Читать книгу Лицарка Корони - Ганна Гороженко - Страница 13

Біля корчми у передмісті Вільно дормез спинився. Княгиня раділа зупинці. Та, либонь, найбільше тому, що нарешті, після місяця подорожі, мандрівка завершувалася. Дорогою молодим доводилось відвідати всіх родичів та друзів родини. Марко Сокольський такої довгої поїздки не витримав і давно вже повернувся додому. Самій ж Анні навіть почало здаватись, що їхній шлях до столиці Великого князівства Литовського і Речі Посполитої не завершиться ніколи. Що далі вона з Василем віддалялась від рідних земель, то більше марніла. Чоловік помічав, як молода дружина іноді плаче на самоті. «Мабуть, тужить за батьківщиною», – припускав Василь і, як випадала нагода, обіцяв, що мандрівка буде недовгою. Та він помилявся, подорож затягувалась, як і похмурий настрій молодої.

Жінка у темних шатах вийшла з карети та попрямувала до корчми. Там майнула у кімнату на другому поверсі, аби змінити дорожню сукню на більш вишукану, адже столицю слід підкорювати з першої миті. Гостьові покої були аскетичними: з меблів лише ліжко і лава, на стіні чорніє розп’яття. Слідом за княгинею у кімнату занесли дорожні скрині. Анна наблизилася до вікна і визирнула надвір. На вулиці коні місили багнюку, в калюжі спав п’яниця без чоботів, повз нього проходили чоловіки та жінки у довгих невиразних жупанах, поруч рохкали свині, закриті у стійлі. Довкола корчми стояв страшенний смрад, Анна затуляла носа хусткою, змоченою трояндовою водою. Вона перевела погляд на сіре небо, яке тяжким хмаровинням супроводжувала їхню карету від самого Дубна. «Такого ж кольору його очі, холодні, наче метал», – княгиня згадала бідного Жабокрицького, її пересмикнуло. Вже в дорозі вона довідалась, що той помер у дубенському підземеллі. І що до останньої миті повторював її ім’я. Тепер Сокольська була певна – шляхтич прокляв її, холодну і жорстоку жінку. Адже це вона занапастила його, скориставшись чоловічою слабкістю. А могла ж цього й не робити. Анні стало шкода й себе – раніше вона ніколи не діяла так підступно, а останнім часом вбиває одного за одним. Що ж буде далі?

«Ні, ні, ні! Анно, заспокойся! Ти ж знаєш, для чого і для кого це робиш. І хай твої руки будуть по лікоть у крові, нехай ти занапастиш свою душу, але він, він житиме, і не побиватиметься, не стане жебраком. Його доля складеться і він досягне слави».

Солона крапля знов покотилась з очей. Княгиня змахнула сльозинку, і тут у кімнату постукали. Це прийшла корчмарева донька – допомогти перевдягтись ясновельможній пані.

Але, щойно Анна одягла червону сукню з оксамиту із золотим гаптуванням, серце її розрадилось, думки стали світлішими і вона нарешті всміхнулась. Мабуть, вперше за кілька днів. Княгиня провела рукою по животу і спідниці – як же прийшлись їй до душі ці новомодні фіжми, які перетворились на чудову схованку для її секрету. Увесь цей час у білизні вона ховала викрадену у Дубно грамоту, і досі навіть чоловік не спромігся розкрити цю таємницю. «Але як вже кортить із нею розпрощатись. Пошвидше б…»

Анні надягли на шию металеву сітку, служка скріпила її на загривку. Металевий ошийник тримав на собі великий іспанський комір, аби той не згинався та не м’явся. Корчмарева донька дістала з багажу скриньку, оздоблену сріблом, відкрила її і обережно торкнулась охайно випрасуваного накрахмаленого коміра з найтоншого батисту зі французьким мереживом. Такий коштує не менше за розсип перлів та рубінів – і це подарунок невістці від єпископа Луцького. Служка витерла руки об фартук, аби не замарати комір, і обережно виклала його на металевий ошийник. За цим дістала з погрібка із коштовностями золотий ланцюг з величезним хрестом, одягла на шию панні і потягнулась за люстром. Княгиня дивилась на себе у потьмяніле із часом випукле дзеркало, яке тримала світловолоса дівчина. Анна була задоволена свиїм виглядом. Ще раз поправила капелюха, прикрашеного фазановим пір’ям, вдягла рукавички і відпустила помічницю, обдарувавши її мідним грошем з оксамитового гаманця, що висів на срібному паску. Княгиня знову визирнула на вулицю, аби подивитись, чого так забарився її чоловік. Та оторопіла. Потім пригледілась уважніше до люду біля свого ридвану. Невже це Васильчин зять весело гомонить із її мужем? Невже ще одні Борзобагаті приїхали сюди із самого Луцька? З якого це дива?! У двері знову хтось постукав і, не чекаючи на дозвіл, відчинив їх. У проймі стояла Ганнуся Борзобагата у пишній сукні із глибоким декольте за італійською модою.