Жабокрицького. Священник лише перехрестився. Януш вийшов із катівні і рушив до сусідньої зали, де стояв накритий стіл. Там мовчки сиділи побратими Жабокрицького, які, проте, друга свого поспішно зреклись і тепер доводили свою відданість молодому князю. Щойно Януш сів у крісло – йому налили вина просто з діжки, якими було заставлене підземелля Острозьких. Це найнадійніша хованка князів – тут зберігались незліченні їхні скарби та провіант, який міг стати у нагоді в разі облоги.

– Жабокрицькі хоч і бідні, але шляхтичі. Вони спробують налаштувати інших проти вас, якщо довідаються, що одного з них катували, – промовив, потупивши очі, один з князівських служб у синьому жупані.

– Хай тільки спробують. Його провину вже доведено. Залишилось лише з’ясувати, кому він служив, – промовив Януш, відірвавшись від срібного келиха.

– Він цілий вечір ходив за Сокольською. Може справді був із нею, а вона з чоловіком бреше… – розмірковував синій жупан.

– Жабокрицький хитрий пес. Він навмисне це робив, аби так всі подумали, – підхопив інший, що сидів поруч. – Навряд би панна у чужому домі, та ще в такому величному, як палац Острозьких, щось би таке втнула.

Януш слухав своїх служб і нарешті втрутився:

– Я Сокольську знаю. Вона жінка норовлива, але прямолінійна. Її батько загартовував ще змалечку, вчив, наче хлопця. До всіх цих жіночих витрибеньок вона нездатна. І швидше за все відшила Жабокрицького – то це така його помста! – Януш пригадав свою вчорашню розмову із княгинею і знову хильнув чарку.

– Пес… – підхопив один із радників.

– Видно, йому добре заплатили, раз мовчить і не каже, хто це. В його опочивальні грамоти нема. Він устиг її комусь передати… – продовжив сусід.

У залу підземелля заскочив стурбований кат, він розвів руками. Януш із службами напружився і підвівся.

– Здох… Не винен я… Наче нічого такого й не робив…

Князь із шляхтою увіравались у катівню – на підлозі лежало скривавлене тіло, над яким чаклував юдей. Та марно. Лікар підняв голову:

– Слабке серце. Слабкий розум. Не витримав хлопець.

Від розпачу Януш Острозький зі всієї сили вдарив кулаком об стіну.

На ранок задощило, але молоді Борзобагаті планів не змінили. Вони сідали у закритий дормез. Сокольська натягнула шубу, вкриту темно-синім шовком. Анна вже дійшла до карети і обернулась лицем до двоповерхового палацу. В одному з вікон застигла темна жіноча фігура – Анна знала, то за нею стежить розбита горем Катерина Острозька. Княгиня зраділа, що нарешті полишає Дубно. Вона підняла свої численні спідниці, під якими причаївся її найбільший секрет.

– Стійте, стійте! – по калюжах до ридвану біг чоловік. Анна напружилась. – Князь запрошує вас погостювати в його палаці у Вільно.

Князівській служба передав Борзобагатому листа, скріпленою червоною князівською печаткою. Княгиня всміхнулась і задоволено вмостилась у кареті. Слідом за нею у дормез піднявся Василь. Він дочекався, поки дверцята закриють і нарешті поставив питання, що вже цілі день і ніч його муляло:

– Аню, ти ж правду казала, що тоді… ти була… не з ним, – Василь дивився на дружину змученим поглядом.

«Хом’як» – пригадались княгині слова суперниці і вона всміхнулась:

– Васильчику, припини. Не будь дитям.

Марко, який гарцював на коні, зазирнув у вікно дормеза, кивнув схвально головою і голосно гукнув до надвірних козаків:

– На Вільно, руш!