Читать книгу У вогні плавильника.Золото - Ганна Гороженко - Страница 11

Була темна зоряна ніч. Над землею з’явився змій, який розкидав по небу зорі своїм довжелезним хвостом. Змій жив на небі від самого створення Всесвіту, був вже старим і стомленим. Тож спочив просто на небосхилі. Люди дивились на нього з землі і дивувались його звивистому тілу. Змієм називали його ще у темні давні часи, потім про чудернацьку істоту забули і почали звати довгий хвіст «Божою дорогою». Вона і досі вказує шлях торговцям та воїнам звідси аж до самого Криму, і назад.

Під цим змієвим хвостом вночі в оточенні вершників зі смолоскипами поверталась Корецька. Вона сумнівалась, чи вірно вдіяла, що погодилась пустити в свій замок юдея, тим паче в присутності якого їй не по собі. Він буде вивчати «Еш Мецареф» в її Лісниках, спілкуватись із нею і рештою мешканців замку. Але як ще вона могла пізнати істинні знання цієї юдейської книги? Як – без тлумача?

Служниця, яка принишкла навпроти, попри втому спершу намагалась не дрімати, та в неї не виходило і врешті вона засопіла, згорнувшись на подушках. Але Корецька не склепила б очей ані на мить. Вона добре пам’ятала, що вночі дорога набагато небезпечніша. Анна розважала себе роздумами. Вона була певна, що чарівна юдейська книга здатна дати їй набагато більше, ніж просто золото. І те, що вона потрапила саме їй до рук, може бути знаком, що саме княгині Корецькій судилось створити щось більше ніж золото зі свинцю, більше ніж скарби та багатства, набагато більше, а саме – ідеальну країну. З цього неоднорідного, бунтівного краю – могутню і кращу державу, на чолі якої, звісно, буде її син. Бо він кращий за усіх. Він – справжнє золото. Анна вже почала непокоїтись, Самійло затримується у подорожі їхніми маєтками. «Та якщо він пережив османський полон, то тут, на рідних землях, він як риба у воді і нічого йому не загрожує» – подумки заспокоювала себе Корецька. І звісно, йому буде все до снаги. Анна тепер вірила, що всі події в її житті – і добрі, і злі не були марними, все, що сталось в її долі, до найменших дрібниць просякнуто великою місією князів Корецьких.

Почт княгині під’їхав до шинка при дорозі. У дерев’яній будівлі з широким ґанком грали музики, галасливо було і надворі. Хтось, вочевидь, бився, і сп’янілий натовп підбурював супротивників. Анну пересмикнуло від огиди.

Напуваємо тут коней і їдемо далі! – звелів молодий Пашкевич.

Коні гучно пирхнули і спинились. Анні закортіло вийти, аби потягнутись і випрямити спину і вона, запнувшись плащем, обережно відчинила дверцята. Її козаки вже спішились. Шинкарка винесла їм кухлі з пивом, і вони, як бджоли на мед, полинули до неї. Анна проходжала довкола карети. Вдихала просочене димом повітря і дивилась на зорі, що загадково блимали на небосхилі.

За спиною хруснула гілка. Корецька була певна, що то її вартові, і не поверталась на шум.

– Так, так і хто у нас тут вночі із’явився? – почувся зміїний шепіт.

Княгиня застигла. Її наче простромила небесна громовиця.

– Раджу не здіймати галас, бо я озброєний. – Корецька обережно розверталась. Серце її калатало, долоні спітніли. Але вона намагалась не видавати свого страху. Анна повільно підвела очі, і на мить її дихання перервалось. Перед нею добре знайомий їй лиходій. Самійло Лащ був п’яним. Він розмахував ножем в одній руці, іншою поправляв свого чудернацького чуба, який стирчав від самого чола і аж до потилиці, в той час, як скроні і решта голови були поголені. Цю зачіску Самійло вигадав сам і вона ставала дедалі популярнішою серед розбишак, які такий чуб вже й називали не інакше, як лащовка. – І чого ж це така впливова пані як Корецька робить тут уночі? – прошипів знову Лащ.

– Самійле, а я тобі раджу опустити ножа. Інакше мої козаки саме ним із тебе зроблять рублену ковбасу.

Жінка збиралась вже йти, як чоловік заступив їй дорогу. Він похитав перед обличчям Анни вказівним пальцем і підніс його до вуст:

– Зі мною тут триста п’яних шалених вояків. Не варто їх дражнити, ваша світлосте. Інакше буде дуже шкода, якщо така пані як ви загине посеред бійки. – Лащ наблизився, він дмухав своїм отруйним запахом – сумішшю пива та поту, погойдуючись обійшов закляклу Корецьку і з-за спини схопив її лікоть. – І мені доведеться забрати всі ваші землі, бо кому їх тоді охороняти? Ні, не вашому синочку, який більше думає про молдовські справи, ніж про свій край.

– Прибрав свої мерзенні руки від мене… – обурливо процідила княгиня. Але Лащ не підкорився. – Чула, ти вже вкрав всі тутешні землі своєї кузини. Але якщо гадаєш, що зможеш і надалі залякувати і робити безчинства на Київщині, помиляєшся.

– А хто мені завадить? Ти? Бідна вдова? – Лащ скажено зареготав, Анна вирвалась з його пазурів і помчала до своїх козаків. Спершу вона хотіла наказати їм спіймати розбійника, однак згадала – той тепер на королівській службі, монарх його пробачив, хоч і не офіційно, за численні вбивства, ґвалт і за спалення її Черемошки. Через це Анні було найбільш прикро. Королю такий шибайголова потрібен на Чорному шляху, аби дати відсіч татарам. Корецька озирнулась і помітила численних сп’янілих реєстрових козаків. «Мабуть, вони тут з Лащем. Поки ж протверезіють, татари вже до Києва дійдуть» – жінка з презирством подивилась на чоловіків. Вона знайшла Пашкевича і звеліла негайно рушати додому.

По дорозі Корецька згадувала гидкого Лаща і докоряла собі тим, що на мить злякалась того покидька. Але ж вона не якась там Софія Ружинська, яка втекла від кузена аж у самий Вільно! А він скористався цим і відібрав всі тутешні землі князів Ружинських. Ні, вона не дасть Лащу більше залякати себе. Вона викоренить його звідси, виполе, як бур’ян. Аби сліду мерзотника на її Київщині не лишилось!

Зоряної ночі Шломо Фабісевичу не марились сни. Він, замислившись, сидів за столом, накинувши вовняну ковдру на свої худі оголені плечі. Свічка плавила віск, від чого пахло одночасно солодко й гірко. Шломо прочитав у колі родини Талмуд, наказав викинути в сміття всі столові прибори, яких торкалась рука княгині Корецької і, здавалось би, він мав заспокоїтись. Його будинок тепер знов чистий від тої, що споживає трефне і молиться чужому Богу. Але його й далі гризли думки. «Як йому бути у замку цієї Корецької? Як не прогнівити цим Бога? І як дістати ту книгу, що зберігається в її таємному сховищі, де, як кажуть, вдень і вночі вариться золото». Шломо добре знав, що викрасти книгу не вдасться – скільки людей не намагались це зробити, та все марно. І як краще тут вдіяти? Аби отримати бажане і не викликати гнів Всевишнього?

Чоловік потягнувся до пера і вмокнув його у чорнило. Навіть якщо він вже буде у Лісниках, хай про це хоча б знає рабі. Поки папір цей дістанеться Кракова до Йоеля Сіркіса, може, Шломо вдасться вже оволодіти Еш Мецареф. «Ото б рабі Йоель зрадів би!» – промайнуло в голові Фабісевича. І дійсно зрадів би, бо не було в Речі Посполитій більш знаного і тямущого кабалліста, ніж рабі Йоель Сіркіс.