Читать книгу У вогні плавильника.Золото - Ганна Гороженко - Страница 6

–Ігуменя Серафима зараз вийде, – прошепотіла черниця і сховалась за дверима.

Князь знав, що саме зараз усі сестри позирають на нього з усіх вікон та закутків. Але йому було не до того. Самійло шморгнув носом і позирнув на свої чоботи із коштовної жовтої шкіри, на яких чорніло плямою багно. Князя це дратувало. Він наблизився до кущів бузини біля монастирського ганку, нахилився, аби обтрусити бруд, як почув за спиною тоненьких сміх. Корецький миттю вибухнув, щоки його гінвно запалали, він випростався і потягнувся до шаблі – хто посмів сміятись із князя? Розвернувся – і настрій його враз змінився: рожевощока Софія, затуливши рота рукою, колихалась, як та маківка на вітру.

– Чого це ти смієшся, маленьке дівчисько! – Самійло відкинув гнів, підскочив до сестри, обійняв, і підніс її над собою. – Ти на церковних харчах тут зовсім схудла.

– Припини! Я ж ігуменя!

– Ще й двадцяти нема, а вже ігуменя! Добре мати тобі вгодила! – Самійло все ще реготав, аж нарешті Софія змінилась у лиці.

– Постав мене на землю! – суворо звеліла вона.

Князь підкорився, однак продовжував її розпікати, ховаючи посмішку у темний вус:

– А що, кажеш, не мати таке вчинила для рідної доні? Уявляю, скільки вона золотих вивалила заради такого призначення.

– Ага, це добре, що вона ще більше церковних земель не відтяпала. Наше ім’я й так церковному люду, як бельмо на оці… – Софія смикала чорну рясу, яка від братових пустощів прим’ялась.

– А чому ж Серафима? Чому саме в честь цієї святої? Нагадай мені – вона мучениця? – князь вже мовив серйозним тоном, але в душі посміювався з молодшої. Її темна ряса і те, як ревно вона бажала присвятити себе Богу, дивували Самійла. Чи не краще жити за спиною чоловіка – неодмінно заможного, адже з іншими доньок Корецьких не шлюбили, – і насолоджуватися владою та багатством? Брат намагався, проте, не світитись посмішкою – хоч і кумедно сестра виглядала в незграбному вовняному платті, хотів утримати серйозний вираз обличчя і врешті обійтись доречними фразами про підтримку родини, але не вийшло – і на лиці він враз змінився – наче то маска блазня Полішинеля не втрималась на акторові під час вистави на велелюдному ярмарку в Римі. Ох, припали ж до душі князю ті римські забави. Самійло гучно розсміявся і спробував пригорнути сестру, закрутити її, аби й вона, як в дитинстві, реготала з ним аж до болю у печінці.

Та молода ігуменя відсахнулась. Змірила гостя суворим позирком. Хоча, як вона могла сердитись на брата? І за мить вже сама не втрималась і розпливлась в усмішці:

– Як же я молилась за тебе, братику, не відчуваючи втоми, аби Господь звільнив тебе з того османського полону, аби ти успішно повернувся до нас із того католицького Риму.

– Бачиш, твоїми молитвами! – Самійло нарешті пригорнув сестру і ще раз міцно обійняв. – А я до тебе з дарунком.

Ігуменя Серафима лише нині помітила, що на монастирському подвір’ї вони не самі. Кілька постатей чорніли у тіні старого розлогого дуба. Мовчазні, вони непорушно стежили за зустріччю близьких родичів. Щоки ігумені від такого пантрування запалали рум’янцем – соромно їй стало за недоречні для монахині веселощі.

– Зі мною послання і дар від Папи Павла V, – промовив князь гучно і майнув рукою у бік гурту.

Серафима-Софія вколола брата холодом.

– Від католиків? – вона вже вирішила припинити розмову і повернутись до монастиря. Нічого від Папи настоятелька не збиралась приймати.

– Стій! – спіймав її за руку брат. – Це справді дуже цінна річ. Це ікона Божої матері, і вона чудодійна! Принаймні, так кажуть у Римі. – Ігуменя спинилась. – Невже ти не хочеш для свого монастиря чудодійної ікони? Уяви, скільки прочан приїжджатимуть у Корець!

Серафима замислилась, роздивляючи свої руки з чорнильними плямами на пальцях від постійного листування з церковними сановниками, а тим часом троє вже наблизились до співрозмовників. В одного з трійці в руках – образ у золотому окладі, він вигравав на сонці, відбивався сяйвом на темній чернечій одежині ігумені. Ікона була надзвичайно гарною, Серафима позирнула на витончені риси ликів матері та сина, на дорогоцінну оздобу і зачарувалась роботою італійських майстрів.

– Споручниця грішних, – прошепотів князь їй на вухо. Він наблизився на непристойно близьку відстань і взяв у свою руку долоню з шорсткими від тяжкої чернечої роботи пальцями.

Сестра нарешті отямилась від краси ікони, перехрестилась і перетнулась поглядом із іноземцем, який тримав святий лик. Високий, кучерявий, одягнений за італійською модою в яскраво-зелений оксамит, гаптований золотом. Чоловік у відповідь примружив очі – здавалось, теж пильно вивчав молоду ігуменю, а може, його засліпили відблиски від ризи? Від такого тривалого та прискіпливого погляду у Серафими похололи кінчики пальців. Вона запитально подивилась на брата.

– Це Серджіо. Він супроводжує цю ікону і повинен пересвідчитись, що вона опиниться у безпечному місці.

– От з безпекою у нас не все так добре, як ти думаєш. До того ж сестер все більшає, а монастир у нас невеликий, та ти й сам про це знаєш.

– То зробимо тобі значний монастир, найбільший за усі інші сусідні, тут у Корці! – вигукнув Самійло.

Ігуменя зашарілась і ще раз зирнула у бік смаглявого італійця. Чимось він її зачепив. І все ще свердлив поглядом. Матінка Серафима навіть подумки обурилась такому нахабству, бо ж як сміє він так допікати її своїми темними великими очима? Вона ж бо черниця! Але сестра Софія розізлитись так і не змогла, відчуваючи щось млосне у череві, таке незнайоме і дивне відчуття. Ігуменя заклякла від того невідомого їй стану, чи не грішить вона – сама позираючи з-під вій на чужеземця? Такі роздуми змусили її отямитись, хутко перехреститись і втекти до обителі.

– Серджіо, доведеться тобі тут трохи затриматись. Поки ми укріпимо мури. А образ святий доти побуде у замку в Корці, – мовив Корецький латиною.

Самійло розвернувся у бік коней і ще раз усміхнувся у чорні вуса. Хто б знав, що його молодша, тихоня Софія, відмовить їхній владній матері у заміжжі, попри батьківську волю піде в черниці і врешті таки змусить Анну змиритись із цим, ба більше, матір зробить її ігуменею. Бо ж не пристало княжні Корецькій, хоч і неслухнянці, отримувати накази від когось. Корецькі завжди верховодили – і це знають усі русини. Та що там русини, королі! «Вперта сіра мишка!» – Самійло зареготав.

Італієць почув сміх князя і повів бровою. «Таки усе тут дивне. І родичі, наче й не рідня. То сваряться, то сміються. Холод і спека завжди в цих земях поруч». Серджіо пересмикнуло через згадку про морозну русинську зиму, в яку він прибув у Річ Посполиту, на думку спали йому страшні хуртовини, які відрізали від світу Божого не те що села – цілі міста. Він йшов слідом за Корецьким та враз спинився, повернувся обличчям до монастиря і роздивився його. Не надто великий, однак із декоруванням на фасаді, круглою банею та мармуровими сходами. Самійло розповідав йому, що цю обитель зводив ще його дід – Богуш Корецький. Спершу монастир був чоловічим. «І хто зна, як тут опинились ці жінки»… – зітхнув італієць від згадки про рожеві щічки і ямочки на них. Своїм сміхом геть юна настоятелька нагадала йому розкутих італійок. Як же він скучив за домом! Серджіо до болю в пальцях стиснув оклад ікони.

Слуга князя тримав коня, аби дати змогу Самійлу швидко заплигнути. Втім, Корецького щось відволікло. Тут був ще хтось, і цей хтось стояв за чагарниками поруч із яром. Він дозволив князю себе помітити, вистромивши частину тулупа. Князь відступив від жеребця, торкнувся рукояті шаблі і посунув до незнайомця, готовий будь-якої миті вистромити її з піхов. Чоловік у чорній бурці, темному жупані, підперезаний плетеним паском сміливо вийшов назустріч. Він тримав листа у простягнутій руці. Іншою показував на горло – даючи знак, що говорити не може. Князь добре знав про підступи султана, який проголосив Корецького злочинцем і навіть призначив викуп за його голову, бо пробачати втечу із в’язниці Єдикулє головний з османів Самійлу не збирався. Тож русин очікував нападу будь-якої миті і не довіряв незнайомцям.

– Перевірити цього! – гукнув князь до свого почту.

Надвірні козаки оточили чужинця. Той понуро сунув згорнутого учетверо листа за пазуху жупана, скинув бурку, зняв пасок і відчепив шаблю.

– Хто ти? – князь дивився на чоловіка з підозрою. Але незнайомець приречено зітхнув, ще раз спробував вказати на горло, та його руку різко відвів охоронець.

– Я повторю востаннє – ти хто і звідки? – буркнув Корецький, ще міцніше стискаючи зброю. Але відповіддю була тиша. Князь наказав схопити впертюха, той і не пручався, його вдарили під дих і швидко повалили на землю. Один зі служб навалився згори на охоронців, які утримували дивака, розкрив йому рота і вигукнув:

– Безязикий! В нього немає язика!

Князь наказав звільнити німого. Той став на коліна, довго хапав ротом повітря, з носа шпарила кров, сорочка і жупан були подерті.

– Брехав багато, і язик відрізали? – суворо зирнув на прибулого князь. – Та ти все одно вже не скажеш.

Слова ці викликали регіт серед козаків, та й Самійло теж хижо всміхнувся. Німий тремтячою рукою дістав з-за пазухи листа і простягнув до охоронця, витираючи другою кров під носом.

– Відкрий! – скомандував вартовому князь.

– Лист писаний по-польському, – промимрив той після того, як зірвав печатку.

– А підписаний ким? – князь наближався до козака, який втупився у зжовтілий папір і ніяк не міг розшифрувати численні закарлюки підпису.

Корецький, переконавшись, що загрози від посланця немає, схопив листа. Справді писано польською і було це – запрошення до розмови із Урсулою Маєрін, яка станеться у Замості під час відвідин німкенею молодого воєводи подільського Томаша Замойського. На чолі князя виступили зморшки – здивуванню Корецького не було меж. Але чого ж хоче від нього ця владна жінка? Примиритись? Струсити осад після невдалого її сватання? Корецький раптом усміхнувся, згадавши, як дав відкоша могутній Урсулі під Смоленськом – «Хто зна, але поїхати варто».