Читать книгу У вогні плавильника.Золото - Ганна Гороженко - Страница 4

Іоасаф Биховський помітно нервував. Йому вже доповіли, що дормез в’їхав у ворота Видубицького монастиря. Але ігумен не поспішав виходити. Ще раз оглянув свою келію – чи все золото і срібло прибране, – провів рукою по столу з грубих дошок, яким замінили його звичну стільницю, інкрустовану міддю та емалями, і гучно зітхнув. Його келія стала дійсно схожа на аскетичний прихисток ченця. Іоасаф перехрестився і рушив надвір. Дормез митрополита унійного Йосифа Рутського вже спинився на церковному подвір’ї. Братія у чорних рясах вишикувалась у кілька лав, хор завів псалми, а митрополичі охоронці кинулись відкривати дверцята карети. Іоасаф дістав хустку з кишені і витер спітніле чоло. Тим часом худорлявий митрополит із довгим сивим волоссям прудко вискочив із карети та набирав швидкості у напрямку огрядного ігумена.

– Христос вокрес! Весна, отче, весна! – Рутський говорив рвучко, гучно, усміхався широко і розкривав обійми.

– Воістину! Ваша святосте, тепло прийшло неочікувано, – промовляв Іосаф, ховаючи хустку і одночасно христосуючись із митрополитом.

Рутський відмовився від вітальної промови перед братією і поспішив із владикою у покої. Він приїхав до Києва через важливу справу. Сам вирішив простежити за розслідуванням вбивства намісника – Антонія Грековича. Де це бачено, митрополичого представника вбито, та ще й з такою жорстокістю!

У своїй келії Іоасаф запропонував Рутському найкраще крісло – дерев’яне з високою спинкою. Запопадливо відкинувши з нього подушку – бо добре знав Биховський, митрополит усюди підкреслює, що не шанує усього, що тішить тілесне, навпаки, голова унійної церкви живе в аскезі і змушує до цього решту отців. Це було відомо побожному люду, щоправда Іоасаф знав за власним досвідом – не все є істиною, що виноситься на загал.

– У вас тут… – Йосиф обвів прискіпливим поглядом келію ігумена, через що серце того на мить завмерло, – тут непогано. Ви тут відпочиваєте? – Рутський кинув погляд на широку лаву, де Биховський справді час від часу спав удень.

– Ні, ваша святість. Тут ми лише приймаємо гостей. У мене своя келія, крихітна, така, що й двом людям розвернутись у ній важко, – виправдовувався ігумен, ще раз обвівши уважним взором покої – чи не було ще чогось, до чого міг причепитися митрополит.

– Це добре, брате, добре. У цей світ ми прийшли не заради живота нашого, а заради порятунку душі.

Іоасаф слухняно схилив голову і дістав з кишені чотки. Рутський вказав на сусідній, менш зручний стілець, Биховський радо вмостився на його краю і принишк, очікуючи початку розмови.

– Брате Іоасафе, я приїхав до Києва, аби самому в усьому розібратися.

– Це жахлива історія, ваша святосте, – погодився Биховський і став хреститись. – Хай Господь прийме до себе душу отця Антонія.

– Кажуть, в день, коли він зник, то навіть не з’явився на ранкову службу?

Іоасаф схвально кивнув.

– Кажуть, і вас, отче Іоасафе, теж не було на ній?

Биховський втупився незмигненним поглядом у митрополита і майнув рукою до свого охоронця, який стояв на порозі:

– Я саме отримав послання від вас, ваша святосте. І повернувся до келії його прочитати. Мій ротмістр може це підтвердити. – Биховський суворо зирнув на охоронця, аби той не тягнув, і негайно підтвердив його слова.

– У той день, коли зник отець Антоній, грамоту доставили під час служби, і я наважився сказати про це отцю Іоасафу, – відтарабанив командир у сірому доломані, припавши на коліно перед митрополитом.

Рутський благословив охоронця і дав знак, що той може бути вільним. Щойно двері зачинились, гість розслабився, обперся на спинку стільця і закинув ногу на коліно:

– Я бачу, охорони у вас багато.

– А що вдієш, ваша святосте. Час і місце таке, ви ж самі бачите… – Биховський розвів руками. – Нам тут у Києві важко, але з Божою поміччю ми все здолаємо.

– Так, іноді я думаю, що це добре, що його святість Іпатій Потій спочив раніше. Якби він знав, що його учень, отець Антоній, так завершив свої дні у святому для всіх нас граді – його б серце не витримало такого горя, – зітхнув митрополит. – Хай їхні душі спочивають в Бозі.

Іоасаф перехрестився і замислився, як саме відвести від себе підозри. Мовчанка затягнулась, і Биховський нарешті вичавив:

– Я досі втямити не можу – як так сталось.

– Ну, у Грековича був жорсткий норов… – митрополит знов пильно подивився на ігумена.

– Норов був, але без його променистої вдачі він не зміг би приборкувати тих православних, які відкрито виступають в Києві проти нас. – Биховський нарешті відчув себе впевненіше і втупився малими темними очиськами у Рутського.

– Ви про козаків? Кажуть, у нього з ними були якісь суперечки.

– Кажуть, і не лише теологічні. Але то самі плітки, ваша святосте. – Ігумен відвів погляд на ікону Божої матері.

– Що саме ви маєте на увазі, брате Іоасафе?

– Подейкують, що отець Антоній позичив велику суму грошей в одного зі шляхтичів і не віддав, а пан про борг не забув і найняв козаків. Але то все лише пересуди, якими гомонять торговки на Подолі.

Рутський замислився і замовк. Іоасаф цим скористався і вийшов на хвилину з кімнати, а повернувся вже з двома високими горнятками, які поставив на старий, порепаний стіл. Митрополит здивовано повів бровою.

– Ми тут з братією довго думали, чим вас пригостити. Так щоб й Бога не гнівити. І вирішили ось цим. – Биховський нарешті усміхнувся і задоволено потер долоні.

– Що це?

– Османський щербет.

– Побий мене грім таке куштувати! – грізно вигукнув митрополит. Він вже хотів гучно сваритись на ігумена, але помітив, що той лише хитро примружився:

– «Бо настане день Господа Саваофа на все горде і високе, і на все висунене і понижене буде воно»[1].

– Тобто, владико? Я чекаю на ваші доводи. – Митрополит навіть зрадів такому повороту, адже подискутувати він любив.

– Для того, щоб навернути грішників, треба знати, чим вони живуть, ваша святосте.

– Ну, в цьому є доля правди, я погоджусь. Але все ж таки..

– Перед тим, як ми почнемо наш диспут, прошу, спробуйте. Це справді дуже смачно. Ми робимо щербет із сушених яблук та слив. Охолоджуємо його, змішуємо з молоком, і виходить доволі непогано. Одна з наших маленьких радостей.

– Ви ж не пригощаєте ним братію, владико?

– Ні, ви що. Це тільки для почесних гостей і лише за зачиненими дверима, – усміхнувся Іоасаф.

Рутський потягнувся до глиняного горнятка. Воно було холодним. На поверхні каламутного напою блимали льодянки та чорніли родзинки.

– Тут лід…

– В тому то й справа, що він додає особливого смаку. – Биховський відпив із келиха. За ним слідом повторив Рутський.

– Цікаво, і хто вас навчив цьому османському зіллю?

– Один хлопець, аріанин із Криму, ми навертали його до Господа.

– І вдалось? Де ця душа врятована? – помітно оживився митрополит.

– Втік, ваша святість. Втік, – зітхнув Биховський і гримнув порожнім горнятком об стіл.