Читать книгу Лицарка Корони - Ганна Гороженко - Страница 7

Карета Борзобагатих під’їжджала до Дубно. Її супроводжували численні надвірні козаки, попереду яких на чорному коні гарцював Марко Сокольський. Повозка в оточенні наїзників була пишно оздоблена – червоною шкірою, міддю, – упряжена четвіркою коней, з двома кучерами та причепленими позаду скринями. Дормез, нещодавно придбаний заможною луцькою родиною у самому Відні, погойдувався і розхитувався, чим тішив молодих – вони постійно з того сміялись. Василь Борзобагатий виявився непоганим оповідачем цікавих байок, і його молода дружина навіть не помітила, як минув час подорожі. Та постійні балачки притомили шляхтича і він й незчувся, як захропів серед червоних ридванних подушок.

Анна ж дивилась у вікно, оздоблене золотавими китицями. Вони вже добру годину проїжджали села, лани, гаї та ліси могутньої фамілії Острозьких. Княгиня була вбрана у весільні шати із сірого переливчастого єдвабу, розшитого сріблом і перлами – подруга Ганнуся наполягла, аби спідниця в молодої була пишною, тож на Анну під сукню начепили фіжми, які тільки-но входили у моду. Їх називали на іспанський манер вертугадо.

Кажуть, першою одягла такі королева Кастилії Хуана Португальська, аби приховати при дворі свою вагітність. «Таке могла одягти на себе справді лише божевільна», – відзначила Сокольська, щойно побачивши складну конструкцію. Згадала вона оповідки про бідну Хуану, яка втратила розум по смерті чоловіка Филипа Красивого, возила усюди його тіло і не давала поховати мужа. Врешті, чоловікові родичі відправили безтямну королеву у монастир, і відтак до влади в Кастилії прийшли владолюбні Габсбурги.

Вертугадо, спадок божевільної Хуани, неприємно вразив Сокольську. Кошик, який складався із металевих прутів і тримався на стегнах, був надзвичайно важким. На обручі, які утворювали рівний конус, натягувалась тканина – наче на барабан, створюючи ідеальну жіночу фігуру, правда, за чоловічими уявленнями. Спершу Анна противилась вдягати такий незручний набедрений кошик, та подруга і віднині близька родичка наполягала, адже саме такі, закуті у залізо, жінки нині вважались наймоднішими при дворах усіх європейських монархів. Врешті, відмовити Борзобагатівні Сокольська не змогла: зітхнувши, вона дозволила одягти на себе вертугадо. Хоча в конструкції, яка сповільняла рухи, нареченій було важко не те щоб їхати в кареті, а й вистояти всю тривалу і помпезну Божу службу, яку розпланував сам луцький єпископ Йона. До того ж, нервуватись під час обряду доводилось не лише через шати – спиною весь час вона відчувала пекучий погляд рудовусого Івана Журавницького, який приїхав до брата на родинне свято. Не зводив він очей з нареченої і під час вечері, через що княгині було ніяково перед новими родичами.

Весілля ж було хоч і не велелюдним, але надзвичайно пишним. Вже тиждень ця подія головувала у плітках луччан, та й не тільки луччан. По всіх довколишніх землях розлетілись чутки про непристойно розкішне святкування Борзобагатих. Про свою обіцянку тихого домашнього свята Йона, вочевидь, забув, щойно розпочалась підготовка до нього. Тож, не лише молода вражала пишними шатами, а й молодий був під стать нареченій – він був вбраний у чорний оксамит та сірий єдваб із розсипом перлів довкола іспанського гофрованого коміра та у береті зі страусячим пером. Після вінчання та застілля Йона упевнився, що шлюб таки відбувся і вночі молоді не заснули окремо, а потім з легким серцем відправив їх у Вільно з першою зупинкою у Дубно в палаці князів Острозьких. Він знав – після прийому в найбагатшого магната у всьому Князівстві Литовському, та й в Речі Посполитій, Вільно, літня королівська столиця, відкриє Борзобагатим не лише ворота, а й обійми.

А от Анна замислилась – в Дубно в неї була своя місія, але як її провернути, вона ще не вигадала. Фортеця найміцніша на Волині, її не під силу було здолати татарським ордам, тож як же їй – жінці – здобути найбільший скарб князів Острозьких? Грамоту, якою ще 1386 року король Ягайло та його брат князь Вітовт дарували Острог та всі довколишні землі волинській фамілії з дому Гедиміновичів. Після отримання цього паперу і розпочався розквіт могутнього роду. Звісно, тепер королівський лист знаходиться в канцелярії найміцнішої фортеці родини – у Дубно. Втратити цю грамоту Острозьким не снилось і в найстрашнішому сні, так вони її цінують. Але навіщо ж вона Онисфіру?

Та цим Анна вирішила не перейматись, бо «менше знаєш – краще спиш». Саме так вона ставилась до усіх завдань владики, за виконання яких він щедро платив золотом. Княгиня розуміла – нині цим непростим наказом душпастир вирішив перевірити її здібності та, головне, відданість. І звісно, їй кортить це завдання виконати. Та, може, насправді цим вона хоче утамувати й власне марнославство – адже не кожному чоловікові таке до снаги. А вона – жінка – має зробити.

Карета в’їхала в Дубно, і Анна розштовхала сплячого мужа. Той невдоволено розплющив очі, потягнувся й позіхнув. Він визирнув з повозки саме в ту мить, коли до неї під’їхав Марко Сокольський.

– Приготуйтесь, пане Василю, скоро будемо у замку. Молодий Острозький, Януш, кажуть, прискіпливий до ошатного вигляду… – Марко зареготав і рушив уперед.

– Що він мав на увазі, Анно? – Василь натягнув на голову берет із величезним розкішним пером.

– Януш Острозький гострий на язик і часто дошкуляє решті панства критичними зауваженнями щодо одягу. Але не переймайся – ти чудово виглядаєш, – Сокольська усміхнулась.

– Як і ти, моя мила, – на цю чоловікову репліку дружина не відповіла, вдивляючись у обриси фортеці і замку, що з’явились на обрії.

Потужний і неприступний, з численними бійницями, гарматами, бастіонами та валами, з ровом, наповненим водою з ріки Ікви, що протікає поруч… За давніх часів тут було городище, яке вщент зруйнували монгольські орди. Та місце відродилось завдяки потужному роду Острозьких, що звели тут не лише замок, а й розселили підданих містян і численних крамарів, які щотижня влаштовують торги під замковими стінами. Дубно відродився, наче той фенікс. Слава про місто Острозьких, як і про всю вітчизну русинських князів, ширилась Європою та навіть за її межі. Бо ці магнати з їх численними землями були під стать будь-якому королю.

Карета із почтом саме під’їхала до підйомного мосту біля круглої брами. Погойдуючись, потяглась у темну арку і за кілька миттєвостей з’явилась із іншого її боку. Дубно зустріло подорожніх гулом і тяжким смородом – із запахами диму та міськими відходами. Місто було розбурхане буденним життям – мало хто з перехожих й помітив, що в оточенні озброєного люду прибуло панство. Лише поодинокі містяни, які тинялись залюдненими вулицями, на мить спинились, аби роздивитись приїжджих.

Тим часом карета вже підкотилась до замкової брами – над воротам в око впадав «Баклай», герб Острозьких – зі стрілою, двома півмісяцями, рогами розгорнутими одне до одного, між якими світить Вифлеємська зоря. Ворота з лязгом відчинились і дормез та надвірні козаки луцького єпископа в’їхали до замку. На майдані їх вже чекали шляхтичі в різнобаврних шатах – ті пани, що перебували на службі в Острозьких. Їх було багато, і тому складалось враження, що русинські князі Острозькі оточили себе придворними, а самі нічим не поступаються королям. Один із тих, хто зустрічав гостей, зрадів, побачивши Марка Сокольського. І щойно той спішився, підскочив до нього. Чоловік у зеленому кунтуші та в шапці з лисиці обійнявся з прибулим князем, й обидва зареготали. Анна в своїй пишній спідниці ледь просунулась крізь двері карети, її за руку підтримував новоспечений чоловік. Та до молодят ніхто не поспішав підходити, допоки Марко Сокольський сам не підвів шляхтичів:

– Моя сестра, Анна. Ви її маєте пам’ятати!

– Аякже! Таку гостру на язик княгиню навряд хтось би забув, – один з шляхтичів вклонився Анні.

– Анно, пани Загоровський, Дениско і Жабокрицький. Михайло, ходи-но сюди! – гукнув Марко до русявого чоловіка у світло-сірому, майже білому, оксамитовому жупані, який стояв осторонь. Його волосся курчавилось біля лоба, очі були великими і сірими, а вуста пухкі, як у дитини. Анна всміхнулась шляхтичу, який саме наблизився до панни.

– Михайло Жабокрицький, княгине, – голос чоловіка був грудним, таким саме теплим і затишним, як на дотик його оксамитовий жупан.

Про чоловіка Сокольської, здається, всі й призабули. А він саме манірно кашлянув, аби привернути увагу.

– А! І Василь Борзобагатий, наш новий родич, Аннин чоловік! – нарешті отямився Марко.

– У фортеці наразі не лише Януш Острозький, а і його батько – Костянтин. Старий князь не любить затримок. Мерщій до зали! – звелів один зі шляхтичів, вказуючи на високий кам’яний палац. Ще з ганку було помітно при вході велику кількість посріблених венеційських дзеркал, які оточували внутрішні сходи палацу: від перших миттєвостей Острозькі вражали гостей своїм багатством. Юрба молодиків увірвалась у будівлю і звернула ліворуч у зал прийомів, в той час, як Анна застигла на мить біля величезного, у людській зріст, люстра. Вона торкнулась на маківці голови золотого сердцевидного аттіфе – заколки, оздобленої перлами та рубінами, встромленої в її темні коси, – картину привабливої краси довершувала тонка вуаль, що струмилась мереживом по спині. Без сумніву, Сокольська була наймилішою молодою, яка останнім часом ступала залами палацу Острозьких. Жінка вдоволено усміхнулась своєму відображенню і рушила назустріч найвпливовішим магнатам, некоронованим монархам її рідних русинських земель.

У кріслах із високими різьбленими спинками сиділи старий та молодий Острозькі. Щойно разом з юрбою в залу зайшов ошатний Василь Борзобагатий, князь Януш скривився і закинув ногу на ногу. Його ж батько сидів незрушно – наче він не людина, а статуя. Шляхетні пани та панни, які розпорошились довкола господарів, принишкли.

– Ваші світлості, молодий Борзобагатий та княгиня Сокольська!.. – проголосив один з проводирів.

Януш манірно прокашлявся, щойно прибула юрба розсіялась і посередині зали залишився сам Василь. Він зашарівся ще до того, як в двері поспіхом увірвалась молода дружина. Анна Сокольська присіла в кніксені.

– Сокольська, княгине, честь бачити нащадків князів старої породи у цих стінах, – Старий Острозький привітно усміхнувся. Тим часом Марко наблизився до сестри.

– А чи не малий це Сокольський?

– Не такий вже й малий, ваше світлосте! – впевнено відповів Аннин брат.

– Бачу, що такий самий – гоноровий, як і батько, – Костянтин Острозький перевів погляд на сина.

– А я бачу, що Борзобагаті вирішили нас, Острозьких, здивувати своїм багатством! – ці слова Януша викликали регіт, через що Василь збагровів ще більше.

– Ваше світлосте, звісно, до ваших статків Борзобагатим далеко, та ми не могли образити ваші стіни недбалим та злиденним виглядом, – вступилась за мужа Анна.

Старий Острозький на це хмикнув:

– Януше, гадаю, ти з нашими гостями не засумуєш. Головне, гостріть свої язики, а не шаблі, – Костянтин Костянтинович підвівся і неквапливо рушив у бік виходу. Вже наблизившись до дверей він несподівано розвернувся:

– Сокольським і Борзобагатим тут раді. Як я розумію, ви рушаєте до Вільна. Якщо вам знадобиться і там наша гостинність та підтримка – Острозькі її нададуть.

Двері зали відчинились, і постать старого князя за ними зникла. Василь Борзобагатий та Анна Скокольська застигли в поштивому поклоні посеред величезної зали із кольоровими фресками на стінах та кількома гігантськими мармуровими камінами.

– То в нас сьогодні особлива вечеря, на якій ми частуватимемо молодих! – проголосив Януш під схвальні оплески службових шляхтичів.

Князь підвівся зі стільця, який більше походив на трон, і наблизився до все ще зчервонілого Василя, поклав руку йому на плече і повів до сусідньої зали. За ними рушила й решта. На виході Анна перетнулась із русявим Жабокрицьким, той засоромлено опустив додолу очі. Княгиня ж навпаки – не відводила від нього свого настирного зацікавленого погляду. Сіроокий шляхтич це відчув, несподівано наблизився якнайближче і зазирнув у темне провалля її чорних, як ніч, зіниць.