Читать книгу У вогні плавильника.Золото - Ганна Гороженко - Страница 13

Хмель плівся нагору, аж до самого піддашшя, затулив собою всю стіну дерев’яної занедбаної садиби і здавалось, що проковтне, придушить її своїм міцним і гнучким зеленим єством. Італієць задивився на рослину і вдихав солодкаво-гіркий аромат. Від нього чухалось у носі. Моцне гілля нагадало йому виноградні лози, під якими він зростав в материному обійсті неподалік Рима. Під розлогим виноградом, який так само нависав над їхньою оселею, як і цей пахучий хмель, він грався, коли був малим, вчив латину та Святе Письмо вже підлітком, під ним вперше зізнався собі, що не тягне його ані до війни, ані до життя міщанина середньої руки з купою дітлахів та постійно роздратованою дружиною. Під тими лозами він вирішив йти шляхом до Бога. Але Всевишній, здалось, не почув його. Серджіо швидко опинився серед папських церковників, найвищих сановників, намагаючись отримати їхнє благословення на службу Богові, чи хоча б на дозвіл служити Папі. Благо, сімейні зв’язки допомогли йому наблизитись до найвищого духовенства. Але він поки так і не став ближчим до церкви. І він – ще не священник і вже не мирянин, немов застиг на роздоріжжі. Серджіо через це навіть сердився на церковників – замість того, аби дати гідне призначення, молодика відправили сюди, в цей незрозумілий йому край, наповнений схизматиками та єретиками. «Хоча треба визнати, що й серед них є особливі, – італійцю згадалась смішлива ігуменя. – Радість їй до лиця», – підсумував іноземець і рушив далі у бік корецького жіночого монастиря.

У келії настоятельки він знайшов креслення нових будівель та мурів, що їх зробив князю його особистий архітектор. Поки Самійло в роз’їздах, контролювати будівництво наказно йому, Серджіо, та ігумені Серафимі. Італієць роздивлявся папери і не відчув, що в келії він вже давно не сам.

Черничка підняла поділ задовгої ряси і тишком зайшла в кімнату. Вона присіла на стільчику і задивилась на іноземця. У незвичних їй яскравих шатах, шитих за італійською модою, з розлогим дорогим мереживним коміром, при зброї – все в ньому викликало в ній цікавість. Софія-Серафима закусила нижню губу від сорому. Не пристало черниці так витріщатись на чоловіка. Жінка відводила погляд, однак знов і знов потайки позирала на італійця. Нарешті вирішила припинити підглядання, яке геть не личило її стану, і виявити себе. Підвелась і кхекнула. Серджіо розвернувся і вмить розплився усмішкою. На лобі з’явились зморшки чи-то від здивування, ачи захоплення. Серафима від того засоромлено зчервоніла. Італієць же відчув, як від тих її рожевих щічок його грудьми розливається тепло. Таке чудове, однак незнайоме чуття.

– Вибачте за вторгнення, я хотів… – чоловік спершу й не помітив, як почав промовляти рідною мовою.

– Нічого. Це дуже добре, що ви зайшли, – мовила ігуменя латиною і ще більше зашарілась.

– То ви знаєте латину?

– Звісно, я отримала непогану освіту. – Черниця потягнулась у кишеню за чотками, аби спрямувати свої думки у молитву, а ще аби зайняти себе чимось іншим, ніж сверлити очима гостя.

– Знаєте, я теж хочу зректись мирського світу, аби віддати себе церкві. – Серджіо опустив очі додолу і втулився на край чорної ряси співрозмовниці.

– А може, не варто? – вихопилось із вуст молодої ігумені.

Італієць здивовано кліпнув очима, густі вії його затремтіли, і Серафима відчула, що від того серце її йокнуло і посипалось вишневим цвітом на вітру. І впали цнотливі пелюстки на грішну землю. Жінці здалось, що так само просто зараз полетить додолу, вона заплющила очі і схопилась за край стола, аби втриматись. На її онімілу руку поклав свою теплу долоню італієць, і Софія від того отямилась… мов налякане лисеня, вона шмигнула у коридор – наче наполохана тварина у свою нірку.