Читать книгу У вогні плавильника.Золото - Ганна Гороженко - Страница 7

Літо. Його пахощі увірвались у світлицю. Таке смачне, настояне на травах, присипане яблуневим цвітом, з тягучим, як мед, запахом ширилось літо довколишнім світом. Анна вдихнула аромат, що линув із замкового саду, і кинула засмучений погляд на чорний шовковий корсаж сукні. Іспанська мода з її темними барвами і масивними ланцюгами контрастувала із довколишнім радісним світом. Чорний тхнув пихатою самовпевненістю, людською зневагою до живого – випадав, виокремлювався з різнобарвної картини Всесвіту, в природі якого немає насправді ані такого глибокого чорного, ані навіть найчистішого білого. Княгиня відчула, що в цей момент готова була начхати на осуд посполитий, вдягти щось яскраве, як саме літо, скинути з себе весь смуток панського обов’язку, стати хоч на мить знову тією жінкою, яка відчула свободу і любов. Пригадався Євстафій. Як рідко вона тепер про нього згадує – в її сни він вже не приходить. «Чому, чому ти мені тепер не снишся?» – сльози навернулись, і княгиня струсила головою, аби викинути з неї увесь сум. Приречено потягнулась до модних шат, які чорніли на спинці крісла. В ту саму мить до опочивальні залетіли служниці, і хазяйка одразу перетворилась на сувору і різку господиню краю Корецьких.

«Треба довести цю справу до кінця… Цей Понхас і книга…» – жінка занурилась у справи, розмірковуючи, як їй довідатись, що знає той єврей, який зустрівся їй на Подолі. Поки служниці вдягали на пані вовняні панчохи, обв’язували їх червоними шовковими стрічками, масивні темні черевики, корсет, численні підспіднички, спідницю з темного шовку, яка шелестіла з кожним рухом княгині, чорний корсаж, прикрашений бантами та перлами, і нарешті високі мереживні манжети та великий відкладний комір із брюсельським плетивом. Від заушниць, які закривали шию, Корецька відмовилась, підставивши білу шкіру сонцю та людським поглядам. Служниці стривожено позирнули одна на одну, але слухняно прибрали тканину, якою добропорядні пані прикривались, бо так веліли суворі правила, що їх встановили на цих землях не менш суворі чоловіки. Корецька знала, що як виїде в такому вигляді за мур власного замку, місцевий люд її вчинок обговорюватиме не день і не два, це ж справжній скандал – княгиня-удовиця порушила догмати моди, які останнім часом стали більш жорсткими, ніж будь-коли раніше. Але хоч трохи відкритись сонцю – цього прагнула її душа, скинути пута, якими, так вона відчувала, її обв’язали після смерті чоловіка, поставивши на неї клеймо – «доброчесна удова».

«Яка ж я, в біса, доброчесна» – всміхнулась своїм думкам княгиня і вдоволено оглянула власне відбиття у дзеркалі, де окрім її білого лиця і шиї, оздобленої коштовним коміром, блимали вогники свічок. Та не міг пристрасний вогонь зрівнятись з жагою до звершень повелительки Лісників, і жінка задмухала язички полум’я.

Корецька вже збиралась іти, як впала їй в око книга, що тьмяніла палітуркою біля дзеркала. Анна потягнулась до невеличкого стародруку – той був писаний латиною.

– Хто це сюди приніс? – Корецька суворо встромилась у служок. Одна з них потяглась до палітурки і побілівши, ледь прошепотіла:

– То мій молитовник, пані…

– Латинський? – хазяйка змірила дівку поглядом, і від того служниця ще більше принишкла.

«Єзуїти вже геть пустились берегів. На моїх землях проповідують! Та з цим я владнаю пізніше». Княгині зараз було не до слуг і їхніх релігійних вподобань. Її непокоїло геть інше.

Корецька вирішила закликати Понхаса, аби самій розпитати його про ту дивну розмову на київському Подолі. Орендар прибув до княгині у той же день, щойно отримав листа. Обережно проковзнув до світлиці, озирнувся – чи нема когось у кутах зали, потроху човгаючи, наблизився до столу і ще раз оглянув кімнату. Він помітив, що вже немає на стіні портрета Юхима Корецького. Натомість з’явився інший – Анни, з високо піднятим підборіддям, в горностаєвій пелерині, ознакою високого статусу – рівні королям.

Хазяйка увірвалась до світлиці, наче шалений буревій.

– Я не очікувала, що ви так швидко прибудете. – Корецька стрімко ринула до середини зали, ретельно вивчаючи поглядом старого.

– Я не міг змусити вас чекати, ваша світлосте, – Понхас мовив хриплуватим голосом, низько схиливши голову, на що княгиня розпливлась у посмішці – єврей завжди вмів добре вмастити її марнославство.

Корецька посунула до свого крісла з подушкою із червоного оксамиту і запросила до розмови оренадря.

– Ви мене заінтригували, пане Понхасе. – Почувши шляхетне звертання до нього, єврей зрадів, довго вмощувався на лаві і лише коли розташувався зручно, Анна продовжила. – Наші з вами ділові стосунки принесли нам обом велику користь, ми добре одне одного знаємо. Однак здається мені, що ви могли щось невірно розтлумачити стосовно мене. Ви зробили натяк за нашої останньої зустрічі, який я прагну розвіяти, аби не було пересудів.

Понхас з-під своїх косматих сивих брів дивився на Корецьку, на її відкриту шию, як натяк, що ця пані здатна розкритись світу ще більше, набагато більше. «Пересудів вона боїться. Ага, так я й повірив» – подумки розпекав єврей господиню, але мовив він улесливо:

– Я не хотів вас образити чи сказати щось недоречне. Можливо, моє надмірне хвилювання при зустрічі з вами змусило мене це бовкнути, ваша світлосте. – Єврей схилив голову і втупився у лаковану стільницю.

Але Корецька відчувала, що це ще не кінець їхньої розмови. Після тривалої паузи, такої довгої, що вже навіть стала видаватись моторошною, слово взяла хазяйка:

– Але пане Понхасе, це ж не все, що ви хочете мені сказати, еге ж? – жінка смикала перли на своїй сукні. Єврей схвально кивнув.

– Не все. Я знаю, і мої брати по вірі знають, що у вас є дещо юдейське. Один раритет, який багато для нас значить, – пробубнів гість, ховаючи очі, бо не здогадувався, чого тепер чекати від Корецької.

– Ви хочете, аби я вам цей раритет віддала? – Корецька зареготала, спопеляючи поглядом співрозмовника.

– Продали, пані. Ми хочемо, аби ви продали. – Понхас зітхнув і зіщулився.

– Щоб продати, я маю знати його повну вартість. А відтак я мушу довідатись, які ще таємниці закладені в книзі. Ті таємниці, про які ви мені натякнули. – Анна хижо всміхалась.

– Все, що вам дано знати, ця книга вже відкрила. Усі ці знання, якими ви володієте. Все решта – це для народу Ізраїлевого. – Понхас повів упевненіше. Він поглянув на Корецьку пронизливо і суворо. Його дрібні чорні очі під сивими бровами виглядали навіть дещо загрозливо. Корецька торкнулась великим пальцем правиці до верхньої губи і замислилась. Вона мовчала, розвернувшись у бік вікна, за яким раділо життю різнобарвне літо.

– Тобто таки є якась таємниця, більша за ту, яку я вже розкрила. – Анна промовляла немов лише до себе. – Мабуть, це щось дуже важливе або цінне… Ви ж так швидко сюди прибули… Відтак надто важливе для вас. А може бути, і для мене….

Понхас мовчав, він і так забагато бовкнув Корецькій, через що вже почав нервувати. «Казав я їм, я поганий перемовник. А вони всі затягнули – не бійся, прямуй до неї. Ох, бідна моя сива голова». Єврей закряхтів, його хворий поперек нагадав про себе.

– Я хочу знати більше про цю книгу, Понхасе. Я не продам її, доки не знатиму все, – нарешті озвалась княгиня до гостя.

– Я не маю права вам казати більше. Але повірте, що в руках неюдея ці знання принесуть самі нещастя і смерть. Це дуже кровожерлива книга, ваша світлосте. Вона не лише дає, вона забирає, багато забирає.

– Понхасе, не треба мене лякати цими вигадками для селян, – буркнула княгиня. – Якщо ви не маєте права вести далі перемови зі мною, скажіть, хто може. Я сама навідаюсь до цієї людини.

Корецькій кортіло дізнатись, про що ж насправді ця книга. Сама назва «Еш Мецареф», що означає «У вогні плавильника» наводила її на роздуми, що там не лише про алхімію, щось більше криється у тому вогні і хто ж він – той плавильник? Загадка, яку, відчувала Анна, варто було розтлумачити.

– Шломо Фабісевич у Білій Церкві вам скаже більше, ваша світлосте, – промовивши ці слова, Понхас відчув, як з його плечей впав тягар.

– Ви попередите його про мій візит? – На ці княгинині слова гість схвально кивнув. – Я не змушу себе довго чекати, Понхасе. А вам вже час іти.

Корецька ледь кивнула старому, підвелась із крісла і повернула у бік виходу. Вона не проводжала гостя, який повільно сунув до своєї брички. Анна поспішала до замкового саду, де на зеленій траві був ще свіжим килим яблуневих пелюсток, де заливалися-тьохкали птахи, в ледь помітному тремтінні і в живодайній насолоді, зароджувалось нове життя.