Читать книгу Багряні ріки - Жан-Крістоф Ґранже - Страница 10

Перш ніж податися до комісаріату й скласти звіт, Карім вирішив ще раз заскочити до школи. Сонце розкидало жмутки мідяного проміння по дахах будинків. Поліціянт знову подумав, що день має видатися пречудовим, і від цієї простої думки його занудило.

У школі він узявся розпитувати директорку:

– Скажіть, чи вчився тут у вісімдесяті роки хлопчик на ім’я Жюд Ітеро?

Жінка манірно глянула на нього, бавлячись широкими рукавами своєї кофтини.

– Уже напали на слід, інспекторе?

– Будьте ласкаві мені відповісти.

– Ну… треба подивитися в старих журналах.

– Ходімо, подивімося. Негайно.

Директорка знову повела Каріма до маленького кабінету з вазонами.

– Вісімдесяті роки, ви казали? – перепитала вона, водячи пальцем по шерегу течок за склом.

– Вісімдесят другий, вісімдесят перший і раніше, – відказав Карім.

Раптом він помітив, що жінка збентежилася.

– Що сталося?

– Дивно! Сьогодні вранці я не помітила…

– Що саме?

– Журнали… За вісімдесят перший і вісімдесят другий роки… Вони щезли…

Відсторонивши директорку, Карім придивився до коричневих корінців поставлених вертикально течок. На кожному була наліпка з роком. 1979, 1980… Двох наступних справді бракувало.

– Що саме в цих журналах? – запитав Карім, гортаючи один із них.

– Списки учнів. Нотатки вчителів. Це такі собі щоденники шкільного життя…

Поліціянт узяв журнал за 1980 рік і поглянув на прізвища учнів.

– Якщо дитині у вісімдесятому році виповнилося вісім років, у якому класі вона була б?

– У другому початковому. Або навіть першому середньому28. Карім переглянув відповідні списки: Жюда Ітеро там не було.

– А в школі є ще якісь документи, з яких можна було б дізнатися прізвища тих, хто вчився тут у вісімдесят першому й вісімдесят другому роках?

Директорка замислилася.

– Ну… Треба глянути на горищі… Там зберігаються, наприклад, журнали з їдальні зі списками дітей. Або звіти про медичні огляди. Ходіть зі мною. Там ніколи ніхто не буває.

Вони поспіхом піднялися нагору вкритими лінолеумом сходами. Ця справа, схоже, неабияк схвилювала жінку. Вони пройшли вузьким коридором і дісталися залізних дверей, перед якими директорка стала наче громом ударена.

– Це… Це неможливо, – промовила вона. – Сюди теж удерлися…

Карім оглянув замок. Двері було відімкнено знову ж таки дуже вміло. Поліціянт ступив кілька кроків досередини. Це було просторе мансардне приміщення без вікон, окрім заґратованого дахового віконця. На залізних стелажах лежали стоси паперів і течок. Від запаху сухого паперу й пилу Карімові задерло в горлі.

– Де лежать теки за вісімдесят перший і вісімдесят другий роки? – запитав він.

Директорка мовчки підійшла до однієї з поличок і взялася перебирати грубі стоси паперів. За кілька хвилин жінка оголосила:

– Також зникли.

Карім відчув, як по тілу побігли мурахи. Школа. Цвинтар. 1981—1982 роки. Хлопчик на ім’я Жюд Ітеро. Усе складалося докупи.

– Ви вже працювали в цій школі у 1981 році? – запитав він.

– Та що ви, інспекторе! – з кокетливим докором проворкотіла жінка. – Я була ще студенткою…

– Нічого особливого не сталося в школі тими роками? Може, вам розповідали про якийсь незвичайний випадок?

– Ні. А що ви маєте на увазі?

– Смерть одного з учнів.

– Ні, я ніколи про таке не чула. Але я могла б порозпитувати.

– Де?

– У місцевому комітеті освіти. Я…

– Ви могли б також дізнатися, чи навчався протягом цих років у вашій школі хлопчик на ім’я Жюд Ітеро?

– Звісно… жодних проблем, інспекторе. – Директорка аж засапалася. – Я…

– Довідайтесь якомога швидше. Я заїду незабаром.

Уже збігаючи сходами, Карім зупинився на півдорозі й обернувся.

– Ще одне. Щоб ви знали, тепер до поліціянта належить звертатися не «інспекторе», а «лейтенанте». Як в Америці.

Директорка широко розплющила свої великі очі, дивлячись услід тіні, що зникала.

Серед усіх поліціянтів Сарзака найменше Карім зневажав свого начальника Крозьє. Не тому, що той був його начальником, а тому, що Крозьє пречудово знав своє місто й часто демонстрував чуття справжнього слідця.

Анрі Крозьє, колишній військовий п’ятдесяти чотирьох років, родом із Ло, працював у французькій поліції вже років двадцять. Ніс картоплиною, напомаджене й зачесане, наче шкребком, волосся. Він випромінював суворість і жорсткість, але часом міг виявитися несподівано добродушним. Крозьє був самітником. Не мав ні дружини, ні дітей, і щоб уявити його біля родинного вогнища, потрібно було мати неабияку фантазію. Ця самотність ріднила його з Карімом, але на цьому їхня схожіть закінчувалася. Поза тим Карімів начальник мав усі риси обмеженого шовіністичного поліціянта. Щось на кшталт нишпорки, який в наступному житті хотів би народитися німецькою вівчаркою.

Карім постукав і зайшов до кабінету. Металеві картотечні шафки. Запах ароматизованого тютюну. Плакати, що прославляють французьку поліцію: неприродні пози, погано сфотографовані постаті. Араб знову відчув напад нудоти.

– Що там за шарварок? – сидячи за робочим столом, запитав Крозьє.

– Пробралися до школи й осквернили могилу. В обох випадках діяли дуже тихо й дуже фахово. І дуже дивно.

Крозьє скривився.

– Що вкрали?

– У школі – кілька старих журналів. На цвинтарі – ще не знаю. Треба ретельніше оглянути гробівець, де…

– Ти гадаєш, ці дві справи пов’язані?

– Що ж іще лишається гадати? Протягом тих самих вихідних два подібних злочини в Сарзаку. Чималенький стрибок у статистиці.

– А що їх пов’язує, ти вже знаєш?

Крозьє прочистив свою почорнілу люльку. Карім подумки всміхнувся: начальник був пародією на комісарів поліції із серіалів у жанрі «нуар»29, популярних у п’ятдесяті роки.

– Так, я з’ясував дещо, – почав він. – Зв’язок непевний, але…

– Кажи.

– В оскверненому гробівці поховано хлопчика з досить незвичним іменем – Жюд Ітеро. Він помер десятилітнім, у вісімдесят другому. Може, ви пам’ятаєте його?

– Ні, не пам’ятаю. Кажи далі.

– Так ось: викрадені шкільні журнали стосуються вісімдесят першого й вісімдесят другого років. Я подумав, що, можливо, Жюд навчався в цій школі саме в ті роки…

– У тебе є якісь докази цього припущення?

– Нема.

– А в інших школах ти перевірив?

– Ще ні.

Крозьє дмухнув у люльку, як моряк Попай30. Карім підійшов ближче і якомога запопадливішим голосом промовив:

– Дозвольте мені взятися за цю справу, комісаре. Я нюхом чую: тут щось не так. Усе це якось пов’язане між собою. У це важко повірити, але в мене таке враження, що працювали справжні профі. Вони щось шукали. Насамперед треба знайти батьків хлопчика, а потім я проведу ретельний огляд гробівця. Я… Ви не згодні?

Комісар, опустивши очі, зосереджено набивав люльку.

– Це скіни31, – пробурмотів він.

– Що?

Крозьє підвів очі й подивився на Каріма.

– Я кажу, що на цвинтарі – це справа рук бритоголових.

– Яких бритоголових?

Комісар розсміявся і склав руки на грудях.

– Ось бачиш: тобі ще багато чого належить дізнатися про наше маленьке містечко. Їх чоловік тридцять. Живуть у покинутому складі, де колись зберігали мінералку, біля Келюса. Двадцять кілометрів звідси.

Абдуф замислився, не зводячи очей із Крозьє. Масне комісарове волосся вилискувало на сонці.

– Мені здається, ви помиляєтеся.

– Сельє розповів мені, що могила єврейська.

– Та ж ні! Я йому просто сказав, що «Жюд» – ім’я єврейського походження. Але ж це ще нічого не значить. На гробівці немає жодного символу, пов’язаного з іудаїзмом, а, крім того, євреї воліють ховати небіжчиків поруч із ріднею. Комісаре, цей хлопчик помер десятилітнім. На єврейських могилах у таких випадках завжди є якийсь малюнок, якийсь знак, що відображає передчасну смерть. Щось на кштал невивершеної колони чи зламаного дерева. Це поховання – християнське.

– Ти бач, який мудрагель. Звідкіля ти це все знаєш?

– Читав.

– Це справа рук скінхедів, – незворушно повторив Крозьє.

– Але ж це казна-що! До гробівця вдерлися не расисти. Навіть вандалізму немає жодних ознак. Зловмисники прийшли туди не для того…

– Каріме! – урвав його Крозьє дружнім тоном, у якому, однак, чулася легка напруга. – Я завжди ціную твої думки й поради. Але начальник тут поки я. Повір старому псові: слід веде до бритоголових. Гадаю, що твій візит до них усе нам прояснить.

Карім випростався й ковтнув слину.

– Ви мене відправляєте самого?

– Тільки не кажи мені, що боїшся купки голомозих недолітків.

Карім промовчав. Крозьє полюбляв улаштовувати своїм підлеглим такі випробування. Це була з його боку одночасно і підлість, і відзнака. Лейтенант стиснув руками край столу. Що ж, хоче Крозьє пограти, – пограємо.

– Пропоную вам угоду, комісаре.

– Отакої!

– Я поїду до скінів. Сам-один. Потрушу їх трохи й відзвітую вам до першої години дня. Навзамін ви добудете мені дозвіл обшукати гробівець на законних підставах. Також я хочу порозмовляти з батьками хлопчика. Сьогодні.

– А якщо це скіни?

– Це не скіни.

Крозьє запалив люльку. Тютюн затріскотів, наче оберемок сіна.

– Згода, – пихнув Крозьє.

– Отже, після Келюса я беруся за розслідування?

– Якщо тільки я матиму твій звіт до першої. Однаково скоро хлопці з криміналки сядуть нам на хвіст.

Молодий поліціянт рушив до дверей. Він уже взявся за ручку, коли комісар гукнув:

– Я впевнений, скіни будуть у захваті від твого стилю.

Карім зачинив двері під вибухи реготу старого пронози.