Читать книгу У вогні плавильника.Золото - Ганна Гороженко - Страница 8

Довгі пальці худорлявої руки з темною родимкою на зап’ястку відбивали на перилах такт жартівливої пісеньки, яку Іосиф Рутський почув на ярмарку у Вільні. Слів він не пам’ятав, але мелодія все ніяк не йшла йому з голови. І хоч не пристало панотцю слухати такі непотребні пісні, та ще й запам’ятовувати їх – він врешті здався. Мотив встромився в його пам’ять і час від часу виринав звідти. Та ще в найнезручніший для того момент. Примушуючи Іосифа намагатися згадати ще й слова, хоч марно – він їх не пам’ятав. Але мелодія попри це знов і знов нагадувала про себе. Унійний митрополит вже цьому не опирався.

Ось і зараз нав’язливий мотив знов його переслідував – поки він стояв на сходах і чекав. Іосиф самовільно прибув до православної школи на Подолі, розташованої в братському монастирі, без вартових пройшов до осередку схизматиків і тепер чекав на людину, з якою давно вже волів зустрітись. Іов Борецький. Він – лідер думок православних у цьому місті. Та що там у місті – на всій Русі.

Викладачі та учні братської школи висипали надвір і cпідлоба дивились на унійного митрополита, розкольника, який прибув так приголомшливо неочікувано. Але здавалось, гість від таких недобрих, косих поглядів аж ніяк не нервував. Роздивлявся білі кам’яниці, де навчають синів київських міщан, і зрідка поглядав на тих бурсаків – хлопців, які вже перейшли межу дитинства, але ще не досягли того віку, коли їх можна було б назвати чоловіками.

Братська школа у Києві багатіє – за підтримки козаків із Сагайдачним на чолі та за допомоги заможних міщан і міщанок. Он, Гальшка Гулевичівна віддала київській братії землю і статки, на які зведену цю школу. З якого це б дива жінці віддавати так багато на справу, по суті, політичну? Іосиф давно вже здогадувався, що в тому рішенні заможної шляхтянки є особистий мотив. Чи не той, що перший її чоловік Криштоф – син Іпатія Потія, який спочатку був православним єпископом, а потім влаштував Берестейську унію і став першим унійним митрополитом за підтримки Папи? Чи не конфлікт зі свекром змусив цю жінку так яро підтримувати православну церкву?

Іосиф перевів погляд на монастирську браму, над якою вже давно не б’ють у дзвін – його інтердикту кияни начебто притримуються, або ж роблять вигляд, що виконують наказ. Рутський припускав, що потайки панотці попри заборону відправляють служби і відпускюать гріхи – такий вже тут люд. «Може, Іов не прийде? Аби всі знали, що перемов із уніатами не буде…» – Іосиф зітхнув, дістав встромлені за пасок вишиті сріблом оксамитові рукавиці і збирався вже повертатись до карети, як раптом під брамою люд заворушився. В оточенні ченців у темних рясах та високих клобуках прямував просто на нього статний бородань. Іоасаф здогадався, хто то. «Ось ти який, Іове!» – прошепотів Рутський, розтягуючи вуста у посмішку.

– Не чекали ми на такого гостя! – гримнув ректор братської школи.

– Хтось мав би зробити перший крок! – з широкою усмішкою Іосиф ступив у бік Борецького.

Обидва заклякли за крок один від одного. Довго роздивлялись, тримаючи дистанцію. Борецькому не до вподоби була широка посмішка уніата. Хто-хто, а він знав – Рутський при нагоді покаже і зуби.

– Ходімо до мене. – Ректор вказав рукою на ґанок і повів сходами до своїх покоїв.

– Ви чудово розбудувались за кілька років. Нагадайте, почали 1615-го? – на ходу намагався підтримати розмову Іосиф.

– А ви наче не знаєте, – буркнув Борецький, відкриваючи гостю дубові двері.

Кімната – невелика, із книжковими полицями і писарським столом, піччю та образами у куті, біля яких променіла лампада, – відчувалось, нещодавно залу обкурили ладаном. Рутському від того зашкребло у горлі і він кашлянув.

«Як той чорт» – промимрив Борецький собі під ніс.

– Ви щось кажете, отче? – спитав гість, відкашлявшись.

– То я кажу, що погода чудова! – від нервування Іов вигукнув – неочікувано для себе його щоки вибухнули червоним. Рутський зрозумів, що ректор надто приголомшений його візитом.

Обидва вмостились у кріслах, прискіпливо вивчаючи один одного.

– То ви приїхали до мене через вбивство Антонія Грековича? – Борецький намагався поводитись стриманіше.

– А чого ви так вирішили?

– Бо весь Київ знає, що ви наче королівський слідчий все виню… – Іов запнувся і побагровів.

– Вистежую убивць посланця Іпатія Потія, представника митрополита унійного на цих землях? – продовжив спокійним тоном Рутський. Борецький полегшено зітхнув. – Господь покарає того, хто зробив такий страшний злочин.

– До цього вбивства православна братія не має жодного стосунку. – Іов витер спітніле чоло хустинкою і всунув її в кишеню.

– А якже козаки?

– Гадаю, і козаки тут невинні. Король надто до них упереджений. Хоча, хто я такий, щоб засуджувати короля… – Іов відвів погляд від гостя. Нарешті він заспокоївся і міг говорити впевнено. – Інтердикт, накладений на киян, зокрема і на ваших вірян, робить життя нестерпним. Ви, уніати, ще більше збурите містян проти себе.

Рутський мовчав. Це ж була його ідея – покарати мешканців Києва та околиць за тяжкий злочин. Тому ж бо у дворі учні братської школи і дивились на нього з такою ненавистю. Бо ж церкви зачинені, а городяни позбавлені таїнств та Божої ласки. І все це його рішення. Але як Борецький не намагався посіяти в ньому зерно сумніву у власному рішенні, Іосиф був непохитний. «За гріхи приходить розплата, завжди.»

Унійний митрополит подивився на лаковані підлокотники стільця, його рука знов відбивала ритм жартівливої пісеньки, що ніяк не йшла з голови.

– Коли ви станете митрополитом, ви залишите собі це ім’я? Будете Іовом? – нарешті промовив Рутський.

– Чого ви так вирішили, що я стану митрополитом?! – збурився ректор.

– Можете вважати, що то моє пророцтво, – віджартувався уніат, широко усміхнувшись. Від чого Борецького знов пересмикнуло.

– Я, як той святий Іов, якого випробовує сатана, позбавляючи усіх мирських благ. Але я не зречусь свого Бога і церкви. Майте це на увазі, пане. – Борецький недоброзичливо подивився на співрозмовника, той же залишався так само усміхненим.

– Це чудово. Насправді заради церкви я до вас і прибув. – Цих слів ректор не очікував, тож застиг і мовчав. Тому гість повів далі. – Ви любите наш руський нарід понад усе. Не виправдовуйтесь. Я це знаю. І я люблю його. І не хочу, щоб його розчавили інші народи, яким дуже кортить це зробити. Як можу, захищатиму його від покатоличення – засновуючи школи із викладанням руською, оберігаючи люд від єзуїтів, відстоюючи право на наш спосіб життя. Можете вважати це компромісом, на який я пішов, аби вберегти мій нарід. Ви можете й надалі залишатись упертюхом і стояти на своєму, а можете також піти на компроміс. Заради збереження русинів і миру на наших землях, – Рутський випалив це і зробив довгу паузу, вдивляючись в обличчя Іова. Той зчепив долоні, схилив голову і не виявляв жодного бажання переривати тираду гостя. – Я приїхав до вас із пропозицією – створити єдину церкву.

– Під Папою? – нарешті вичавив із себе Борецький.

– Ні, чому ж? Давайте обговоримо це.

Іов вперто мовчав. Рутський зрозумів, що більшого він сьогодні не досягне, і підвівся.

– Подумайте про мої слова. І дайте мені знати, якщо зацікавитесь цією ідеєю.

Унійний митрополит Іосиф Рутський попрямував на вихід. Худорлява постать сивого панотця віддалялась у бік брами. Довколишній люд проводжав його недобрими поглядами, перешіптуваннями та навіть улюлюканням, яке линуло з найвіддаленіших студейських лав. А Рутський радів, він щиро усміхався, його серце повеселішало, бо він нарешті згадав слова тої набридливої пісеньки: