Читать книгу У вогні плавильника.Золото - Ганна Гороженко - Страница 12

В палаці Єроніма Ходкевича у Вільні не мигтіло жодного вогника у вікнах. Чорніли проваллям шибки на тлі сірих стін кам’яниці. На місто впала ніч, і будівлю обійняла пітьма. Від того палац видавався моторошним, особливо на тлі інших осель, вікна яких були розчинені, всередині яскравіли полум’ям свічки, звідти линули співи та звуки лютні. До самотньо-чорніючого палацу підкотився дормез у супроводі малочисельних гайдуків та напівпорожніх возів, вкритих поховальним рядном. Від вітерця, який зненацька повіяв, на даху кам’яниці заскреготав аж до самих мурах флюгер із гербом Ходкевичів – «костеша» з войовничим грифоном. З темної карети вискочила жінка у жалобній напівпрозорій намітці. На ходу вона стягувала з долонь рукавиці і прошмигнула в прочинені палацові двері.

Софія Ходкевичева, княгиня Ружинська, кинула гаптовані пальчатки на стіл і підставила руки під мідний акваманіл у вигляді лева, який саме розкрив пащеку, аби загарчати. Служниця обережно поливала з нього водою на долоні пані. Хазяйка різко стягнула з плеча челядниці рушник і зі всієї злості кинула його в бік столу. Софія була стомлена і роздратована. Довга дорога відбилась на ній чорними синцями під очима. На порозі виринула постать дівчинки-підлітка у жалобній сукні і одразу ж зникла. Донька Марія вирішила не з’являтись на очі невдоволеній матері – інакше скандалу не уникнути. Хазяйка недбало розтібнула комір і обхопила руками поперек, який занімів в дорозі. Увесь цей час Адам спостерігав за Софією, сидячи за столом навпроти. Він вже знав, що цій жінці потрібно охолонути, перш ніж починати розмову. Ходкевичева плюхнулась на крісло, обхопила голову руками і кілька хвилин була нерухомою. Нарешті вона потягнулась за дзвоником. На його звук в залу простромилась голова у білому очіпку.

– Вина! – звеліла господиня і двері миттю зачинились.

– Що сталось? – нарешті мовив Адам Ружинський, який увесь цей час холоднокровно спостерігав за мовчазною люттю жінки.

– Ніхто зі мною там не говорив! – вибухнула Софія.

– Так вже й ніхто? – чоловічі вуста перетворились на доброзичливий човник, і це змусило Софію усміхнутись. Вона подивилась у блакитні очі коханого, переповнені ніжності, і Ходкевичева відчула, як очі її затуляє паволока сліз, жінка зарюмсала.

– Уяви, навіть той малий, онук Єроніма, якого я гледіла, і той від мене відсахнувся. – Софія шморгнула носом. – Я привезла тіло Єроніма до Берестя, в таку далечінь. Пробула з ним усі дні і ночі, коли над труною читали молитви в храмі. Я була з ним до останньої миті, коли тіло поклали в крипту. А вони всі – всі його діти і родичі уникали розмов зі мною! – від люті Софія розжеврілась.

– Вони просто тебе бояться. – З лиця Адама не сходила посмішка.

– Ні, вони мене зневажають. – Жінка гупнула долонею по столу.

– Ні, Софіє, вони знають твою вдачу і начувані, як ти обходишся з ворогами. Тому намагаються триматись подалі, аби ти не дай Бог не повела проти них армію. – Адам гикнув і відкинувся на спинку крісла.

У залу занесли наїдки і червоне вино у срібних глеках, розмова припинилась, аж поки служки не пішли геть.

– Як можна боятись ту, хто не втримала свої землі? – зітхнула Софія.

– Ти б їх втримала, якби не підступ Лаща. Дуже важко тримати оборону міст, коли ти знаходишся так далеко. – Адам притягнув до себе срібну тацю з запеченою на крутиві качкою.

– Ось тому моє ім’я заплямоване. Я мушу відвоювати свої землі. – Софія налила вина і задумливо поглядала на портрет власника дому – Єроніма Юр’євича Ходкевича, що впевнено і навіть трохи зухвало зі стіни дивився на них, дружину та її коханця. Чоловік на картині – здоровий, ще не старий, пан у золотому жупані і в червоному плащі, підбитому горностаєм. Таким вона його не пам’ятає. А згадуватиме лише хворим та кволим настільки, що піднятись із ліжка сам він не міг. Чого тільки коштувало Єроніму, каштеляну Вільна та старості серця Берестейщини, виконання королівського наказу, а саме супровід королевича Владислава перед виправою на Москву. Сигізмунд III Ваза розраховував, що досвідчений в політичних справах Єронім передасть знання молодому розпещеному принцу. Невідомо, чи встиг він бодай якоїсь науки того навчити, бо свій земний шлях скінчив Ходкевич ще на початку дороги, у Кремінці. Його слабке, підірване тою ж політикою здоров’я не витримало мандрів. Недовго Софія з Карабчиїв, вона ж княгиня Ружинська, була кастеляншою Відня. А шкода. Бо тут, у Литві вона нарешті відчула себе в безпеці і в любові. Ходкевичева позирнула в блакитні очі Адама і відчула, як тепло і добре їй стало раптом. У цій тьмяно освітленій вітальні палацу, що потонув в жалобі.

– Ти не мусиш воювати, Софіє, – плямкаючи, висловився Адам, що відрізав другий шмат качки.

– Ти що, не хочеш повернути землі Ружинських? Твої ж землі? – жінка посуворішала.

– Ні, це вже не мої землі. Я їх зрікся.

Софія пирхнула, але змовчала.

– І тобі раджу про них забути. Тут у Вільні – ти почуватимешся вільно. Вибач, за такий каламбур. Але це правда. Тобі не треба буде відстоювати себе, воювати. Тут із тобою буду врешті я. Тут, в місті, куди постійно навідується король зі своїм двором, ти зможеш вигідно видати заміж Марію. А що на неї чекає у Ружині? Постійні війни? Я б не ризикував її життям, Софіє.

Ружинська-Ходкевичева відчувала, як лють заповнює її по самі вінця. Вона і чути не хоче про відступ. Вона ж, Софія, ніколи не здавалась. Хазяйка з рипом відсунула крісло і підвелась. Спопеляючим поглядом вона змірила блакитноокого Адама, другого сина Кирика Ружинського. Але ані словом не прохопилась. Жінка в жалобі вийшла із зали і гучно гримнула дверима.